Олександр Кузьменко родом з Лимана Донецької області. На початку повномасштабного вторгнення він привіз на Прикарпаття дружину Вікторію та двох своїх дітей, а сам повернувся на фронт, боронити рідні землі.
Коли Олександр загинув у квітні, дружина розпорядилася поховати його тут, на Алеї слави. Каже: їй дуже приємно, що чоловік – герой навіть для місцевих. Бо він загинув за всіх українців, пише Репортер.
Сімейний бізнес
Вікторія та Олександр познайомилися у 2006 році. Почали зустрічатися, а у 2008 одружилися. У 2011 в подружжя народилася донька.
Він завжди був позитивний, усміхнений, доброзичливий. Цим мене і підкорив, – пригадує Вікторія Кузьменко. – Був самостійний, змалку сам заробляв. Закінчив два виші, в одному відвідував військову кафедру, тож мав звання старшого лейтенанта.
У 2011 році Олександр вирішив розпочати власну справу – виготовляти металеві двері. Зняв приміщення, купив обладнання й робота закипіла. Згодом Вікторія звільнилася з роботи й долучилася до сімейного бізнесу. А потім розпочалася війна.
Усе почалось з 2014 року – для мене це завжди була війна, не антитерористична операція, – каже Вікторія. – Коли вони почали наступати, Саша вивіз нас з донькою до бабусі, в село Лозова, ближче до Харківської області. А сам пішов добровольцем допомагати хлопцям. Я тоді ще не розуміла, що відбувається. Уже потім, коли він спілкувався з друзями, чула, в яких гарячих точках він побував. Міг загинути уже тоді.
У 2018 році Олександр демобілізувався і вирішив повернутися до бізнесу. Допоміг грант для підприємців, який вдалося виграти. Тоді Кузьменки за співфінансування відкрили магазин і розширили асортимент.
Читайте: Вони загинули за Україну. Головний сержант Володимир Клід
Ми почали робити хвіртки, ворота. Згодом – лавочки, альтанки, мангали, – розповідає Вікторія Кузьменко. – Виготовляли різні візерунки, купили новий, ефективніший станок. З часом бізнес почав процвітати. Ми довели цикл виготовлення дверей повністю. У 2020 купили на Новий рік обладнання, щоб виробляти меблі: шафи, ліжка. Знайшли спеціалістів, запустили обладнання, зробили рекламу. Почали продавати меблі.
Згодом у подружжя народився й син. А потім знову почалася війна.
«Саша 200-ий»
Як розповідає Вікторія Кузьменко, вона до кінця не вірила у повномасштабну війну, думала, що все якось заспокоїться. Чоловік заперечував – «це вже не 2014-ий».
Ми виїхали десь 27-28 лютого до Дніпра, переночували. Я плакала всю дорогу, що не хочу його кидати. Таки вирішила повернутися, – пригадує Вікторія Кузьменко. – Олександра призначили командиром нашої тероборони, вони почали збирати хлопців. А в той час по сусідніх селах почалися авіаудари. Ми спали одягнені – на випадок, якщо б довелося тікати вночі. Тоді зрозуміли, що треба вивозити дітей.
Уже 15 березня Кузьменки були у Калуші, у реабілітаційному центрі для учасників АТО. Власники, знайомі сім’ї, запропонували пожити там кілька тижнів. Тож Вікторія з дітьми залишилася, а Олександр поїхав назад – разом з машиною для тероборони й гуманітаркою.
На сході Кузьменко служив командиром розвідувальної роти воєнної розвідки України.
Ми постійно зідзвонювалися. Пройшов місяць, мені було важко самій. На щастя, приїхала моя мама, Саша сам посадив її на транспорт, який їхав сюди. Ми ще поговорили трохи, але в деталях не пам’ятаю, про що – серджусь на себе за це, – пригадує Вікторія. – І майже одразу йому прийшло бойове завдання. Він обдзвонив усіх, сказав: «Збираємось, їдемо на позицію». Але сама позиція була готова для десятьох людей, а решта були там видні як на долоні. Піднявся безпілотник, побачив їх і почався мінометний обстріл.
Було влучання десь поряд з Олександром, а у нього – смертельне осколкове поранення у голову. Побратими намагалися врятувати, але він уже не дихав.
Читайте: Вони загинули за Україну. Молодший сержант Роман Дземан
Я почала набирати його ввечері, спочатку скидали, а потім не було відповіді, – розповідає жінка. – Потім мені подзвонив двоюрідний брат, він служив разом з чоловіком. І сказав: «Саша 200-ий». Я не повірила. Якби не діти – не знаю, як би змогла це все витримати. Але заради них маю жити.
Тато – герой
Із Вікторією розмовляємо у будинку в Богородчанах. Тут вони з дітьми й мамою знімають перший поверх. На столі – йорданський вінок, біля стіни – столик з великою фотографією Олександра, його нагородами, подяками, медалями. Такі вівтарі можна побачити у більшості сімей, де є загиблий військовий.
У нас були неймовірні стосунки, ми були і друзі, й закохані. Я не знаю, чи цей біль зможе колись притупитися, – не може стримати ридань Вікторія Кузьменко. – Дуже часто їжджу до нього на цвинтар, мені так легше. Він похований на Чукалівці. Ми вирішили забрати його сюди. Я дуже вдячна місту за допомогу. Не тільки в матеріальних питаннях, важливе ставлення. Зараз усіх хлопців, які загинули у 2022, вирішили назвати почесними громадянами Франківська. У списку є й мій Саша. Якщо подумати – хто він для них? Але він теж герой.
Вікторія ходила до психолога, каже, це допомогло взяти себе в руки й трохи справитися з втратою.
Але обручку не знімає – каже, носитиме завжди.
Молодший син ще не дуже розуміє, але я йому розповідаю про тата, він з фотографією не розлучається. Я розказую, що тато – герой. Дуже часто дивимось відео з ним. Старша донька, звісно, сумує, – говорить Вікторія. – У Саші завжди на першому місці була сім’я. Друзі теж кажуть, що це була Людина з великої букви – надійний, справедливий, чесний, сміливий. Завжди віддавав останнє. Якщо йому дзвонили серед ночі приїхати, він заводив машину і їхав. Не міг залишити нікого у біді.
На початку листопада Вікторія їздила додому в Лиман, уже деокупований. Будинок Вікторії та Олександра стоїть, але дах та вікна розбиті. З середини винесли все – техніку, одяг, меблі. Було важко бачити зруйнований магазин – справу життя Кузьменків.
Тож наразі сім’я вирішила залишитись на Прикарпатті. Вікторія каже – тут прийняли добре, у чомусь, навіть краще, ніж вдома. Тут вони спробують розпочати нове життя. Мріють про власний дім і, можливо, власну справу – в пам’ять про Олександра.
Авторка: Ольга Романська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю нашої країни. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.