Там, де суспільство історично втратило свої вищі касти, квітне такий собі «культ простоти».
«Будь простішим і люди до тебе потягнуться», – повчає молодших репане мурло, а ті лише кліпають очима. Для них наука мурла – вища мудрість. Вони не відчувають принципової різниці між простотою і ясністю. Вони не знають, що ясність ніколи не досягається через простоту. Що простота – найзліший і найпідступніший ворог ясності.
Простотою намагаються виправдати власну нікчемність. Типу, я не маю життєвих досягнень, але я простий і прозорий. Рівний серед рівних і правильний серед правильних. Живу за понятіями, не напрягаю нікого якоюсь там складністю і ви не напрягайте мене. Я такий, як всі ви, тому налийте мені трохи і дайте чогось загризти. Я вас тоді поважатиму, а ви поважайте мене.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про фантазію
Тут і криється головна підміна. Ясність ніколи не прагне знаків і ритуалів поваги. Ясність їх просто не потребує. А простота хоче поваги, як голодний хліба. Безпідставної та безумовної поваги. Просто поваги до простоти. Якщо її не отримує, то впадає в агресію і погрожує світові несприйняттям.
«Народ вимагає до себе поваги!» – голосить черговий вуличний крикун. Цю формулу він всмоктав не з молоком матері, а з брудною водичкою пострадянської освіти. В його підручниках, де марксистську казуїстику змішали з густою хуторянщиною та літературними вигадками, народ має право висувати претензії до всього сущого, але не дай Боже запитати в народу: звідки він такий пацаватий? Й для чого тримається за старі забобони, як дурень за драну торбу?
Народ на ці запитання не відповідає. Темна стихія нижчих каст, які давно зжерли своїх просвітників, тихо бурлить у ненависті і підозрах. Темна стихія не прагне ясності, а прагне простоти. Простих наглядачів та їхніх простих наказів. Простих політиків, що пасуть корів і роздають гречку. Простих вчителів, які не вступають в діалог з учнями. Простих феодалів, що не бридяться пити самогон із щойно пограбованими васалами. А ще – простих іноземців, які лінуються надягати презервативи.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про деградацію
Хтось прагне побачити у тій темній стихії зародки вищих прагнень. Комусь там ввижаються острівці інновацій та відкритість світові. Насправді ж ми, як не смішно це повторювати, маємо лише те, що маємо. Заповідник простоти з дірявим парканом, помальованим у кольори постмодерну. Заповідник, де ніколи не назвуть винних, тому що простота боїться правильного називання. Адже воно є першим кроком до ясності.
У заповіднику сподіваються, що всі шторми та бурі ХХІ століття відшумлять десь за парканом. Що можна вперто перемовчати всі виклики і всі поштовхи до змін. Що можна втекти від відповідальності. Втекти якщо не до лісу, то туди, де добрі окупанти роздаватимуть гуманітарку. Й більшість розмов у заповіднику впирається у три вселенські проблеми. Перша: який з окупантів добріший? Друга: хто, врешті-решт, приватизує паркан заповідника з усіма його прибутковими дірками? Й третя, найпринциповіша: коли ж простих людей, нарешті, почнуть поважати?
До теми: Володимир Єшкілєв: Про «гібридну махновщину»
Час від часу янгол ясності розвіює морок над стихіями осатанілих каст. І пронизане зимним світлом видіння змушує посполиту простоту відірватися від стакану і дивитися туди, звідки, кажуть, приходить майбутнє. Простота дивиться, дивиться довго. Й не знаходить там жодної до себе поваги. Відтак простота повертається до стакану, випиває, закусує і тяжко-тяжко зітхає.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.