З початком вторгнення чимало людей знайшли прихисток на Прикарпатті. Нині в області зареєстровані близько 150 тисяч внутрішньо-переміщених осіб (ВПО). Серед них понад 40 тисяч дітей, пенсіонерів – 17,5 тисяч, а також понад 4000 людей з інвалідністю, пише Репортер.
Є потреба у соціальному житлі
На Прикарпатті розгорнуті 88 шелтерів, у яких живе близько 3000 людей. Решта знайшли прихисток у приватному секторі.
За словами заступниці голови ІФ ОВА Людмили Сірко, 5000 прикарпатців – власників житла – безкоштовно прихистили у себе 10-12 тисяч ВПО. Це лише ті, що зареєструвалися офіційно. Також багато людей поселились у родичів, знайомих, чи вже купили квартири, хати.
На сьогодні великою проблемою є відсутність соціального житла, – говорить Людмила Сірко. – Тому зараз ми говоримо з міжнародними донорами, аби розпочати будівництво соціального житла. Або житло у комунальній формі власності, яке б відповідало вимогам соціального, перевести до фонду соціального житла. Це є першочерговий напрямок. І звичайно, що працевлаштування, реінтеграція в суспільство. Маємо понад 100 людей, які наразі шукають роботу. Працевлаштували понад 400.
З минулого року при ОВА працюють мобільні бригади. Туди входять спеціалісти з соціального захисту, Пенсійного фонду, служби зайнятості, міграційної служби, юристи, психологи та медики. Вони щотижня виїжджають у громади, відвідують шелтери й на місцях надають допомогу з усіх питань, які виникають у людей.
Найбільше ВПО на Прикарпатті зареєстровані в Івано-Франківську, Коломиї, Бурштині та Калуші.
Громада живе, коли має людей
У місті Бурштин 15 тисяч населення, а громада разом з довколишніми селами – близько 25 тисяч. На початку війни Бурштинська громада прийняла у себе понад 2000 переселенців. Нині тут живе 1594 ВПО.
За словами заступника міського голови Володимира Чуйка, люди знайшли прихисток у шелтерах, яких у громаді чотири. Також багато проживає у приватному секторі. Є 17 людей, яким потрібен цілодобовий догляд. Їх розмістили у паліативному стаціонарі місцевої лікарні.
Хто міг виїхати та мав можливість повернутися – зробили це, – говорить Володимир Чуйко. – Однозначно, хто не має, куди повертатися, – залишаться тут. І ми зобов’язані зробити, аби їм тут було комфортно. Маємо розуміти, що громада жива, коли вона має людей, має дітей. Розуміємо і проблему освітнього характеру, адже відтік місцевих дітей за кордон також відбувся. Натомість ми десь перекрили цей відтік тим, що до нас приїхали діти з інших областей. Серед ВПО є 466 дітей до 18 років.
Читайте: Хроніки війни. Як працюють на Прикарпатті релоковані університети
Усі діти, які мали бажання відвідувати садочки чи очне навчання у місцевих навчальних закладах – були залучені. Багато продовжили онлайн-навчання у своїх школах.
Для дітей та молоді відкрили два нові простори у палаці культури «Прометей». Там можна взяти в користування техніку, поспілкуватися з психологом, відвідати заняття та воркшопи, які проводить ГО «Стан» чи гурток авіамоделювання від благодійного фонду «Рокада».
Щодо дорослого населення, каже Чуйко, то працездатних серед ВПО – 790. З пошуком роботи у Бурштині непросто, але 50 людей працевлаштували. Наприклад, у комунальне підприємство «Еко-сервіс», а також на Бурштинську ТЕС.
Аби добре розуміти потреби переселенців, ми надали робоче місце у ЦНАПі людині з числа ВПО, – розповідає Володимир Чуйко. – У соцзахисті є відділ з трьох людей, які займаються питаннями ВПО. А три місяці тому створили громадську раду ВПО, куди входять по одному представнику з кожного шелтера.
Села хочуть не всі
Два шелтери у Бурштині зробили у гуртожитках місцевих коледжів. Нині там мешкає по 35 людей.
Ще один прихисток облаштували у селі Новий Мартинів, близько 10 км від Бурштина. Переобладнали нижній корпус школи і створили можливість розмістити до 50 людей. Переселенці там жили, але виїхали. Зараз приміщення використовують для організації дозвілля дітей – і місцевих, і ВПО. Наприклад, взимку робили хатину Святого Миколая, привозили дітей на відпочинок. А зараз організовують літні табори.
Читайте також: Жити на два міста. Як нові мешканці Франківська відкривають тут бізнес
Щиро кажучи, якщо пропонуємо Новий Мартинів, то частіше людина вважає, що краще жити з більшою кількістю людей в одній кімнаті, але у місті, ніж у селі, – говорить Володимир Чуйко. – Більшість хоче бути ближче до міста. Втім, є винятки. Так, у Бурштин приїхала сім’я з Миколаївщини. Казали, усе подобається, але, мовляв, дайте нам можливість переїхати у село, обробляти землю. Ми їм допомогли. Та подібні випадки – поодинокі. Хоч є багато селян, які пропонують свої будинки безкоштовно, аби лише подвір’я тримали в порядку.
У шелтері в селі Слобода мешкає 33 людини. Раніше було близько 70. Це приватний будинок, який належить місцевому підприємцю, і він надав його в користування.
У двоповерховій будівлі свого часу жила бригада підрядників, які працювали на Бурштинській ТЕС. Роботи закінчилися, будівля стояла. І зараз їй надали нове життя. Там гарно, каже Чуйко, адже в кімнатах по 2-4 людини – є всі умови.
Спершу були шоковані
Нещодавно ремонтні роботи закінчили у Бурштинському міжшкільному навчально-виробничому комбінаті. Зі старого приміщення зробили ще один шелтер. Нині тут мешкають переселенці, які до того дев’ять місяців мали прихисток у класах ліцею № 2. Оскільки починався новий навчальний рік, людей переселили сюди.
Ми переїхали 15 серпня, у доньки якраз був день народження, – розповідає мешканка шелтера Ірина Мозгова зі Слов’янська. – Дуже багато людей були шоковані. Багато відмовилися переїздити та знайшли собі інше житло. Тобто умови, які були тоді, й те, що бачимо зараз – не порівняти. Приміщення було неготове. Раніше тут жила тероборона, була автошкола і дуже багато різного залізяччя. В одному класі на першому поверсі навіть стояла машина. Ми допомагали усе виносити, потім жили у процесі ремонту.
За словами Ірини, спершу всі жили на першому поверсі, поки ремонтували другий. А потім перебралися наверх, щоб зробити перший поверх.
Але нічого, ремонт закінчився і все зробили класно!, – хвалить Ірина Мозгова.
Вона тут за головну. Слідкує за порядком, допомагає з організацією, зустрічається з волонтерами. Розказує та показує, як живуть люди, які в кого потреби. Також вона входить у громадську раду ВПО.
Її кімната на другому поверсі. Простора, обвішана дитячими малюнками. Тут Ірина живе з п’ятирічною донькою, своєю мамою, а також невісткою та її шестирічним сином. Ще два ліжка порожні. Каже, вони закріплені за військовими. Двоє їхніх чоловіків зараз воюють.
Уже рік, як вони захищають нас на Донецькому напрямку, – зітхає Ірина Мозгова. – Десь там, у нас вдома, тобто захищають якраз наші домівки. З нашого шелтера на війні – п’ятеро чоловіків. Хлопці не ховалися, усі стояли на обліку.
Уже не по 20 у кімнатах
Ірина Мозгова родом з Херсонщини. Нині її рідне село в окупації, а також село, де жила бабуся. Та померла минулого року, й ніхто з рідних не міг з нею попрощатися.
До Слов’янська Ірина переїхала наприкінці 2014 року. Там жив брат, покликав її на роботу, бо в Херсоні з цим було складно. Переїхала, влаштувалася на завод. А потім так там і лишилася, вийшла заміж, народила донечку. У Слов’янськ переїхали і її батьки.
Мабуть, якби зараз мені так запропонували, то я б не ризикнула, а тоді мені було 17 років, – усміхається Ірина. – І у Слов’янську тоді вже було спокійно. Чули лише віддалені вибухи. Потім теж затихло – до 24 лютого.
До теми: Діти сонця і степу. Як живуть херсонці на Франківщині
З початком вторгнення усе змінилося. Сирени по 10 разів на день – о першій, другий, третій ночі. Діти спали одягнені, аби швидко спуститися в підвал. Так вони жили місяць, а у квітні вирішили виїздити. Чоловік залишився у місті зі своїми батьками, а Ірина зі своїми батьками та родиною чоловікового брата поїхали. Одна автівка з родичами виїхала на Дніпропетровщину, а їхня – до Бурштина. Тут мали знайомого, тому, каже, вже не так страшно було їхати.
Родину поселили у ліцеї. За словами Ірини, спершу перебували по 20 людей у кожній кімнаті. Але всі розуміли, що треба якось жити.
Це тут у нас зараз максимум по дев’ять людей, – розповідає Ірина Мозгова. – От, у сусідній – дев’ять, а поруч є невеличка кімната – там двоє. У кінці коридору готова ще одна кімната на дев’ять людей. Якраз завезли нові ліжка та меблі. У кожного буде своя шафа й тумбочка. То чекаємо, що люди будуть заселятися.
Найкращий подарунок
Нині у шелтері мешкає 24 дорослих і шість дітей. Було більше, але багато вже поїхали додому.
От, з Миколаївщини сім’я з 11 людей жила та й поїхали до себе, – розказує Ірина. – Сказали, що подивляться, якщо все буде добре, то залишаться. Не повертаються.
Залишилися переважно – Донецька область, Харківщина й жінка з дитиною із Запоріжжя.
Я також дуже хочу додому, – каже Ірина. – Люди повертаються, місто живе, навіть робота є. Але туди прилітає. Не кожен день, але частенько. Повертатися додому ще зарано, а тим більше з дитиною. І тато каже, що рано. А я йому довіряю – він військовий.
Батько Ірини один раз вже приїздив у відпустку. Зробив їм сюрприз. Подзвонив, що треба якусь посилку забрати, рідні прийшли на зупинку, а там – він! Ірина каже, 10 днів його відпустки минули, як один.
На першому поверсі шелтера поселили старших людей.
Тут кухня й санвузол, аби їм недалеко ходити. Усі живуть дружно. Налагодили побут, розділили між собою прибирання. На кухні в кожного своє місце. Поруч є кілька душових, кілька туалетів, пралки та сушарки. Техніки вистачає, деяку ще навіть не підключили, бо нема такої потреби.
На жаль, одна старша жіночка померла, – зітхає Ірина. – Захворіла, потрапила в лікарню і звідти вже не повернулась. Зателефонували, що її нема. Вона з Дніпропетровщини, рідних не мала. Сказали, що нам покажуть, де її могила. Як хтось і залишиться тут, то будуть навідувати. А як люди роз’їдуться? Вона сюди з котами приїхала. Коли не стало її, то й коти десь зникли. Вони жили у нас у дворі, усі їх годували, вона зробила їм будиночок. Зараз якась кішка приходить, але місцева. То ми її всі годуємо.
Ірина розповідає, був період, що донька не згадувала про дім взагалі. Вона ще дивувалась. Зате зараз згадує частіше. Про іграшки, які були вдома, про кота. Минулого року на день народження замовляла велику ляльку та іграшковий візочок. А цього року просто хоче додому.
Це був би крутий подарунок не тільки для неї, але й для всієї країни, – каже на прощання Ірина. – Якби сказали, що можна додому – усі б одразу поїхали. Мабуть, були б такі ж великі корки, але приємні, бо то дорога додому»
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.