Які висновки маємо з неї зробити?
Як на мене, це досить типова ситуація, коли певні дипломатичні речі чи канали зв’язку набувають розголосу, виставляються на показ суспільству. Таке вже було, в тому числі з Україною, пише Тарас Прохасько на порталі НВ.
У теперішні часи шанси на подібне тільки збільшились, враховуючи демократичні зміни в цілому світі. Розмов, які би не фіксувались та до яких неможливо було б добровільно чи примусово повернутись, стає все менше.
Підозрюю, що тиск, який один президент здійснює на іншого, також річ нормальна. Тобто щось таке, що було вже не раз, якщо не на кожному кроці. Хоча, можливо, у формі не настільки ексцентричній, як добре відома манера поведінки нинішнього президента США, що вочевидь є чимось особливим.
Думаю, всілякі непротокольні таємні домовленості є частиною політичної практики. Зрозуміло, що ми не знаємо багато з того, про що відомо особам уповноваженим. У всій цій історії найбільш симптоматичним для мене стала поспішна заява російського МЗС, в якій вони сказали, що тепер, через відсутність гарантії закритості матеріалів, стало зрозуміло, що вести серйозні розмови з Вашингтоном небезпечно. Мені здається, ця заява дуже добре показує як звичну манеру і дипломатичну традицію Росії, так і те, що їй самій доводилось вести такі розмови з іншими країнами. Тож наш випадок тим паче не якийсь незвичайний.
Що робити далі Зеленському? Наразі він вже сказав, що на нас ніхто ніколи не тисне, і що ми розслідуємо цю справу як нашу внутрішню — тут, як на мене, все досить коректно. Краще, здається, і не сказати. Відгороджуватись не вийде, проявляти подальший ентузіазм, як під час тої розмови, теж було б не файно. Треба би знайти щось, що би згладило всі ті враження.
Крім того, історія розвивається. Виникли якісь непорозуміння з Волкером — то лобіював він чиїсь інтереси чи ні? Дуже важливим є розуміння того, що Україна все ж вкрай зацікавлена в американській допомозі. Тому робити якісь демарші чи навмисне загострювати ситуацію, удаючи, що «це ми вам потрібні, а не ви нам» було б нераціонально і, пак, не політично. З іншого боку, це треба робити так, щоб не втрачати гідності. Прохач, зацікавлений у допомозі, може бути гідним тільки тоді, коли відверто говорить про свою потребу. Та разом з тим можна так само перетворитись на прохача, який втрачає свою гідність і підігрує нечистим прийомам.
Ця американська історія дає нам зрозуміти, що у дипломатичних тактиці й методах багато що змінилось, і хочеш не хочеш, а тепер щоразу доводиться бути все більш прозорим. Відтак дипломати, а також їхні функції всіляких негласних впливів, стають все більш вразливими.
