До вторгнення коломиянин Юрій Фурик 30 років працював тренером з гімнастики й тренував дітей. У лютому минулого року він пішов захищати Україну, майже рік воював. Під Соледаром отримав важке поранення, йому ампутувати ліву ногу. Але нині Юрій Фурик з нетерпінням чекає вересня, аби знову тренувати дітей.
Тим більше учні також дуже чекають на повернення свого Юрія Васильовича, пише Репортер.
Не губимося
З Юрієм Фуриком «Репортер» має зустрітись у парку в Коломиї. Він йде повільно, попиває каву, підтримується милицею. Вбраний в оливкову футболку з вишивкою й шорти. Назустріч з іншого боку парку, де військовий госпіталь, підпираючись двома милицями, йде інший військовий. На ньому така ж футболка, але з тризубом. Коли чоловіки порівнялися – стукаються милицями. Привіталися.
Це звичка ще з реабілітаційного центру, – говорить Юрій Фурик. – Так там навчилися і, коли бачимо своїх, саме так і вітаємось.
Юрію якраз дзвонить побратим. Він вибачається, бере слухавку, розказує, що якраз проходить військово-лікарську комісію, питає, як справи у побратима, бо той також після поранення. Прощається словами: «Не губимося».
Це означає, що ми будемо триматися. Ми є, – з посмішкою пояснює Юрій Фурик. – Кожен у різному місті, у кожного своє життя, але ми є.
Юрій каже, що після комісії його визнають непридатним і спишуть. І він планує повернутися до тренерства. До того він 30 років пропрацював тренером зі спортивної гімнастики у Коломийській ДЮСШ. Виховав 10 майстрів спорту.
Школа якраз тут недалеко, – говорить Юрій. – Хочеться повернутися. Є надія, що ще щось добре зроблю. Досвід є, тому багато можна і на словах, а десь щось можна прилаштуватися. Якось бачу, як воно може бути, тому спробувати варто. Вихованці дзвонять, зустрічаємося, питають, коли вже, ніяк не дочекаються. І я також.
З вихованцями бачився. Каже, їхні емоції завжди щирі. Дехто трошечки ніяковіє, а дехто летить й ледь з ніг не збиває.
Приємно, бо бачиш, що тебе чекають, тебе люблять, тобі пишуть і підтримують, – говорить Фурик. – У мене купа листів від дітей. Вони відео знімали, як займаються. Це було надзвичайно, до сліз, чесно.
Ледве там не лишилися
У військкомат Юрій Фурик пішов через два дні після вторгнення. Раніше не міг, бо хворів. Там його впізнали, адже багато дітей через нього пройшло.
Юрію Васильовичу, а ви що тут? – пригадує військовий. – Кажу, щось треба робити. Зараз воно може трошечки інакше виглядає, а тоді ж ніхто не знав, де вони зупиняться. Народу йшло дуже багато. І я думаю, що саме це одна з причин того, що ми їх спинили.
Та за два дні тероборона, куди хотів Фурик, вже була набрана. Його записали в роту охорони, а звідти потрапив у 128 закарпатську гірсько-штурмову бригаду. Має позивний «Гімнаст». Хотів – «Тренер», але такий позивний вже був у побратима – тренера з рукопашного бою.
Перші бойові виходи були на Херсонщині. Потім Бахмутський напрямок, Соледар, де й отримав поранення. Це було 27 грудня.
Якраз тоді «вагнер» пішов під Соледаром, – розказує Юрій Фурик. – Їх було дуже багато. Ми їх бачили в тепловізори, за 70 метрів. Нас 12, а там було… Якби вони пішли в ту ніч… Але вони не пішли. Зранку ми ще встигли відійти. Позиція, де ми стояли, вже не входила в лінію оборони. Ледве ми там не лишилися.
Наступної ночі зайняли нові позиції. Фурика з побратимами кинули наперед. Був приліт, поранило одразу трьох. На щастя, усіх вивезли.
Потім у Краматорську – перша операція. Коли дістали осколок, то лікарі побачили, що вени, артерії – спалені. Після операції – одразу до Дніпра. Там ще шість операцій.
При всіх операціях, які мені робили, я був при свідомості, – розказує Юрій Фурик. – Єдине щастя, що не боліло. 30 грудня мене перекинули у Київ, а назавтра була ампутація. Там уже пішли такі процеси, що отруювався організм. Ампутацію я теж бачив, тільки шторка така була. І ось у Новий рік я зайшов, як кажуть, уже новим.
Усе має значення
У столиці Юрій пролежав 17 днів. Там зробили ще дві операції та перевели до Львова, де зняли шви й одразу направили в реабілітаційний центр.
Досить усе швидко, бо багато хлопців, тому старалися по максимуму, – пояснює Фурик. – У мене, дякувати Господу, все заживало досить швидко. Я одразу став. На третій день ходив з допомогою ходунців на чотири ніжки. Старався відразу займатися, бо, щоб ходити – треба займатися постійно.
За його словами, допомагала й спортивна закалка та запал, а ще хотів бути прикладом для інших хлопців. Як і в школі для дітей. Розказує, що був ще один побратим-спортсмен, який також швидко пішов. Він навіть брав участь у відборі на «Ігри нескорених», але не пройшов. Юрій його підтримував. Сам не брав участі у відборі, бо каже, треба, аби молодші йшли.
А є такі хлопці, розумієте? – говорить Юрій. – Дехто вживає, бо не без того. Хтось не витримує морально. Той, хто звик займатися у будь-якій ситуацій, то все таки воно його підтримує. Тут багато складових, не лише спорт, а й дух, родина. Усе має значення.
Розказує, було й таке, що відчував відповідальність, мовляв, він уже став і ходить, а на нього дивляться інші. Це мотивувало.
А яке там надзвичайне волонтерство, це щось! – із захватом каже Юрій Фурик. – Ми там і на риболовлю їздили, на байдарках ходили, в театр, на конях каталися. Люди без ніг їздять на конях! А смаколики! Там не схуднеш. Волонтерство надзвичайне. Тим людям треба щиро дякувати.
Будь вдячним
Нині Юрій має постійний протез. Каже – “державний”. Складові німецькі, але робила львівська фірма. Задоволений. Вибрав саме цю фірму, бо в них є філія у Франківську. Якщо треба обслуговування чи якісь деталі, то до Франківська з Коломиї ближче. А ходити вчився на “волонтерському” протезі.
І це насправді все дуже непросто, як може виглядає на відео, – говорить Юрій Фурик. – Ті перші кроки даються нелегко. Треба багато працювати. Потрошки, крок за кроком, день за днем. Потім десь вихід в місто, на вулицю. Само собою, що так, як було, вже ніколи не буде. Але жити можна і ще щось добре можна зробити. Надія є.
І нині він продовжує займатися. Робить вправи, яких навчили реабілітологи. Каже, який би ідеальним не був протез, він ходити не може. Ходити має людина.
Він уже звик до того, як реагують люди. Це може бути співчуття, прихована жалість, яку все одно бачиш.
Комусь боляче, але це щиро, бо ти бачиш, що людині болить за тебе, – говорить Юрій Фурик. – Це може бути бажання підтримати, допомогти. От, десь двері відкрити, але це так відчувається, як бажання подяки. Обіймашки. Головне, аби це було щиро й зі знаком плюс. Бо ті самі емоції, але зі знаком мінус, жалість – ой… Або ти нагадуєш війну комусь. Якщо в тебе нещира посмішка, вона гірша. І не треба жаліти: “Ой, що ж ти тепер будеш робити?”. Та жити буду! Вижив і дай Боже здоров’я. Просто будь вдячний.
Авторка: Світлана Лелик
