Українці досі сперечаються, чи відзначати 8 березня та як його варто трактувати. Тим часом жінки своєю працею доводять, що вони не лише берегині роду. франківчанки
«Репортер» поспілкувався з трьома успішними франківчанками, які своєю роботою щодня роблять цей світ кращим.
Ірма Вітовська – акторка театру і кіно, телеведуча, продюсерка, волонтерка. Нині живе і працює в Києві, та не припиняє співпрацю з франківським драмтеатром. Розмовляємо з нею у Франківську перед нео-оперою жаху «Hamlet», в якій Ірма виконує роль Гертруди.
«Продюсерка – це швидше хоббі. І волонтеркою я себе не вважаю, бо не їжджу постійно на фронт, не забезпечую постійний збір коштів, не маю картки для цього. Скоріш волонтерство – це мій час чи проекти для того, аби щось покращити в соціальному плані. Так, проект «Оскар і рожева пані» підняв питання паліативної допомоги в Україні, зібрав понад 1,2 млн грн на потреби дітей, почалися зрушення, зокрема, в країні закупили дитяче знеболювальне. Мені здається, будь-яка публічна людина повинна робити це, аби показати приклад іншим.
Нині в країні є багато проблем: безпритульні тварини чи дика природа, екологія, люди з інвалідністю, перестарілі, захист прав людини. І театр може привертати до них увагу, співпрацювати з фондами, які опікуються тією чи іншою проблемою. Усе починається знизу, і я пишаюся, що виставу «Оскар і рожева пані» ми зробили у Франківську. Ми показали приклад, як організована громада може зібрати кошти і допомогти дитячому відділенню паліативної допомоги Надвірнянського будинку дитини. Нам вдалося цією виставою витягти чиновника із костюму, щоб він почав щось робити…
У мене в житті було багато компромісів. Зокрема серіали, в яких треба було підпрацювати, є роботи, які я не називаю, бо там нема про що говорити. А є речі, які були у співпраці з російськими серіалами до війни, якими я пишаюся. Досвід у серіалі «Акула» після «Лесі і Роми» дав мені нове дихання… У серіалі «Лист очікування» я зіграла сексуальну стерву. Хоч вона мені і не подобається, я її адвокатую, бо знаю, що такі жінки є.
До теми: Святкувати не можна забути: чотири міфи про 8 березня
Я надихаюся жінками, які воюють. Для мене це жінки третього тисячоліття. Наприклад, сьогодні лідирую в одній із номінацій премії «Жінка України» від журналу «Единственная». Але для мене жінка 2018 року – волонтерка Марія Берлінська, інші жінки, які воюють чи, на жаль, загинули на передку, ті, хто волонтерить і рятує життя. Якщо переможу, так і скажу, що ця нагорода присвячена їм.
Не люблю зациклених лише на собі, терпіти не можу жінок з дутими губами і цицьками, які носяться з песиками і ніколи й пальцем не ворухнули, щоб щось зробити. Я не проти гарних жінок, але не розумію цієї ідіотичної культивації тіла. Люблю людей, які відчувають свою десятину всередині – навіть час, витрачений на допомогу іншим, у мене викликає повагу».
Світлана Криворучко працює на франківському хлібокомбінаті з 1988 року. Нині вона – директорка ПАТ «Івано-Франківський хлібокомбінат»:
«Це моє перше місце роботи після закінчення Львівського технікуму харчової промисловості. Я закінчила бухгалтерський облік і прийшла на роботу в бухгалтерію. З того часу не змінювала місце роботи. Була заступницею головного бухгалтера, потім головною бухгалтеркою. А з 2007-го очолюю хлібокомбінат.
Думаю, жінка на керівній посаді відрізняється від чоловіка. Наприклад, я намагаюся не просто зробити ремонт, а й забезпечити, щоб було красиво, естетично, зручно. Більше пропускаю все через себе, тому мені з людьми найважче: складно карати працівників, складно, коли хтось на мене ображений. Хоча я в цьому колективі 30 років і знаю, що від кого чекати, як знайти підхід.
У моєму підпорядкуванні 650 чоловік. Це великий колектив. І на роботі ми не просто жінки чи чоловіки – ми колеги і працюємо нарівні. Мусить бути порядок і дисципліна.
Успіх – поняття відносне. Я успішна, бо маю сім’ю, дітей, онуків. У професійному плані мені ніколи не було нудно, навіть коли я працювала бухгалтером. Мені завжди було цікаве виробництво, кінцевий результат – чи спрацювали з прибутками. Так само і тепер – як виглядаємо на ринку, що цікавить покупців, які є нові продукти, технології, досягнення колег. Постійно переймаємо досвід, ідемо в ногу з часом. Я віддаю весь час роботі, яку люблю, і вже прикипіла до неї душею.
Мене надихає моя мама, яка досі допомагає порадами. Вона була вчителькою, директоркою, в сім’ї була лідером і є моїм прикладом успішної жінки».
Наталя Мухітдінова – очільниця регіональної філії ІТ-компанії Eleks у Франківську.
«Я не єдина жінка, яка керує ІТ-компанією у Франківську, ще є Олександра Федорук. Спершу працювала менеджеркою з персоналу, а згодом запропонували очолити філію.
Маю в підпорядкуванні понад 100 працівників. З програмістами працювати нескладно, навіть легше, ніж з жінками – менше інтриг, перепадів настрою, а неформальні стосунки здоровіші, бо не доводиться чекати на підступ. Маю досвід роботи і в жіночому колективі. То тут значно краще.
Серед колег-чоловіків не відчуваю якогось суб’єктивного чи особливого ставлення через те, що я жінка. Сприймають нормально.
Вважаю себе успішною, бо мені подобається моя робота. Влада чи соціальний статус – це все зайве. Має значення лише те, що я роблю. Я відчуваю спорідненість себе і своєї діяльності, це приносить мені і задоволення, і гроші. Якщо робити те, що подобається, успіх прийде.
У мого наукового керівника є дружина – Олена Москалець. Вона була моїм першим керівником, коли в юності я працювала вожатою в таборі. І я не втомлююся повторювати, що вона мене надихає. Надихає приголомшливим ставленням до життя. Вона робить усе в задоволення собі та іншим, вміє це робити натхненно й відповідально і приносить радість сотням дітей. Оце і є успіх! А все інше – дрібниці».
Comments are closed.