В одній чудесній дитячій книжечці, недавно виданій в Україні, найцікавішими для дорослих роздумів є екзистенційний рівень драми описаної ситуації і спосіб щасливого вирішення проблеми, яка стала вирішальною загрозою. спіши
Прекрасна історія про те, як до дитини і її мами, котрі живуть у одному з мільйона помешканні великого міста, несподівано прийшов цілком мирний тигр. Йому запропонували попити чаю з тістечками. Натомість тигрові цього виявилося замало, і він поступово поїв усі припаси, які були в домі. Йому ніхто не перечив, розуміючи, що тигрові треба було наїстися. Але виникла проблема. Він з’їв навіть те, що мама готувала на вечерю татові, який от-от мав прийти з роботи. І його вечеря мала бути, пише Тарас Прохасько в авторській колонці на порталі Збруч. спіши
Тигр пішов надто пізно, припасів зовсім не залишилося, щоби швидко зробити татові щось прийнятне. Але тато виявився вирозумілим. Правдоподібно, давно не був по-справжньому голодним, довіряв своїм жінкам, яких не бачив цілими днями. Зрештою, мав касу. Замість розпачу і гніву історія про тигрячий погром викликала в ньому відхід від схеми. Тож тато запросив маму і доньку у ресторан. Було весело і цікаво. А все, що потрощив тигр, завтра – поки тато знову буде на роботі, але дасть на це гроші – можна спокійно купити у супермаркеті. От і вся драма, от і все вирішення проблеми.
Читайте: Тарас Прохасько: Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни
Ця казка написана наприкінці двадцятого століття у найрозвинутішій країні Європи. Добре, що їм так файно усе закінчилося. Уявляю собі українські обставини. Якщо традиційні, про які переважно оповідають наші казки, то цій родині, пограбованій тигром, було би дуже тяжко пережити зиму. Без припасів, які – за нашими звичними реаліями – не поповнюється простим виходом на закупи, на які грошей купа. У нас в такому випадку забране мав би принести згодом сам тигр, або якісь інші звірі, котрих колись пожалів і не убив тато.
Підозріваю, що в дитячій історії з тієї ж країни, якби вона була написана тепер, проблема завтрашнього походу у супермаркет була би вирішеною ще легше – замовленням через інтернет.
Читайте: Тарас Прохасько: Максимум максиморум
Очевидно, що Україна віддавна є зорієнтованою на актуальну західноєвропейську цивілізацію. Так само тепер вона вже є невід’ємною частиною глобалізаційних процесів, цією цивілізацією зумовлених. Так званий прогрес в Україні – це намагання догнати стан речей, який притаманний осердю тієї цивілізації, на периферії якої ми перебуваємо. І, відповідно, нашою характеристикою є передовсім постійне відставання і неспроможність зробити так, як є там, на що ми орієнтуємося. Завжди бракує кількох попередніх століть, щоби заперечити історію з нашим Ахіллесом і їхньою черепахою.
Однак у тому, що мало би обернутися відчаєм, можна знайти світло надії. Бо у відставанні є захована запасна стратегія, яка – як заднім рядам атакуючого війська або стада бізонів, котрих заганяють у прірву – може при певних розкладах дати шанс на виживання.
Читайте: Тарас Прохасько: Меморандум про наміри
Прогнозуючи майбутнє теперішньої цивілізації, неможливо уникнути бачення такого її розвитку, коли технології заведуть людство у безвихідь панування техніки, цифрових способів регуляції життя системи. Цей шлях видається найоптимістичнішим, незважаючи на загрозу втрати людяності, бо передбачає умовні спокій, ситість і заповнену безсенсовність. І в такому випадку нарікання на те, що в Україні ніколи не буде порядку, обертається надією на те, що ми ніколи не доженемо ладу, в якому техніка витіснить і людину, і, відповідно, Бога.
Але подальший розвиток цивілізації є таким, що не надається до прогнозування, що походить із людського досвіду. Тому – ще й враховуючи виснаження середовища для навіть напівцифрового існування – не маємо права відкидати закономірну стадію геометрично-прогресивного розвитку, коли нова система дасть збій. Що означатиме повернення до дикості, тобто, людяності. Відсутність зв’язку і обліку, природні популяції, натуральна смертність, безпосередня близькість до джерел харчування, припаси, які доведеться захищати, здатність до орієнтації на місцевості, повернення до усної історії, звичаї, як із старого завіту… За такого сценарію ті, хто був останнім, стануть першими. Україна, яка ще досі не втратила людяності у цьому сенсі, виявиться непогано пристосованою до життя без техніки. Бог стане ближчий до своїх сотворінь, котрим власне сотворене не заслонятиме творця. Щоправда тигра, доведеться у кращому разі відігнати, не пустити на чай з розподіленими на довгий час кексами.
