Франківець Ігор Ходак до 24 лютого був успішним програмістом. Разом з дружиною Женею виховував двох дітей, будував власний будинок, подорожував, мріяв про щасливу старість з коханою.
Ігор пішов на війну, аби захистити свою родину. Повертаючись із чергового завдання, автомобіль з Ігорем Ходаком і ще двома його побратимами підірвався на міні. Про життя Ігоря, яке зруйнували окупанти, розповідають дружина, діти та товариш дитинства, пише Репортер.
Як брати
Михайло Тумир з Ігорем Ходаком товаришували з третього класу, навчалися разом у школі №10. Були як брати. Коли створили власні сім’ї, то стали ще й кумами.
У нас є своя група у Вайбері “Бригада” – п’ять друзів, з якими спілкуємося ще зі школи: Олег, Роман, Толік, Ігор і я. Ми – його велика сім’я. І це велика втрата для всіх. Ігор ніколи не відмовляв друзям, і ми ніколи не відмовляли йому в допомозі, – говорить Михайло Тумир. – У школі він був відмінником. Але міг і похуліганити. Був випадок, коли тепер уже кум Толік заробив погану оцінку, а Ігор його підтримав – вони вкрали й спалили журнал. Йому цього не було потрібно, але пішов за товаришем. Потім їх вичислили, але адміністрація школи була лояльною.
Коли розпочалося вторгнення, товариші хотіли разом піти до військкомату. Але Ігор вирішив не чекати. За дві години повернувся вже з документами та сказав, що має годину на збори.
Ігор Ходак вступив до лав ТрО, а за два місяці франківських тероборонівців направили під Гуляйполе. В ЗСУ він був зв’язківцем.
Він міг взагалі не йти. У його мами – онкологія, в тата – інсульт. Та й в Ігоря були проблеми зі здоров’ям. Але це був його такий поклик, – каже дружина Женя Ходак. – Ми мали все, кожного року подорожували, поміняли недавно машину. Він пішов і не питав би мене. Зібрав речі… Першими його словами були: знаєш, хто в мене командир? Міша Бестильний! – його одногрупник. Він так втішився…
За час служби Ігор вирвався до Франківська лише один раз, у травні, коли помер батько його побратима. Приїхали втрьох – побратим, Ігор і їхній командир.
А поверталися вони машиною, що Ігореві передала компанія Softjourn, в якій він працював. Ігор часто потрапляв під обстріли, бо ж їздив на нуль відновлювати зв’язок. Після одного з таких завдань вони із побратимами Сергієм Батюком і Максимом Руденком й підірвалися на міні – в тій самій автівці, яку Ігор привіз з Франківська. Ігореві було 43.
Залишилися наплічник і обручка
Того дня, 28 червня, Женя писала чоловікові, але відповіді вже не отримала. Саме Михайло був першим, хто через два дні дізнався про загибель товариша і повідомив Жені.
Дружина зідзвонювалася з ним щодня, ми теж – раз у кілька днів. Женя щось відчувала і зателефонувала мені, бо знала, що я волонтерю та їжджу на схід, тож попросила щось дізнатися, якщо хтось з моїх хлопців їде в частину до нього.
З’явилася інформація, що в одному селищі хлопці підірвалися на міні. А потім вже й командир Ігоря передзвонив і підтвердив, що Ігор загинув – 28 червня.
Про загибель чоловіка Женю повідомив Михайло Тумир. Аби підтримати, взяв з собою ще одного товариша, свою та його дружин.
Міша каже, ми зараз приїдемо, а в мене аж ноги підкосилися. Виходжу на коридор, бачу – вони йдуть четверо в сльозах. Питаю, Міша, що?! Мене одразу до швидкої, вкололи. Я нічого не хотіла. Хотіла вмерти, – розповідає Женя Ходак. – Ігор для мене був, як кажуть, стіною, і я була за стіною. В мене як однієї руки не стало. Дуже важко. В перші дні я хотіла померти. Приїжджала на кладовище, хотіла лягти, аби мене ніхто не чіпав.
Тіло Ігоря ідентифікували за ДНК. Привезли у закритій труні. Так і поховали. Попрощатися з трьома захисниками у Франківську прийшли тисячі людей.
Ми не бачили його тіла. Можливо, тому і прийняти цього не можу. На фотографії він для нас – живий. Ми всім знайомим зробили такі однакові фотографії, – каже Михайло.
Вдома на тумбі під телевізором – цілий куточок в пам’ять про Ігоря Ходака. З фото в рамці він справді дивиться немов живий – усміхнений, щасливий. Поряд – лампадки, нагороди: відзнака “За честь і звитягу” від міського голови, медаль “За заслуги перед Прикарпаттям” від ОВА та нагрудний знак від Головнокомандувача ЗСУ Залужного “Сталевий хрест”, розкладені фото з мандрівок і сімейного відпочинку. Серед них – одне з небагатьох фото з війни біля розбитого танка, яке Ігор зробив на прохання свого кума.
Він взагалі не любив себе фотографувати. Диво, що сфотографувався біля танка. То було спеціально для кума на день народження, – говорить Женя Ходак. – А нам слав песиків, ягоди, природу, черепашку, яка чомусь опинилася на дорозі.
Жінка гортає фото в телефоні, там і справді такі знімки, наче Ігор був не на війні, а у відпустці – город господаря, в якого жили захисники, черешні в долонях з господарського саду, місцевий пес.
Одна з небагатьох речей Ігоря, що Жені передали з війни – посічений уламками, роздертий улюблений наплічник Ігоря. Він в ньому весь час носив ноутбук і брав на завдання. Обручку, що була вся в кіптяві, Женя носить на ланцюжку.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший сержант Андрій Небор
Поряд на стелажі – прапор, яким накривали труну.
Перші місяці він приходив щоночі уві сні. Було таке відчуття, наче його важка рука тримає мене. Хотіла встати чи повернутись і не могла. Так сильно тримав, що не хотів відпускати. Одного разу був сон, що кликав мене за собою, питав: ти йдеш? – розповідає дружина.
Має от-от повернутися
Ігор з Женею познайомилися, коли вона була в 11 класі, а він на другому курсі університету нафти й газу. З того часу разом – 22 роки. 27 липня мало виповнитися 20 років подружнього життя.
Перше їхнє спільне море було в Криму. Ігор з дружиною багато подорожували удвох, а потім – з дітьми. Їхній донечці Софії нині -13 років, сину Сашкові – 17.
Навчив плавати, поставив на лижі мене і дітей. Діти мають, що згадати. В нас нема “був”. В нас він є і в нас він буде, – говорить Женя Ходак.
Каже, хоч і минуло вісім місяців, усі речі чоловіка на своїх місцях. Женя, Михайло і діти говорять одне – живуть з відчуттям, що хоч Ігоря нема, але він має от-от повернутися.
“Тато був завжди добрий. Не сварив ніколи. Любив подорожувати й завжди навчав нас, як буде краще. Навчив грати в шашки, але я в нього не вигравала, в монополію грали”, – каже крізь сльози Софія, татова донечка, яка завжди була з ним, що б він не робив. Навіть навчилася біля нього водити.
Коли заходить мова за успіхи в спорті дівчинка жвавішає і показує цілу в’язку медалей:
Кожного вечора ми займалися таеквондо. Маю червоно-чорний пояс. Тато подарував мені грушу на день народження і ми разом займалися, билися граючись. На змагання приходив, на атестацію.
Син Сашко додає, що в тата час для роботи був з понеділка по п’ятницю. Решта часу – для сім’ї. Коли тата не стало, всі господарські справи перейшли Сашкові. Каже, доводиться дзвонити свому чи Софійчиному хресному, аби розпитати, що й до чого.
Нині закінчити внутрішні роботи в будинку, який звів для своєї сім’ї Ігор, допомагають його товариші. Дружина каже, цей будинок був його мрією.
Ми на першому поверсі зробили кімнатку, де мав бути кабінет, а потім зробити для нас двох “старечу кімнату”. Я прийшла на будову і плакала. Не розуміла, для кого це все і хто там має жити, – каже Євгенія. – Тепер у мене є кладовище. Я – там хоч дощ, хоч сніг. Там мені легше. Можу поговорити, можу і посваритися, накричати. Потім вночі прийде і миримося.
Ми віримо, що так чи інакше він з нами. Коли Ігор загинув, до мого будинку прийшло кошеня сіреньке, маленьке. Ми погодували це кошеня і поїхали займатися поховальними клопотами. Два дні ходило за ногами, нявкало. Після поховання думали вже ним опікуватися, а воно пропало, – говорить Михайло. – Ігор для дітей жив, для них будував будинок, забезпечував усім чим міг. Тому ми підтримуємо Женю, вона сама не залишилася.
20 лютого на фасаді ліцею №10, де навчався Ігор Ходак, встановлять пам’ятну дошку.
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Авторка: Ольга Суровська
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший лейтенант Олег Вязовченко
