Алея слави героїв Івано-Франківської громади розташована на міському кладовищі в селі Чукалівка. Тут спочивають понад 130 захисників, похованих від початку повномасштабної війни. У будні громадський транспорт з Івано-Франківська до кладовища в Чукалівці не доїжджає. Тож нерідко рідним і друзям загиблих, аби навідати їхні могили, доводиться йти кілька кілометрів пішки від кінцевих зупинок комунальних автобусів.
Платформа пам’яті Меморіал презентувала спецпроєкт “Відвези мене туди, де тато спить”. Це фоторепортажі з місць останнього спочинку українських захисників і захисниць. Фоторепортаж з Алеї слави створили Ольга Суровська та Олеся Саєнко спільно з платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для видання «Репортер». Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Мрію поїхати туди, де загинув син»
Сектор Алеї слави Героїв розміщений трохи в бік від центрального входу до кладовища. Він чітко вирізняється кількістю прапорів. Помилитися складно, навіть якщо ніколи тут не був. Біля кожного хреста – синьо-жовтий стяг, а біля деяких – також червоно-чорний.
На бочці з водою для поливу – зображення захисників зі зброєю в руках на тлі синьо-жовтого прапора. Над краном – око, з якого стікає сльоза.
Василь Ковач саме набирає воду в лійку, щоби полити квіти на могилі сина Віктора.
Сержант 109-го окремого батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади Віктор Ковач загинув 6 листопада 2022-го на Бахмутському напрямку. Його життя відібрав ворожий обстріл. Вікторові було 37.
До широкомасштабної війни він мав досвід АТО – воював у Пісках під Донецьким аеропортом та на шахті Бутівка. Пережив пекло. Рідні й не припускали, що тепер він може не повернутися з війни.
Батько захисника зі старшою донькою нині мешкають в Туреччині, де він допомагає їй глядіти дітей. Поки вирвався в Україну, прийшов на могилу сина. У вазу біля хреста він кладе великий букет білих і червоних жоржин. Експериментує з кількістю камінців – щоби квіти встояли й уся композиція не перекинулася.
У мене є мрія поїхати на те місце, де загинув син. Але поки воно ще окуповане. Це ж біля Соледару, населений пункт Яковлівка. Там із його батальйону багато полеглих. Але я вірю, що мені вдасться колись з’їздити туди… В мене дуже хороший син. Я дякую Богу, що він мені дав такого сина. Вірний, чесний. Ніколи клопоту мені не завдавав.Та й дружину взяв собі також гарну, прекрасну дитину. Вона на похороні мені сказала: «Тату, ти втратив сина, але здобув ще одну дочку, – говорить Василь Ковач.
Нині дружина Віктора, Юля, разом з їхніми двома собаками мешкає та працює у Німеччині, але підтримує зв’язок з рідними чоловіка. Василь Ковач каже, приїжджала до них в Туреччину. І на річницю загибелі Віктора, 11 листопада, обов’язково приїде до Івано-Франківська.
Батько Віктора набирає ще кілька лійок води, щоби полити квіти на сусідній могилі – Ігоря Гойванюка. Каже, земля суха, треба по-сусідськи допомогти. Оглядає прапор, приштукований до металевого хреста – вицвів, треба замінити. Робить кілька фото могили сина і йде…
«Тут я найближче до нього»
Я знаю, що він тут, і що це – моє місце. Моє життя, моє все – тут, я – тут, – говорить Юліана Кадол.
Близько 17.00 у теплий осінній вечір вона прийшла до Алеї слави на могилу чоловіка Віталія Кадола з його друзями і сином. Жартує, що свого часу стала невісткою в компанії, де всі товаришували ще зі школи й університету.
Віталій був командиром взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Раніше чоловік не мав воєнного досвіду. Лише – військову кафедру при Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Але знав, що потрібен на війні, й отримавши повістку, без вагань долучився до війська. Юліана каже – Віталій пишався тим, що був «едельвейсом».
Захисник отримав смертельне поранення під час танкового обстрілу 15 жовтня 2022 року в селищі Спірне Бахмутського району. Йому було 32 роки.
Ми з Віталіком в одному класі навчались, в університеті – в одній групі. На військовій кафедрі разом були за однією партою, – говорить друг Віталія, Тарас Качала. – Коли він ішов на війну, мені зателефонував першим: Богданович, я завтра на збори. У нас така спеціальність була, що ми – спереду. Ми – піхота. Його забрали швидше, я, мабуть, піду пізніше. Він не скаржився, але й багато не розказував. Я працюю в університеті, де ми навчалися. Ходжу по корпусу, де провели так багато часу, постійно згадую його. Це дуже важко… Він завжди був позитивним. Людина, яку не можна забути.
Тарас із дружиною Софією приходять до Віталія часто. На цьому кладовищі поховані й Софіїні батьки. Щоразу коли навідуються до них, заходять і до Віталія. Софія каже – квіти не носять, аби не порушувати композицію, яку створюють рідні. Завжди запалюють свічку.
Це ніби таке сумне місце. Втім ми пам’ятаємо Віталія веселою людиною. Тому завжди виникає усмішка, хоч вона вже і сумна, – каже Софія Качала.
Ми в школі за однією партою сиділи. Обоє були дуже балакучі. Врешті нас посадили поруч уже за першою партою. Але це мало допомагало. Він продовжував жартувати, а я – сміявся, – пригадує Руслан Райтер, ще один із друзів Віталія. Він відклав усі плани й приєднався до компанії, коли Юліана запропонувала поїхати на кладовище.
Розповідаючи про шкільні роки, Руслан сміється, а з ним сміються й усі, хто поряд.
– Він завжди барабанив. У нас був гурт. Ми мріяли стати рок-музикантами. Але виросли й вирішили дорослішати, – говорить Руслан.
– Він продав своє «весло» і того ж літа постригся, – додає Тарас.
– Так. З довгим волоссям теж було багато сварок на уроках, – знову усміхається Руслан…
Друг каже, що не часто тут буває, але на всі пам’ятні дати – обов‘язково. І на день народження – 26 вересня, теж буде.
Сьогодні вперше після тривалої перерви з Юліаною до тата прийшов і його п‘ятирічний син Павло. Цього липня у нього був перший день народження без татка.
В липні Павло почав ставити питання, яких я найбільше боялася: чому лікарі тата не врятували? Може в тата все заживе і він повернеться? А чому в Тимофія є тато, а в мене нема? Серед ночі міг прокидатися з тим, що хочу тата поруч і все. Так і не захотів сюди більше приїжджати, – розповідає Юліана.
Павлик передавав татові пряники чи інші смаколики, коли знав, що мама йде на кладовище. Але з нею йти не погоджувався. Якось навіть запропонував придбати для тата електронну сигарету, яку він курив за життя.
Якщо я йду на кладовище з Павлом, то це більше для дитини. Я ж люблю сама прийти, бо тут я найближче до нього. І я собі з ним на одній хвилі, коли сиджу в тиші. Якась вона зовсім інша – ця тиша. Особлива. Тільки прапори шумлять… Раніше я з ним говорила. Тепер просто дивлюсь на фото. Ці очі, які мені дуже часто сняться. Його великі очі. Просто думаю. Спогади – це все, що залишилося.
До кінця я ще це все не сприймаю. Не вірю, що ніколи його не побачу. Здається, якби до кінця повірила, то, мабуть, з глузду з’їхала б. Я все ще вірю, що він буде, що прийде, подзвонить, скаже: «Все ок». Що буде, як колись, коли ми втрьох жили.
В Юліани тремтить голос, але вона старається стримувати сльози. Поряд син, якого не хоче засмучувати.
Хлопчик тим часом бавиться дерев‘яною стружкою, якою присипана могила тата. Перекладає ангеликів і намагається прикопати синьо-жовтий прапорець так, щоби стояв непохитно. Бігає між могилами, пересипає камінці.
Я кожен день буду їхати на цвинтар. Тут так класно! Робити порядок… – раптом вигукує Павло.
Місце, точно не задумане як простір для дітей, мимоволі стає таким. Місцем, де діти можуть зустрітися зі своїми татусями.
«Ти завжди там, де буду я»
Володимир Стахів приїздить на кладовище щодня перед роботою. А інколи, як от сьогодні, й двічі на день.
Якщо не машиною, то я їду на Чукалівку автобусом №41 і потім сюди три кілометри чи два з половиною йду. А далі – на 55 автобус в Драгомирчани. Та я спілкуюся з Тарасом не тільки на кладовищі, тут – його тіло, а він – у моєму серці, – каже батько захисника.
З фото на нас дивиться його син – життєрадісний Тарас Стахів. Йому назавжди 18.
Світлина, яка розміщена на хресті – з навчань юнака в «Азові».
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, він одразу записався в тероборону, волонтерив у «Штабі оборони Прикарпаття», у своєму мікрорайоні на Позитроні відповідав за вмикання системи оповіщення повітряної тривоги.
У червні 2022 року пройшов місячний вишкіл від «Азову» в Києві – хотів потрапити до ССО. Але не пройшов, бо не мав 21 року. Тоді через інтернет записався до добровольчого формування «Хартія» і у вересні 2022 року юнаку повідомили, що його беруть.
Я йому казав: «Тарасе, не йди, я піду». А він мені: «Ні, тату, тут не прикольно», – згадує Володимир Стахів. – Казав, що буде на звільнених територіях за порядком стежити. Казав одне, а було зовсім інше.
Тарас Стахів був помічником гранатометника. Загинув на Бахмутському напрямку під час виконання бойового завдання 15 січня 2023 року, за три дні до свого дев’ятнадцятиріччя.
Снився двічі, такий здивований був. Мовляв, як же так, були такі плани, а тут раз і – прилетіло… – говорить батько.
Мама Тараса хотіла, щоби сина поховали в білій труні. Спочатку в Харкові, звідки везли тіло, такої не могли знайти, але потім таки дістали. Хрест на могилі Тараса теж білий, як і дерев’яна обрамівка. На могилі цвітуть білі хризантеми. Володимир Стахів розповідає – про це все дбає мама.
Поміж лампадок зауважую білого ангелика з написом: «Ти завжди там, де буду я».
«Це я поставив», – каже тато. Він також заламінував смужку вишиванки і прикріпив під фото сина. Її вишила бабуся на його прохання. Візерунок – не випадковий. Там зашифровані слова «Дякую сину» і «Стахів Тарас».
Колись хотів, щоби і в нього була сорочка, і в мене. Згадав, як шукав в інтернеті ім’я вишивкою, воно в закладках було; я знайшов і зробив, – говорить Володимир.
Тато захисника пригадує, як від 5 класу сина вони разом щоранку займалися спортом – бігали.
Сам він бігати не хотів, тому тренувалися разом по 40 хвилин. Тарас завжди був такий усміхнений! Він добре знав англійську, хотів бути перекладачем… Він не закінчив навчання, але завдяки йому це зроблять тисячі інших абітурієнтів. Він не створив сім’ю, але завдяки йому її створять тисячі інших людей. Тарас не подорожував світом, але завдяки йому цю можливість матимуть інші. Мій син мав багато мрій, проте вибрав єдину – захищати Україну… Він – той, кого я найбільше люблю, – каже Володимир Стахів.
Болю – за край
За даними Івано-Франківської міської ради, з 2014 року громада втратила понад 300 захисників. Ще близько півсотні вважаються зниклими безвісти.Алея слави на міському кладовищі з’явилася з початком повномасштабного російського вторгнення. Загалом з лютого 2022 року на російсько-українській війні загинули вже близько 230 мешканців громади. На івано-франківській Алеї слави поховані 132 захисники.
Алея не вражає розміром, але болю тут – за край.
Ще понад 90 поховань героїв – у селах громади. Кілька – в урочищі «Дем’янів Лаз», місці масових розстрілів в’язнів з тюрми НКВС – на прохання батьків хлопців, які народилися та виросли в мікрорайоні Пасічна, що межує з «Дем’яновим Лазом».
До п’ятниці, 15 вересня, була перерва у 18 днів – на Алеї слави не було жодного поховання. Від початку повномасштабної війни така перерва вперше, – говорить директор КП «Міська ритуальна служба» Андрій Хруник. – В п’ятницю та суботу було поховання. Сьогодні нема, завтра – знову буде.
У квітні цього року Івано-Франківській міській раді вдалося отримати додаткові 75 сотих землі біля Алеї слави для продовження сектору поховання військових. Ділянку викупили у місцевого підприємця. Перемовини тривали чотири місяці.
Сектор військових поховань розміщений попри трасу міжнародного значення. Усі, хто проїжджають трасою, бачать ці поховання. Вони нагадують, що війна триває і якою ціною обходиться, – каже Андрій Хруник.
Цього літа на Алеї слави тимчасові хрести почали замінювати на пам’ятники. Міська рада ініціювала зустріч із родичами загиблих, спільно дійшли згоди, аби пам’ятники були однотипними. Колишній головний архітектор Володимир Гайдар розробив кілька макетів, родичі обрали єдиний взірець, який нині мають встановлювати усім полеглим.
Громада відшкодовує родичам по 60 тисяч гривень на виготовлення та встановлення пам’ятника. Втім, поки встановили лише кілька – на початку Алеї.
***
Вечоріє. Прапори Алеї слави Героїв тріпотять на вітрі, немов заколисують. Верхівки цих стягів видніються за бетонним парканом кладовища. Як нагадування – тут спочивають ті, завдяки кому ми продовжуємо жити.
Авторка тексту: Ольга Суровська
Авторка фото: Олеся Саєнко
Comments are closed.