Нацгвардієць Петро Гудим’як каже, що його оберіг – борода. Мовляв, йому трапилося дослідження, що бородаті воюють краще. Хоче запускати ще довшу, аби можна було косу заплести. Згадує, як до нього після бойового виїзду підійшов хлопець і попросив зробити селфі, бо Петро ніби схожий на Рагнара Лодброка з серіалу «Вікінги».
Напевно, таки схожий, але Петро не вікінг, а гуцул з Косівщини. Був дві ротації на фронті, зараз після поранення знову на службі, пише Репортер.
Продовжив відпустку до перемоги
34-річний Петро Гудим’як із села Хімчин Косівського району у цивільному житті працював водієм-далекобійником, їздив по Європі. Якраз перед вторгненням у нього закінчувалась відпустка і мав виїжджати на роботу. Але вирішив залишився вдома довше, бо були розмови про війну.
Я міг у будь-який момент поїхати, тобто в мене була відкрита віза, усі документи готові, – каже чоловік. – Свідомо лишився, без якихось таких навіть думок про виїзд за кордон. Залишився, бо треба захищати. Треба жити в Україні і боротися за неї.
Як і багато хто після вторгнення поїхав до військкомату. Хотів у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду, бо вона ближча й бойова. Але «десятка» вже була заповнена. Петро мав військовий досвід, бо з 2009 по 2012 роки служив за контрактом.
Зрештою Гудим’як потрапив у Нацгвардію. Мав два бойові виїзди на фронт. Позивний у нього – «Гудик», від прізвища.
Загублені
Перший бойовий виїзд мав у квітні минулого року – в Мар’їнку. Каже, там вже була рота оперативного призначення і саме там їх застала війна. Новонабрані їхали їм на підсилення.
1 квітня ми були у Покровську, а наступного дня нас, вісім чоловік, заїхали в Мар’їнку, – пригадує Петро. – Завдання – тримати лінію оборони, аби не пропустити ворога далі захопити місто, адже лінія фронту вже була за центром. Цілу добу був дуже сильний артобстріл, працювали танки.
«Кульбан» тримає оборону. Як нацгвардієць з Прикарпаття воює з перших днів вторгнення
На позиції, згадує Гудим’як, їх заводив військовий із ЗСУ. Поставив тримати оборону у двох маленьких хатках. Потім Петро чув, що він чи загинув, чи потрапив у полон.
Нас залишив, мовляв, чекайте, за вами прийдуть, – розказує Гудим’як. – День пройшов до вечора, ніч. Дуже багато прилітало, бомбило кругом хати повністю. Ми без харчів, без зв’язку, з малим БК (боєкомплектом – ред.), бо сказали, що на місці є. Досиділи до після обіду наступного дня, тримали позицію. Потім вирішили шукати своїх.
Біля руїни магазину говорили українською, то вони зайшли туди.
А там їх під прицілом перевірили, дивились військові квитки, чи ті дійсно свої. Адже не мали там бути, ніхто й не знав, що вони там є. З рації на рацію передавали про Петра й побратимів, під вечір прийшли свої й забрали.
Нацгвардієць з Франківська Олександр Турок: «Ми просто лежали й молилися, аби не добило»
Через майже півтори доби ми знайшлися, – говорить Петро. – Наші були раді. Всі переживали один за одного. Казали, що ходили, шукали, наскільки там було можливо, бо усе бомбить. І буквально за 30-40 метрів на сусідньому подвір’ї можуть сидіти вороги.
Між собою трійка побратимів почали називати себе – «загублені». Хлопці настільки здружилися, що старалися на наступні завдання виходити разом.
Наступні виходи були легші, бо вже розумієш, куди йдеш, де тримаєш лінію, – каже Петро. – Навіть артилерія не так працювала. Може, вони сподівалися, що зайдуть слабші, і вони прорвуть лінію того ж дня? Але ми зайшли, втримали і відстояли нормально.
У Мар’янці вони були близько двох місяців, а потім ротація.
Полювання на танки
Далі постійні навчання, бойове злагодження і цьогоріч в кінці лютого був другий бойовий виїзд на Луганський напрямок. Там бої вже були в лісі й також тяжкі.
Ворожі танки сильно працювали, – розказує Гудим’як – Їхній «Термінатор» на базі Т-90 з двома стволами 30 калібру дуже сильно працює. Його робота – прикривати танк. Він скошував ліс, як коса.
На цьому виїзді Петро був у групі вогневої підтримки ПТРК – протитанкових ракетних комплексів. Вони полювали на танки. Каже, працювати у лісі дуже складно. Бо ж треба бути не ближче кілометра від танка, і то в чистому полі, бо ракета має дріт. Але вони справлялися.
Якось почули виїзд танка. Вибіг оператор, а там, на диво, було одне місце, де йшла електрична лінія, а біля неї ліс обрізаний, – розказує Петро. – Відстань – 700 метрів. Оператор вистрілив і підбив. Багато йому не зробив, бо «Фагот» – розробка 1960-70 років, а виїхав Т-90 з активною бронею, яку він не може знищити. Але танк пошкодив і його відтягли.
А одного разу мусили стріляти з 150-200 метрів.
Серед лісу була галявина, на ній стояв підбитий ворожий танк. А інший виїздив позаду нього і стріляв у два боки по позиціях наших хлопців, а потім вертався собі до лісу.
Та жити буду! Коломиянин Юрій Фурик після ампутації планує знову тренувати дітей
Аби влучити в нього, було лише одне маленьке віконечко, – розказує Гудим’як. – Сумнівалися, ніхто не хотів братись. Врешті прийняли рішення з командиром вогневої підтримки і пішли. Взяли з собою NLAW, «Фагот», дві ракети.
Хоч танк не підбили, але більше він звідти вже не стріляв. Ракета пройшла поміж підбитий танк і дерева в те маленьке віконечко, але майже перед самим влучанням пішла у бік, бо дріт від неї зачепився за гілку.
Ворог спрацював у наш бік і від’їхав у ліс, – посміхається Петро. – І вже більше на те місце не виїздив. Треба визнати, як би не було, але їхні танкісти дуже сильні. Вони грамотно виїжджають, відпрацьовують. Ворога не можна недооцінювати.
Але все буде супер
Під час другого бойового виїзду, 5 квітня, Гудим’як отримав поранення. Каже, ще дуже легко відбувся. Того дня він заводив групу окопуватися на позиції. Ворог також окопувався, але вони це робили під прикриттям свого танка.
Петро прикривав групу, яка робила окопи. Позлітали дрони, треба заховатись. Він заліз до двох побратимів у бліндаж. То снаряд з танку прямо в їхній бліндаж і влучив.
Він був добре зроблений, бо витримував прямі прильоти мін, – розказує «Гудик». – Але снаряд влетів під перекриття. Мене ударило по нозі. Темно, ніхто не обзивається. Я одного хлопця знайшов, намацав пульс. Пульсу не було. Почув, що хрипить другий побратим. Я розкидав мішки, дістав його звідти, скинув з нього каску й бронежилет, аби нормально просунути у прохід.
Далі підбігли хлопці й витягли його на вулицю,
Петро виповз сам, побачив, що ногу поранено. Сам надав собі допомогу. По рації повідомили про втрати й поранених і близько години чекали на евакуацію, бо ще тривав артобстріл.
Усіх поранених відвезли спершу на стабілізаційний пункт, а потім по госпіталях. Петро потрапив у Харків, а потім доліковувався у Франківську. Побратим, якого поранило того дня, ще лікується. Бачився з ним. Він також вже у Франківську.
Йому тепер дістали осколок з шиї, плече зібрали на пластині, він рукою ще не рухає, але лікоть починає розгинати, – говорить «Гудик». – У нього ціла голова в осколках, шия, розбита щелепа. Дістав досить складні поранення і то декілька різних. Але все буде супер.
Я ж гуцул
З минулого вівторка Петро вийшов на службу. Лікування закінчилося два тижні тому. Чекає військово-лікувальну комісію (ВЛК).
Каже, говорили з лікарем, що, може, осколок відбився від кістки. Був перелом колінної чашечки, порвані меніски. Це виявили у Франківську, як зробили МРТ. Нога вже працює, але Петро ще не може переносити на неї вагу тіла. Треба ходити з милицями. Петро собі придумав краще – купив бартку і нею підпирається.
Я ж з Косівського району, – гордо говорить Гудим’як. – Я ж мушу показувати, що я гуцул, мушу це підтримувати. Якось заїхав на заправку під Коломиєю і вийшов з барткою, аби оплатити пальне. А заправщик каже: «Гарна бартка. Дивно, що людина не встидається, хто вона є, а навпаки». Я купив, аби показати, що я гуцул. Треба пишатися, що ми є гуцули, пам’ятати свої традиції й боротися за те, аби вони жили.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.