Андрій Небор – родом із Калуша. З дружиною та донькою мешкав у Івано-Франківську. Пішов на війну ще у 2014 в лавах добровольчого батальйону поліції. Після чотирьох років АТО демобілізувався. З початком повномасштабного вторгнення за першої ж нагоди вступив до лав ЗСУ і пішов на фронт.
Що таке війна, їхня сім’я знає з 2014 року. Але повірити в те, що її Андрій загинув, Людмила Небор не могла. Бо знала, він вижив в АТО, мав вижити й тепер. Снайперська куля забрала життя Андрія Небора 31 травня 2022 року поблизу Привілля Сєвєродонецького району, пише Репортер.
Таточко
У невеликій однокімнатній квартирі затишно. Людмила запрошує до гощення канапками й тортом. Стіл сервірований глиняним посудом. Його купували разом з Андрієм. Жінка розповідає, він нічого не відкладав на завтра. І глиняний посуд вони купили з його ініціативи, аби використовувати на щодень та їсти з красивих тарілок.
На дивані поряд з донькою Ангеліною моститься тендітна пухнаста киця Дашка з незвично загнутими вушками.
Андрій був її годувальником. А Дашка його так відчувала, що якщо вона біжить до дверей, то це Андрій має в хату зайти. У нього на телефоні була окрема папка «Дашка» з фотографіями кицьки. І я часто йому кидала її фото зі словами: «На тобі трохи милоти». Вона за ним п’ять днів банувала, не їла, мала проблеми зі здоров’ям, – розповідає Людмила Небор.
Каже, вони були сім’єю гурманів. Дорогий одяг був не важливим, але посуд і щось смачне спробувати любили. М’ясо готував лише Андрій, любив красиві подачі.
На фото, яке розмістили на Алеї слави та в повідомленнях про його загибель, Андрій Небор – статний і серйозний. Справжній поліцейський. Але дружина розповідає, в житті він був іншим – душею компанії, люблячим уважним батьком та дбайливим чоловіком.
Він любив презентувати себе. Ця задоволена посмішка у нього ще з дитинства залишилася. Хіба на весільних фото – серйозний. Завжди на фото хотів бути серйозним, але не все виходило, – каже Людмила. – З ним було дуже насичене життя. Я спокійна, врівноважена, а він – навпаки. Ми настільки доповнювали один одну, і нам було добре разом.
Кликав дружину Людвік, а вона його – Зайчик. Прожили разом 19 щасливих та цікавих років.
Саме Андрій вибавив їхню новонароджену доньку Ангеліну.
Сам купав, нігтики підрізав. Я дитини боялася. Народила її у 26 років, – говорить Людмила Небор. – Коли Ангеліні було 9 місяців, я вийшла на роботу, а він її годував, бавив і з візочком гуляв. Без нього навіть не засинала – лягала татові під руку. Мами не треба було, бо був таточко.
Без тата скучно. Ми з ним грали в настільні ігри, танцювали, часто “цапалися”, заставляв з ним кудись йти, займатися спортом. Біжить і тягне мене за собою, а я ледве дихаю, – говорить Ангеліна. – Змусив йти на забіг “Біжу за героя”. Я не хотіла, але змирилася. Реально тягнув, бо не могла бігти через сотню метрів.
Воїни теж плачуть
За спеціальністю Андрій Небор – зварювальник. Навесні 2014 року отримав повістку, оскільки в юності служив в армії, був зв’язківцем. Водночас товариш Роман Лучинський запропонував вступити до лав добровольчого батальйону “Івано-Франківськ” – підрозділу патрульної служби міліції особливого призначення.
У 2014 році в нас вибору не було, – розповідає Людмила. – Коли Роман Лучинський запропонував йти з ним в добровольчий батальйон, то ми обрали менше зло. Тут принаймні вони приїжджали на ротацію. Це було легше. Так прожили чотири роки.
Ми йшли захищати Батьківщину. Хотіли зупинити їх, вигнати ще на тому етапі, – згадує Роман Лучинський. – Андрій добре орієнтувався на будь-якій місцевості, міг вийти сухим з будь-якої ситуації. Мав навички виживання кращі, ніж будь-хто з нас. Міг з нічого зготувати щось. Був веселим, цілеспрямованим, знав, чого хоче. Спочатку думав, а потім робив.
Побратим Олександр Загірняк, з яким вони провели на Донеччині не одну ротацію, розповідає, що Андрій Небор був дуже спокійним та врівноваженим, навіть у боях.
Я був старшиною, і він в мене теж асоціювався зі старшиною. Він міг хлопцям порадити, розказати й зробити ту роботу, яку інші не могли, – говорить Олександр.
Андрій Небор був ще й головою профспілки батальйону, мав списки дружин та дітей тих хлопців, що загинули чи зникли безвісти. Займався подарунками, їздив до них на річниці.
У нього був синдром того, що вижив. Приїжджав, сидів на кухні та просто починав плакати. Я виходила тоді, давала йому побути на самоті. Воїни теж плачуть, – говорить Людмила. – Ми за ці роки з ним дуже постаріли, обоє посивіли.
Андрій служив в АТО до 2018. Після демобілізації повернувся на роботу зварювальника.
Його просто вирвали
24 лютого у мене був спокійним днем, – згадує Людмила Небор. – А він бігав по хаті, кричав, що всі документи мають бути в одному місці. Казав, якби щось, кидаєш все, хапаєш лише Ангеліну, кицю і документи. По дзвінку поїхав з хлопцями.
Роман Лучинський каже, Андрій, як і 95% з їхнього батальйону в перший день повернулися на службу, їздили на патрулювання.
Ми обговорювали ймовірність вторгнення, збиралися, знали, що це буде, 24 з самого ранку по дзвінку всі почали злітатися в одну точку. І Андрій – з нами, – говорить Олександр Загірняк. – Ми несли службу з першого дня. Було приємно бачити такі величезні черги до військкомату. Для нас усіх був вибір – ми могли вже не йти, бо більшість мала вже інвалідність. Йшли за Україну, за дітей, матерів, жінок. Хочемо ще самі пожити у незалежній країні. Заради цього все і робимо.
1 квітня Андрію Небору прийшла повістка, а на Вербну неділю, 14 квітня, він поїхав на схід у складі ЗСУ.
Він пострибав від радості у військкомат. У нього були проблеми зі здоров’ям, але він від медкомісії відмовився. Я розуміла, що нічого з цим не зроблю, бо він до цього готувався, – розповідає Людмила. – Перед від’їздом навіть не встиг забігти додому. Його просто вирвали. Ми навіть не встигли попрощатися. А потім на зв’язок рідко виходив.
З 14 квітня до 31 травня Андрій з Людмилою так і не бачилися. За весь час йому вдалося один раз вийти на відеозв’язок. Жінка каже, здивувалася, як сильно він схуд і змарнів.
В АТО він таким не був. Це був не той красунчик, якого я знала, – каже Людмила. – Вони там дощівку збирали, бо не мали як вийти, волонтери до них не доїжджали. Утримували Рубіжне, потім їх вивели через річку. Зараз там усе окуповане.
Останній раз Андрій Небор дзвонив дружині 29 травня. Того разу вони довго говорили про все. Після розмови Людмила написала повідомлення: “Сильно не геройствуй, ти мені ще живим потрібен”. Андрій пообіцяв при можливості подзвонити. Але так і не передзвонив. Андрій Небор загинув 31 травня.
Сам написав прощальне
Дві ночі поспіль я погано спала. 1 червня їду з роботи, вже під хатою він дзвонить на Вайбер. Я збила, написала, що за 5 хв наберу. Забігла додому, набираю, а то вже не він, а його побратим, якому він сказав дзвонити якби що, – розповідає Людмила. – Я не могла повірити….
Того дня з Андрієм Небором загинули ще двоє побратимів. Як потім Людмилі розповіли, в Андрія поцілив снайпер. За ним побіг побратим і в нього теж поцілила ворожа куля. А коли за ними побіг третій, то по них вже прилетіло з гранатомета.
Тіла поранило й обпекло уламками. Мені його навіть не показали. На впізнання йшов Сашка Загірняк з його братом. Сашка сфотографував мені татуювання на руці. Я кожну волосинку на тілі чоловіка знаю… – говорить Людмила Небор. – Ми готувалися до поранення. Це війна. Але ніхто не думав, що Андрій може загинути.
Ні Людмила, ні побратими навіть не припускали, що Андрій не повернеться живим з війни після чотирьох років в АТО. Хоча він не раз вдома давав їй настанови, як саме його поховати в разі загибелі. Тож після цієї звістки вона точно знала, що має зробити, як хотів Андрій. Зокрема, чоловік попросив, аби на цвинтарі лунало саме “Плине кача”.
Розповідає, що перед вторгненням 6 грудня вчителька Ангеліни запросила Андрія до школи, аби він розповів дітям про війну. Вони видрукували його фото, разом писали автобіографію – він диктував, Людмила правила.
Коли він загинув і треба було писати прощальне, то вийшло, що Андрій його сам собі написав – я вже тільки дописала, з ким прощаюся, – каже Людмила Небор.
“Людвік, я біля тебе”
Перші дні Людмила каже, нікого не хотіла бачити. Лише сусіди, з якими товаришують, сиділи біля неї вдень і вночі. Ще місяць була поряд сестра, яка приїхала з Німеччини.
Вранці робили Службу Божу на дев’ять днів, а увечері – панахиду. По-іншому не можна було. Після похорону приснився і перші місяці постійно говорив: “Я живий, так треба”, – говорить Людмила. – Сниться, що він вдома, і я з ним говорю. Я розумію, що вже його нема, але ще прошу допомогти, розповідаю, як йому могилу зробила. У снах приходить і каже: “Людвік, я біля тебе, пам’ятай про це”… Він для мене не загинув. Просто перейшов у інший вимір. Він біля нас постійно.
Тепер кожні чотири дні Людмила їздить до чоловіка на кладовище. Говорить з ним по годині або й довше. Робить різний декор для могили. Каже, Андрій це її захоплення любив і всіляко підтримував. Показує серце з лози, яке чоловік зробив минулого року на день закоханих:
Записався на майстер-клас, і ще хвалився там, що знає, як лозу правильно крутити. А цього року вже я йому буду квіти на могилу везти. Погладжу, побалакаю.
Андрій Небор загинув у званні старшого сержанта. За роки на війні отримав медаль “За оборону Маріуполя”, відзнаку “За участь в АТО”, нагрудний знак «Ветеран війни» та дві відзнаки міського голови «За честь і звитягу» – одну з них посмертно.
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Авторка: Ольга Суровська
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший лейтенант Олег Вязовченко
Comments are closed.