Христина Бойчук із позивним «Кудрява» посвідчення військовослужбовиці отримала у 19 років. Тоді вона керувала культурним дозвіллям військових, тобто була завклубом. Нині ж Христина — капітанка Національної гвардії та виконує бойові завдання на сході України, пише Репортер.
Сама хотіла вирішувати
Свою службу Христина розпочала у 2013 році, ще до Революції гідності. Коли вона стояла на біржі праці, там їй запропонували пройти співбесіду у військовій частині. Тож вирішила спробувати.
У 2014 році, коли росія вторглася в Україну, військові з частини, де служила Христина, вирушили на схід. Але її не взяли. За її словами, тоді через гендерні стереотипи кількість жінок на війні старалися мінімізувати. Та й в частині їх було небагато.
Коли мене не взяли, то сильно зачепили моє его, – каже військова. – Я розуміла, що можу виконувати певні функції, але мене від цього оберігають. З’явилося відчуття, що ти не робиш те, що насправді можеш. Тоді я вирішила, що треба зробити так, аби мене не могли не взяти. Пішла вчитися на офіцера, щоб самій вирішувати, кому їхати на війну, а кому – ні.
Христина зізнається, до того випадку була переконана, що жінка має залишатися жінкою. Та тепер думає інакше – людина має залишатися людиною.
Або ти, або тебе
Христина Бойчук спершу хотіла вчитися у Києві.
Я тоді не думала, що можу бути бойовою командиркою, а думала, як застосувати свої гуманітарні знання. Вирішила, що буду психологинею. Та й в рамки соціальних стереотипів жінка-психолог більш-менш вписується – розповідає Христина. – Але виявилося, що жінок на психологів у Києві вчитися не беруть. Мовляв, для жінок потрібно створювати якісь спеціальні умови. Для мене це було абсолютним абсурдом.
Тому у 2015 році Христина «Кудрява» вступила до Національної академії Національної гвардії України, що у Харкові. Тут вчилася на заступницю командира по роботі з особовим складом та на військову перекладачку. Розповідає, що їй дуже пощастило з командиром роти, який був випускником командного факультету. Він гартував курсантів, як свого часу гартували його.
Хоча зараз я розумію, що в академії хлопці та дівчата ходили в різні наряди. Тобто робота і завдання, які ми виконували, були різними, – пригадує військова. – Наприклад, дівчата частіше ходили в наряд по їдальні, а хлопці – в караул. Вважалося, що «жіночий» наряд – легший, хоча мало хто з хлопців хотів бути в наряді по їдальні.
Переломним для Христини стало знайомство з очільницею Жіночого ветеранського руху Андріаною Сусак, яка після Революції гідності в перших ешелонах поїхала на схід захищати Україну.
Вона числилася швачкою в батальйоні «Айдар», але насправді виконувала бойові завдання, – розповідає Христина. – І коли вона розказувала свою історію нам, ще тоді курсантам і курсанткам, я нею дуже сильно захопилася. Вона говорила про те, що на полі бою всі рівні. Тобто, коли тримаєш зброю в руках, то або ти, або тебе. Ти робиш свідомий вибір, бо розумієш, що це твій вклад у боротьбу, твій вклад в перемогу, і ти не можеш залишатися осторонь. Я тоді дуже пройнялася її словами.
Читайте також: Жінки на війні. Як Марта Дем’янчук з Івано-Франківська воює за незалежність
Маленька перемога
У січні 2021 року Христина Бойчук закінчила академію. Пригадує, як перед випуском пішла до заступника по роботі з особовим складом на факультеті та попросила, аби дівчатам пошили парадну форму не зі спідницею, а зі штанами.
Було дуже холодно, а репетиції проходили на вулиці, – розповідає «Кудрява». – Одним з елементів присяги офіцера є вклякання на одне коліно. Мене дуже тригерила ця історія, бо хлопці могли вдягнути підштанки, а ми мусили бути в спідницях і прозорих капронових колготах, бо це красиво. Я страшенно з цим не погоджувалась. Розуміла, що в штанах ми будемо такі ж красиві, а головне – здорові.
Ініціативу військової тоді підтримали не всі. Дехто навіть зневажав її за це. Та зрештою «Кудрява» таки свого добилася. Каже, це її маленька перемога.
Мені пускали отруту в спину, бо не розуміли, що на службі ми мусимо бути рівні, – каже бійчиня. – Ми маємо виконувати свої обов’язки в повній мірі, незалежно від статі чи фізичної підготовки. До того ж, фізпідготовку можна підтягнути. Я переконувалась у цьому неодноразово, коли стикалася з випробуваннями, які, як думала, жіночому організму не під силу. Виявилося, все під силу. Головне – поставити собі правильну мету.
Читайте також: На війні цінна кожна робота. Калушанин Олександр Коваль – про продовольчу службу 79 батальйону
Бути зі своїми людьми
Позаяк Христина Бойчук закінчила магістратуру із золотою медаллю, їй дали можливість обрати підрозділ для подальшої служби. У пріоритеті була військова частина Національної гвардії, що дислокувалася в Гостомелі. Щоправда, посаду для Христини там знайшли не одразу.
Спершу я була там на стажуванні і мене приємно вразили вмотивовані люди, які прагнули боротися, – каже «Кудрява». – А ще я була в захваті від тамтешніх традицій, які гуртували військовий колектив.
Христина пригадує, як її батальйон «біг на берет». Тобто, аби отримати право носити берет, бійці повинні пройти складні випробування з фізичної, вогневої та тактичної підготовки.
Тоді мене тільки лінивий не запитав, чому я біжу. Річ у тім, що в академії я вже носила берет, і мені не потрібно було здавати нормативи, – пояснює військова. – Я відповідала, що хочу його заслужити. Хотіла бути в строю зі своїми людьми. Бігти з ними ці 10 км і долати смугу перешкод, аби вони бачили, що я їх не залишу, що буду з ними, як би тяжко там не було.
Під час забігу «Кудрява» помітила, що один із її підлеглих дуже втомився. Боєць ніс ручний протитанковий гранатомет, йому було важко і він був готовий зупинитися. Але було важливо, щоб добігли всі, бо тільки тоді норматив зараховується.
Я до нього підбігаю і кажу: «Ти що, змучився?». А він: «Ні, Христино Іванівно!». І ми біжимо потихеньку разом, – розповідає бійчиня. – А збоку біг інструктор, який почав його булити. Мовляв, дівчина біжить, а ти не можеш. На що я відповіла: «Слухай, ти біжиш в шортах, і тобі легенько. Може ти забереш у нього гранатомет і броню? Тоді по-іншому заспіваєш. Або допомагай, або не гноби їх!.
Читайте також: «Українська гутірка з Марією». Як ведуча з Франківська вела подкаст для українців у Данії
Чекали загострення
Весь 2021 рік підрозділ Христини провів на полігонах та міжнародних навчаннях. Зокрема, вчилися штурмувати урбанізовану місцевість. «Кудрява» каже, що тоді дуже багато навчилася, було багато практики і це мотивувало. А 24 лютого 2022 року військова вже була в зоні бойових дій на сході, поблизу Станиці Луганської. Повномасштабне вторгнення застало її на чергуванні.
Десь о третій годині ночі я отримала інформацію, що буде проводитись артпідготовка по місцю дислокації нашого підрозділу. Бо перед тим, як здійснювати якісь наступальні дії противник засипає артилерією, а потім просуває свої сили, – розповідає «Кудрява». – Я розбудила своїх побратимів і ми попередили підрозділи, які були ближче до «лінії». Відверто кажучи, ми чекали, що буде загострення, що будуть бойові дії масштабніші, ніж у 2014 році. Бо почастішали обстріли, збільшилась кількість безпілотників, а на лінії зіткнення противник сконцентрував сили та засоби. Але ми були щиро впевнені, що російські війська будуть тиснути зі сходу. Ніхто не думав, що під таку шалену роздачу потраплять Київ і Чернігів.
На позиції тоді було 10-15 людей. Вони мали об’єднатися з підрозділом, який виїхав на підмогу із Львівської області, а вже після цього розподіляти сили й засоби.
Я тоді зрозуміла, що це вже не АТО, не ООС, не мій спокійний тил, в якому я переживаю, що мене не беруть на війну, – каже Христина Бойчук. – Начальник ще іронізував, що я отримала те, чого просила. Бо коли ми вирушали на схід, мені було соромно, що я отримаю УБД у 2022 році, коли інтенсивних бойових дій нема.
Читайте також: Замаскуй воїна. Франківські волонтерки шиють «чугайстриків» для бійців (ФОТО, ВІДЕО)
Далі про службу на війні – пряма мова Христини «Кудрявої»
Про найважчі дні
Найважче було в ніч, коли в полон потрапив мій найкращий друг. Я тоді теж була на чергуванні. Отримали перехоплення, що полоненим відрізають голови. Я боялася, що це, скоріш за все, і на нього чекає, бо він – офіцер. Відчуття безпомічності, бо ти абсолютно нічого не можеш зробити, вбиває більше, ніж кулі противника. Це стало для мене найбільшим болем. Ми не можемо його визволити, а в так званій ДНР йому присудили 15 років позбавлення волі в тюрмі суворого режиму. Вони знімали про нього сюжет, ми бачили, як він виглядає, і це дуже страшно.
Про колектив
У мене дуже крута команда. Вони ставляться з повагою, і я не відчуваю втрати авторитету через те, що я – жінка. До мене прислуховуються, безапеляційно виконують накази. Хоча більшість моментів ми обговорюємо, бо в мене дуже круті спеціалісти, з якими варто радитися. Хоча рішення як командирка приймаю я.
Про командування
Командир моєї частини в одному з інтерв’ю сказав, що не шкодує, що залишив мене на фронті. Бо в перші дні повномасштабного вторгнення він зібрав всіх жінок, які були на виїзді, посадив у машину і відправив у тилові міста.
Пам’ятаю, як він відправив мене у машину, я відкрила двері, а там вже нема місця. Тоді я попросила мене залишити. Я не могла собі уявити, як, вийшовши з оточення, можна поїхати в тил. Кожен, хто тоді був у строю, розумів – ти є тут і зараз, і ти мусиш робити все, аби не дати противнику просунутися далі. Кожна людина – на вагу золота і на вагу золота кожен професіонал, а в мене за спиною – академія і цілий рік міжнародних навчань. Як з такими навичками мене можна відправити в тил? Але боялася, що гендерні стереотипи можуть зіграти свою роль.
Про втрати
З мого взводу загинуло 10 хлопців і я досі їх не відпустила. Ці люди – в моїй голові, я не знаю, як це надалі вплине на мою на психіку. Коли я була в Києві, то «зустрічала» на вулиці тих, кого вже немає. Ти хочеш підійти обійнятися, а потім себе зупиняєш, бо розумієш, що це абсолютно стороння людина.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Comments are closed.