Тепер, здається, про це вже так багато не говорять. Зациклилися на іншому – на розвитку креативності. непотребство
А у пізні радянські часи дитині просто не було куди подітися від розгалуженої системи профорієнтації. Вибір професії –правдоподібно, улюбленої, потрібної людям, єдиної на ціле життя, аж поки смерть не розлучить нас – подавався як головний життєвий вибір, набагато вагоміший, ніж вибір подружній. непотребство
Властиво у радянському суспільстві професійний вибір дійсно означав дуже багато, бо так зване виробниче життя задавало більшість параметрів людському. В ідеалі ще передбачалося пропрацювати всі свої десятиліття на одному робочому місці і передати професію в спадок, започаткувавши трудову династію, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
До теми: Тарас Прохасько: Гра з сірниками. Не судіть Булгакова та Висоцького
Тому про всілякі професії і способи визначити свої схильності ще у школі я знав дуже багато, в тому числі неправдивого. Скажімо, багато років хотів бути лісником. Щоби бути ближче до коханої природи і жити якнайдальше від ненависних міст. І, звичайно, плекати ліс.
Отверезив мене тато, котрий працював у лісопереробній галузі. Він щиро сказав мені, що в омріяній лісничівці все буде не зовсім так. Що з такими поглядами на ліс мені доведеться або воювати з власними колегами, або включитися у реальну систему лісокористування, або втікати звідти з набутими розладами. Тож я далі профорієнтувався, шукаючи професію, яка би у реальності мінімально відрізнялася від романтичних описів і відповідала моїй натурі.
До теми: Тарас Прохасько: П’ята стихія
І десь у той час вичитав у старій книжці про те, як обирали візира чи головного міністра у якомусь індійському князівстві. Звичайно, кандидатами були не випадкові люди – авторитетні, владні, освічені, досвідчені. Однак остаточний тест, здавалося, виглядав абсурдним. Претенденти мали пройти по високому достатньо широкому мурі певну кількість кроків, несучи в руках досить тяжку миску, по вінця наповнену молоком. Найвищу посаду отримував той, хто не розлив на цьому шляху жодної краплі молока.
Роздумуючи над цим, навіть я зрозумів, що йшлося не про спритність чи тілесну вправність. Головним критерієм отже була здатність перебувати у рівновазі, одночасно концентруючись на багатьох подразниках – висоті, вузькості, тягарі, положенні тіла, рахункові кроків… Почав згадувати, що такого подібного вмію я: падати, не розливаючи води з алюмінієвої кварти, пропихатися у всі діри, не вужчі від голови, попадати камінцем у телефонний провід, танцювати вальс на ходулях, ловити м’яч, до якого дотягнувся хоча би кінчиком одного пальця, ловити ротом підкинені вгору порічки, тонко різати огірок, визначати за запахом, хто був переді мною у кімнаті… Цього було замало, щоби виразно побачити, чим варто займатися ціле життя.
До теми: Тарас Прохасько: Як си постелиш…
Вважаючи свій шанс втраченим, я – як багато хто з батьків – вирішив надолужити на своїх дітях. Адже мною у цьому сенсі ніхто серйозно не займався. Всі старалися навчити мене чомусь, що вважали потрібним. Стріляти з пістолета, кидати ножі, рубати дрова, працювати на токарному верстаті, підгортати картоплю, грати у тисячу. Навіть дідо відрадив займатися пустою, за його словами, боротьбою, показавши натомість кілька ударних зв’язок з арсеналу Абверу. Мені ж ідеться про зовсім інше.
Зі старшими вдалося частково. Бо я ще був молодий і з того всього більше вчився від них, ніж сам міг навчити. Ще тільки формував свою педагогічну систему необхідного непотребства. Хоча дечого вдалося досягти.
Читайте також: Тарас Прохасько: Що в тебе?
Тепер є нагода попрацювати на новому рівні. Маю певний досвід, пройшло багато часу, і дуже змінився світ, а з ним і розуміння потреб, засобів і мети, а дитині вже виповнився рік, і з ним можна цілеспрямовано працювати. До того ж він до тепер досить багато всілякого перепробував.
Сьогоднішнє заняття присвячене горохові. Але не будь-якому горохові або різним виявам гороху, а конкретно сухому, коленому і зеленому, а не жовтому.
Спочатку висипати його у порожній баняк. Тоді запхати у нього руки, обертати руками, набирати у пригорщі, сипати з руки на руку, на зовнішній і на внутрішній бік. Затискати. Мацати одну частку, кілька, всі разом. Закопуватися і з’являтися. Відчувати на доторк фактуру. Навіть не дивлячись. Коли дивитися, то бачити, як вони вирують і переміщаються. Слухати, як звучить шурхотіння, удари до металевих стінок. Зауважити, що робиться з фраґментами, які випали за рукав, на підлогу. Шукати їх, знаходити і повертати у баняк. Потому залити водою. Утворюється шума. Торкнутися бульок. Занурити руки по лікоть у відразу позеленілу рідину. Намацати там той самий горох, але вже мокрий. Перемішати і його, зовсім інакше. Витягнути руку з прилиплими частками, струсити їх. Злити воду і набрати ще раз. Понюхати, як пахне мокрий сушений горох. А тоді – все, па-па. Ставимо баняк на вогонь, і вода пече.
Якнайбільше доторків, які відкладаються у впізнаваний реєстр фактур, якнайбільше промовленої звукоімітації, треба прислухатися і спробувати відтворити якщо не ідентично, то хоча би зрозуміло. Головне – не довести алгоритм до того рівня, щоби малій дитині стало ясно, що з цього може вийти якась корисна і пожиточна зупа. Хай краще знає, що можна витворяти із сирим горохом. І зможе згодом впізнати його із закритими очима. Хай колись буде спроможний поговорити про доторки гороху ще з кимсь, хто знає, яку неймовірну вагу мають непрактичні речі. А програма вишколу обіцяє бути довгою.
