Франківець Віталій Кадол любив свою сім’ю і чотирирічного сина понад усе. Багато мандрував, мріяв побачити світ, але завжди знав, що його місце в Україні. А ще вважав, що має захистити своїх дружину, сина та країну. Отримавши повістку, без вагань подався до війська.
Віталій Кадол був командиром взводу 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Загинув 15 жовтня від танкового обстрілу на Бахмутському напрямі, пише “Репортер”.
На своїй землі
Коли ми прокинулися від вибухів 24 лютого, в мене були шок і паніка. Я не вірила, що може бути війна, – говорить дружина Віталія Юліана Кадол. – Пропонувала йому їхати за кордон, бо там є родичі, але він відмовився. Навіть коли до вторгнення були розмови про переїзд, він казав: ми на своїй землі й будемо тут. Без нього їхати не хотіла. Вирішили, максимум часу, який нам дано, провести поряд.
Віталій Кадол хотів записатися в тероборону, але там місць не було. Підтримував зв’язок з тими, хто був на бойових позиціях, волонтерив. Але думка захищати Батьківщину його не покидала. Дружина його рішення прийняла, бо обіцяла підтримувати в усьому.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Молодший сержант Роман Дземан
У червні Віталій Кадол отримав повістку. Потрапив до 10 окремої гірсько-штурмової бригади й надзвичайно цим пишався. Був молодшим лейтенантом, командиром взводу.
Мав лише військову кафедру при університеті. Коли вчився в “десятці”, то ділився своїм захопленням від навчання. Йому подобався дух, подобалося, що вони роблять щось важливе для країни, – каже Юліана Кадол. – Повторював, що має нас із сином захистити, аби ми були в безпеці. Казав: хто як не ми, ми будемо боротися до останнього, повернемося або зі щитом, або на щиті.
Влітку Віталій опановував військову професію, кілька разів їздив на фронт.
Коли повертався, то говорив про те, що повинен бути там, бо там його друзі, там його місце.
У Віталія з сином була своя традиція, яку вони започаткували ще до війни. Коли Павлик лягав спати, тато обов’язково казав йому “пятішка, цьомик, обнімашка”. На війні вона перейшла в аудіо і відеоформат. І це тривало до останнього, поки був зв’язок. Усі його побратими знали, що Віталій увечері має записати повідомлення для сина.
Востаннє вони бачилися перед черговою поїздкою. Юля показує фото з весілля товариша Богдана Остафіїва – за 40 днів до загибелі. На фото Віталій Кадол міцно обіймає молодого.
Такі чоловічі обійми йому не були властиві. Коли я потім звернула увагу на це фото, Богдан мені відповів, що навіть мама його так не обіймала, – говорить Юліана. – Я тоді була така щаслива, що маю такого чоловіка, сина. Тепер моє щастя зруйноване.
Коли Юліана з сином востаннє проводжали тата, він сказав на прощання “скоро повернусь”, але не повернувся…
Читайте також: Вони загинули за Україну. Сержант Олександр-Віктор Ковач
Війна все зруйнувала
У вересні Віталій Кадол потрапив на нуль. Був на Бахмутському напрямку. Ніколи не казав дружині, де саме вони стоять і що там відбувається.
Все заспокоював мене і казав, що все буде добре. Коли й говорив про те, що може не повернутися, казав, що ми гарне життя прожили, – розповідає Юліана. – Казав, що найгірше це не своя смерть, бо ти не відчуваєш її, а бачити, як гинуть твої побратими.
Одне з останніх повідомлень, яке Віталій написав дружині, було: “Все ок. Вантажимося. Я вас люблю. До зустрічі”.
Це “до зустрічі” дуже насторожило, бо він ніколи так не говорив, – говорить Юліана. – Більше не виходив на зв’язок. Але він попереджав, що зв‘язку не буде. В той день я ще написала йому, що дуже важко без нього, але вірю, що все буде добре. Але це було вже після того, як він загинув…
Віталій Кадол отримав смертельне поранення під час танкового обстрілу 15 жовтня в селищі Спірне Бахмутського району.
Уламок від снаряда потрапив Віталію в потилицю. Йому було 32 роки.
Він був цілий. Було таке враження, що він дав можливість з ним попрощатися. Приїхав у труні, але я змогла з ним попрощатися, – каже Юліана Кадол.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Зв’язківець Ігор Ходак
Коли Юліані зателефонували із військкомату з проханням про зустріч, вона розуміла, що на 90% новини – невтішні. Але ще сподівалася, що, можливо, це якийсь розіграш від її чоловіка, що насправді він вирвався, приїхав і зараз зайде. Коли відчинила двері й побачила людей у формі, все зрозуміла без слів.
Я зрозуміла, що це кінець всьому. В цей момент душа моя померла разом з ним. Я не уявляю, як жити без нього. Він був нашою опорою, стіною. Війна все зруйнувала. Вчора ще говорив я тебе люблю, а на завтра вже його нема… – говорить Юліана. – У нас було багато планів на життя. Ми завжди були разом. Я й зараз не вірю, що його більше ніколи не буде. Він і під час роботи часто їздив у відрядження. І зараз таке ж відчуття. Я його чекала і далі чекаю, що ми зустрінемося.
“Дякую йому за сни”
Чотирирічному сину про загибель тата розповіла не одразу, лише за два місяці – з підтримкою психолога. Не уявляла, як про це сказати сину, який так чекав тата і завжди молився, щоб тато повернувся живим, здоровим. Для хлопчика тато полетів на зірочку. Але він все одно чекає, що тато повернеться.
Коли я таки сказала йому правду, Павлик мене заспокоював: “Не плач, він в нашому серденьку є. Може, тато колись ще з зірочки повернеться”, – говорить Юлія. – Вдома була запасна татова форма. І він каже, візьму форму, зброю і буду, як тато – військовим, і теж полечу на зірочку. Вже і космонавтом готовий бути, щоб попасти до тата.
Юліана розповідає, в особистих речах чоловіка, які їй повернули з війни, була записка, яку вони з сином передали разом з однією із посилок. Чоловік носив її біля серця разом з усіма документами.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Старший сержант Андрій Небор
Найстрашніше усвідомлювати, що рюкзак, який ми йому з Павлом діставали, повернувся додому сам. Все вернулося, а найголовнішого – нема, – каже Юліана.
Без чоловіка жінка не бачила сенсу життя.
Не вдавалося взяти себе в руки навіть заради сина. Єдине, що врятувало – сни.
До поховання снився кожного дня і розважав. Казав, вставай, чого ти лежиш? Приходив у сни веселим, наче у нього все були якісь справи. Я сварилася, казала, чого ти мене лишив? А він відповідав, що треба працювати, – розповідає дружина. – Якось уві сні мене обійняв і сказав, я завжди буду вас захищати з неба. Це дало сили. Я вірю, що він десь поруч. Раджуся з ним, говорю і так легше. І досі дякую йому за сни – приходжу на могилу і не прошу, просто дякую. Я там можу з ним поговорити й мені легше.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Старший лейтенант Олег Вязовченко
Впоратися з втратою Юліані також допомогла спільнота дружин героїв “Ми разом”. Знайшла її через два місяці після загибелі чоловіка.
Це було дуже вчасно, бо грудень – важкий морально місяць: мій день народження, святого Миколая, коли ми почали зустрічатися. І я натрапила на пост в соцмережах, почала переписуватися з однієї дружиною загиблого, яка організувала спільноту, аби допомагати одна одній. Для мене було важливо розуміти, що я не одна. Навіть є якісь емоції, в яких боїшся собі зізнатися, а з ними ти розумієш, що так буває і це нормально, – говорить жінка.
Музикант, пластун, надійний товариш
Віталій Кадол народився і навчався у Франківську. В юнацькі роки був членом молодіжної скаутської організації України «ПЛАСТ», мав свій рок-гурт Perpetuum mobile. Працював у компанії “IT-Expert” з встановлення систем безпеки.
Я завжди знав, що можу розраховувати на твоє плече, пораду і просто побути разом. Наша дружба не закінчилася, просто стала тепер трохи іншою. Але я знаю, що ти – поряд, завжди зі мною. Ти був добрим другом, чоловіком і батьком, веселим і справедливим, завжди життєрадісним і усміхненим. Таким залишишся на завжди. Війна обірвала все, – згадує Віталія Богдан Остафіїв, з яким вони товаришували 11 років.
Юліана і Віталій познайомилися у 2012 році на роботі. Але їхня історія почалася через три роки на Миколая. А 13 лютого він зробив їй пропозицію.
За ті кілька тижнів став усім для мене – життям, коханням, опорою в житі. І ці шість років були неймовірними. У 2018 році в нас народився синочок Павло. За це йому дуже вдячна, – говорить Юліана.
Віталій Кадол був веселим, компанійським, на роботі міг з будь-ким знайти спільну мову, у всьому знаходив позитив. Практикував моржування.
Мріяв об’їхати Європу в домі на колесах.
Віталік, чи як ми його в компанії називали – Патлатий, Грубий, Вєталь чи просто Кадол – був настільки позитивним, що з ним неможливо було сумувати. Ми разом з одногрупниками спробували згадати, коли ж він сумував чи на когось ображався, і не згадали таких моментів, бо їх просто не було, – згадує Віталія одногрупник Назарій Левицький. – Він у будь-якій ситуації знаходив позитив, результатом якого був дикий сміх усіх, хто поруч. Для нас Віталій Кадол був великою людиною.
Читайте також:
В Павла з татом були свої інтереси, чоловічі розмови. Вони могли разом і в гаражі копирсатися, і машину мити, й співати пісеньки. Весь вільний час проводили разом. Швидко і легко збиралися в подорожі – бронювали готелі та їхали.
Зв’язок у мого синочка із татом був завжди. Навіть коли ходила вагітною, він був спокійний в животі, а як тільки притулялася до чоловіка, починався неймовірний рух. Це перейшло і в життя. Разом вони були найкращими друзями. Два мої мужички. Йому тепер дуже не вистачає татуся, – каже Юліана. – Віталій був цілеспрямованим, відважним, місцями впертим, де потрібно. І разом з тим – люблячим, турботливим, ніжним батьком і чоловіком. Дуже хочу, щоб ці якості перейняв і наш син.
Побратим Андрій Спавлович, з яким познайомилися в частині в Коломиї та були поряд в останні хвилини, згадує його як компанійського, веселого і водночас надійного товариша.
Його неможливо згадувати без усмішки. Ще в Коломиї я запримітив, що він полюбляв солодке та різні смаколики. Коли з дому передавали щось солодке, то Віталік відкладав свої справи і йшов дегустувати, опісля гладив себе по животі й говорив: “От тепер пузо – веселе.” Цей вислів, навіть, прижився між хлопцями, – згадує Спавлович. – Віталік міг швидко адаптуватися в різних ситуаціях. Пригадую, навіть тоді, коли ми були в “гарячій точці”, Віталік не втрачав оптимізму і підбадьорював мене: “Андрію, не переживай! Все буде добре!”
Я – дружина героя. Можливо, вдова. Але я залишаюся дружиною. Це втрата не лише дружин, це втрата для всієї країни, – говорить Юліана. – Хочу, щоб про нього пам’ятали, бо він своє життя поклав на перемогу. І таких зруйнованих життів, які залишилися без найдорожчого, – багато.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Comments are closed.