Сергій Сисоєв – активіст, патріот, спортсмен. Для нього військова служба була головною справою життя. Поза бойовими завданнями він постійно тренувався, здобував нові вміння, мріяв вивчитися на офіцера. Але плани зруйнувало вторгнення.
Сергій Сисоєв загинув 15 червня 2022 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині – катер його групи потрапив у засідку. Йому було 25, пише Репортер.
Мріяв про військо
Іра познайомилася з Сергієм у 2015 році. Обоє були студентами, активістами, волонтерили. Сергій Сисоєв був учасником Революції гідності та харківського Євромайдану.
Ми перепліталися на одних і тих же заходах ще у 2014 році. Вже потім по фотографіях побачили, що ходили поруч, – розповідає Ірина Сисоєва і показує фото, на якому вони поряд, хоч тоді ще не знайомі.
Для Сергія ще з Євромайдану було важливо відстояти право жити у вільній незалежній Україні. Він зневажав “мураєвську” владу, яка кликала “руський мір” у Харківську область. Відстоював український Харків, не давав проїхати автобусам з тітушками, які прямували на ватні мітинги. А вночі бігав вішати український прапор на водонапірній вежі, підіймав український дух Харківщини. Головне, чого прагнув Сергій, ставши на захист країни, щоб його діти зростали в незалежній державі. Тому ми – в Україні й не плануємо жити за кордоном. Це наше рідне, – каже Ірина.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Солдат Дмитро Солошин
Сергій Сисоєв навчався в кулінарному училищі, але мріяв стати військовим, займався кікбоксингом.
Багато тренувався і сподівався, що таки колись потрапить до елітного військового підрозділу.
Патрулював і забезпечував громадський порядок на Південному вокзалі Харкова у складі спецпідрозділу «Хорт». Також був членом громадської організації «Координаційний центр громадської безпеки України». За нагоди спілкувався з відомими військовими, переймав від них досвід, долучався до тренувань з деякими підрозділами. І після закінчення коледжу приєднався до лав ЗСУ.
В якийсь період він просто сказав, що не бачить себе кухарем, – розповідає Ірина. – У 2017 році підписав контракт з 73 морським центром спеціальних операцій. Першого разу як приїхав, із захватом ділився тим, як там класно тренують бійців. Казав, що там – справжня елітна армія. Це було те, чого він хотів, про що мріяв.
Сергій Сисоєв пішов добровольцем, пройшов підготовку в навчальному центрі спеціальних операцій і підписав контракт.
До підготовки ставився дуже відповідально, до останнього переживав, що може не пройти відбір. Коли Ірина приїхала до нього в навчальний центр на показові виступи, була вражена рівнем майстерності та підготовки.
Тоді був час заснування та розвитку ССО. До них приїжджали закордонні тренери. Я, мама, брат, ми стояли й захоплювалися. Тоді я зрозуміла, що це те, чого він хоче, це те, чим він живе, – каже Ірина Сисоєва.
73 центр дислокувався в Очакові. Ірина за кожної нагоди їхала до Сергія з Харкова. А після його першої поїздки у зону АТО вони вирішили одружитися.
У нас тоді було життя на колесах. Не знаю, як ми витримали цей період, – згадує Ірина. – Коли у грудні Сергій повернувся із сектора (зони АТО – ред.), ми просто розписалися. У нас було дуже скромне весілля.
Служба – як сенс життя
За два тижні після одруження Сергія відправили на водолазні курси на два місяці. Там отримав ще одну спеціальність – військового водолаза-розвідника, бойового плавця. За чотири роки служби Сергій Сисоєв брав участь в обороні Маріуполя, боях під Попасною. Отримав спеціальність розвідника, пройшов курси парамедиків, гірську й повітряно-десантну підготовку.
Можна сказати, що всі три роки першого контракту були постійні навчання, курси, виїзди в АТО, полігон. Постійно якісь відрядження. Вдома він не був, – говорить Ірина, яка за кожної нагоди їхала до нього. – Пам’ятаю, як він не хотів на ті водолазні курси, бо на початку не знав всієї специфіки частини. Казав, це не його. Але пройшов навчання і пристосувався. Також кайфував від стрибків з парашутом. Завжди о п’ятій ранку мені дзвонив, аби я йшла на балкон подивитись, як вони будуть стрибати. Захоплювався снайперською діяльністю.
До теми: Вони загинули за Україну. Старший солдат Вадим Кутовий
Для Сергія військова служба була не просто професією, це було сенсом всього життя. До появи дитини служба для нього була на першому місці. Бо відчував відповідальність не тільки за себе, а й за своїх побратимів.
Кожен раз, коли Сергій приходив з чергового навчання з важкезним рюкзаком, заморений до нестями, я питала: нащо над вами так знущаються? А він казав, на війні не питають – ти робиш свою роботу в будь-яких умовах, навіть найбільш пекельних, – розповідає Ірина. – Навіть коли я казала, давай до тебе приїду, і можливість була, він відповідав: “Не відволікай, будь ласка. Буде задача, я маю зосередитися тільки на ній”. Вони постійно були в ділі, ніколи не сиділи. Військова справа Сергію подобалася і він планував цим займатися все життя.
Коли у 2021 році Ірина завагітніла, Сергій Сисоєв зробив перерву у службі.
Довго в цивільному житті не протримався і знову підписав контракт.
Я його відговорювала від другого контракту через дитину. Мені не хотілося цих відряджень. Ми трішки пожили в Харкові, і я розуміла, що його тягне туди, бо там його друзі, бо там те, чим він хоче займатися, – говорить Ірина
Молода сім’я знову переїхала до Очакова. Але не встигла обжитися, як почалося вторгнення. Обстріли Очакова не припинялися. Ірі з дитиною виїхати вдалося наприкінці березня – знайшовся автобус від частини, яким вивезли жінок з дітьми. Так Іра з донькою виїхали до знайомих у Вінницьку область. Потім їх прийняли вже зовсім незнайомі люди на Буковині, в горах.
Брати від життя усе
Сергій тим часом продовжував служити, все більше занурювався в роботу. Бо під час вторгнення отримав більше можливостей проявити себе.
Він мені казав, що це, напевно, те, чого він очікував від специфіки їхньої роботи. До того вони більше працювали на суші. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то в них розширився профіль. Вони почали працювати на різних напрямках і стала актуальною водолазна справа, – говорить Ірина.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Лейтенант Василь Стефанишин
Сергій воював під Маріуполем, в Миколаєві, згодом – на Херсонському напрямку.
Ірина каже, була впевнена в його вміннях та досвіді. Знала, він впорається з будь-яким завданням. І хоч побачитися вони не могли, постійно були на зв’язку і зідзвонювалися за кожної нагоди.
Я розуміла той ризик, ті задачі, які вони виконували. Хвилювалася за кожен вихід. Але була впевнена в його професіоналізмі. Він дуже багато пройшов. І враховуючи ті випадки, які були, я розуміла, що він знає, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Такої думки, що він може загинути, взагалі не припускала, – каже Ірина.
За тиждень до загибелі Сергій вперше зміг приїхати до них в Чернівецьку область за чотири місяці повномасштабної війни. Аби побути разом, було буквально чотири дні.
Коли він приїжджав, казав, що треба від цього життя брати все, тому що завтра може і не бути, – згадує Ірина.
Тоді вона розповіла йому про свій задум видати книжку віршів, присвячених Сергію. Шукаючи прихистку від війни, Ірина познайомилася з художницею Ірою Фурман. Вона прочитала вірші й запропонувала проілюструвати збірку. До збірки “Людина як поле бою” увійшли вірші зі спільних з Сергієм періодів, починаючи з подій часів Майдану, а також ті, що присвятила йому вже після смерті.
До кожного вірша – окрема ілюстрація. Деякі малюнки описують не сам вірш, а моменти зі спільного життя.
Донечці привіз такого великого білого ведмедя перед загибеллю, – показує Ірина одну зі сторінок книжки. – А цей малюнок зроблений за фотографією, яку мені надіслав Сергій коли був у Миколаєві. Місцеві давали їм якісь речі, бо тоді вже похолодало, а в них речей не було. Так сталося, що він тоді був у чужому в’язаному светрі. А пити доводилося із обрізаних пластикових пляшок..
Під час єдиної короткої відпустки Сергія Ірина показувала йому ці малюнки. Казала, що підшукує друкарню та готується видати вірші.
Він мене цілком підтримав, сказав, що за будь-який “кіпіш”. Головне, щоб це мені приносило задоволення і щоб згодом це мені все ж таки приносило якийсь дохід. Хоча за останнє я не думала, – каже Іра.
Вірний друг і побратим
Сергій Сисоєв загинув 15 червня 2022 року під час виконання бойового завдання в Херсонській області. Катер з його групою потрапив у засідку. З усієї групи не вижив лише Сергій.
Цього дня він ще забрав з Одеси посилку від мене. Ми ніяк не могли зідзвонитися. Я йому постійно дзвонила, а він казав, що зайнятий, – розповідає Ірина. – О п’ятій ранку я побачила пропущений виклик від командира. Тоді зрозуміла, що щось сталося. Коли передзвонила, мені повідомили… Найважче, напевно, було потім розповісти його мамі, своїм родичам. Я просто в це не вірила. Після його загибелі я звинувачувала буквально всіх. Але мене запевняли, що це війна і таке може статися з будь-ким. Вже понад рік пройшов, а я не можу з цим змиритися.
Прощалися з Сергієм у Змієві, на Харківщині, звідки він родом.
Нині родина прагне, аби спортшколі, в якій навчався Сергій, присвоїли його ім’я. Колектив спортшколи підтримав цю ініціативу. Але далі справа, на жаль, не пішла.
Ірина з донькою переїхали з Чернівецької області спершу до Бурштина, а потім до Івано-Франківська. Нині донька тут ходить до дитячого садка. Ростити Софійку Ірині допомагає мама, яка після загибелі Сергія, не залишає доньку самою.
До теми: Місце тихих розмов і сумних усмішок. Один вечір на Алеї слави героїв Івано-Франківської громади
За можливості приїжджають і найкращі друзі Сергія. Згадують його та моменти служби.
Спогадами поділилися його побратими.
Для мене Сергій був вірним другом, братом. Оскільки Сергій був медиком, я був впевнений в тому, що з нами все буде добре. З ним було не страшно навіть у найбільш гарячих точках, – ділиться побратим “Бандерас”. Навіть через рік після його загибелі все частіше згадую його поради, настанови по службі. Для мене він все такий же вірний друг та брат.
Сергій був для мене товаришем по службі й дуже близьким другом. Можна сказати, що по службі ми були однією сімʼєю. Ще з 2018 року в нас була не одна спільна задача, Сергій завжди проявляв ініціативу, допомагав, прикривав своїх побратимів, якими тяжкими б не були умови. Завжди був позитивною людиною. Сергій назавжди залишився моїм вірним товаришем, він поряд. Не віриться, що вже минув рік після його загибелі. Дуже важко згадувати той страшний день… – говорить побратим “Prostor”.
Ірина каже, Сергій пройшов багато, те завдання було таким не першим. Тож досі не може повірити в загибель чоловіка:
Знаєте, таке відчуття, що він не дожив, не доробив. Він збирався вступити до академії, навесні мав подати документи, тому що хотів бути офіцером. Якби не повномасштабна війна… З його досвідом і знаннями він міг принести ще багато користі. Його побратими проходять певні етапи, звільняють міста, виконують цікаві задачі, роблять те, що він би теж зміг, він би теж зробив.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.