Робота військових медикинь є критично важливою на фронті. Одна з них – Любов Ващенко. Вона розповіла Wonder Україна, про те, як вступала до ЗСУ, з якими труднощами й стереотипами стикається там і в чому полягає робота медикині в зоні бойових дій.
Розповідає сама Любов Ващенко:
До Збройних сил України хотілося піти із самого початку повномасштабної. Я просто відчувала, що там моє місце, але продовжувала волонтерити, багато робила в цьому полі. Була волонтеркою в ГО «Бандерівський схрон». Ми займалися всім на світі: медициною, тактичною медициною, аптечками, формою, спальниками, їжею, побутовою хімією, сортуванням гуманітарної допомоги, пошуком і закупівлею того, чого не вистачало. Шили постіль для шпиталів, одяг для поранених, яким встановили апарати зовнішньої фіксації, варили тушкованку й доставляли це бійцям. Це був дуже важкий і потрібний усім період. Усі зупиняли мене від вступу до армії, говорячи, що у волонтерстві я й так роблю багато.
Не втрималася. У ЗСУ з початку вересня.
У мене служили практично всі знайомі чоловіки: батько, брат, друзі. Я постійно чула про нестачу медиків. А у вересні мені запропонували місце, і я погодилася. Щодо того, чи бути медикинею, вибір навіть не стояв: я хотіла займатися тактичною медициною й первинкою (первинна медична допомога – прим. ред.). Крім того, раніше я навчалася в медичному. Я пройшла медичну комісію та поїхала до військової частини. З підписанням документів проблем не було, але при першому знайомстві з начальником медичного батальйону почула, що жінкам не місце в армії.
Читайте: 900 снарядів за день. Сапер з Франківська – про роботу піротехніків на Херсонщині
Мої обовʼязки по-справжньому стали зрозумілими тільки тоді, коли ми потрапили в зону бойових дій, а остаточно – під час перших штурмів наших позицій, коли навколо тебе хаос, поранені та загиблі, коли капаються контузії та ведеться прийом в одній малесенькій кімнаті з димною буржуйкою. Тоді всі справді роблять усе, що можуть, і видно, хто на що здатний. Усе стає на свої місця, кожен розуміє, у чому він корисний і ефективний.
Якщо хтось думає, що армія – це про чіткість, і всі все роблять так, як вказано в статуті, ви сильно помиляєтеся. Бо зараз триває війна, а не просто служба, тим більше не строкова. Люди самі сюди прийшли й мотивовані працювати. Тому начальник медичного батальйону може виконувати роботу санітарного інструктора, а санітарний інструктор – роботу начмеда батальйону. Подобається це комусь чи ні, але так уже є.
Це повʼязано як із нестачею людей, так і з тим, що це не професійна армія. Комусь не вистачає навичок для своєї посади, комусь фізичної підготовки, хтось не розуміється в компʼютерах, хтось просто «міняється» обовʼязками, бо так ефективніше. З одного боку, більш ефективно, коли людина виконує те, що в неї краще виходить, а не те, що потрібно, з іншого – тоді немає порядку.
Труднощів у роботі військовою медикинею багато. Але перші – це труднощі, з якими жінка стикається через сексизм, поширений в армії. Особисто мене найбільше бісить ставлення до тебе з позиції «ти ж дівчинка» та схожі висловлювання. У нас у батальйоні часто говорять, що якщо ти жінка, значить, повинна займатися паперами й крапельницями.
В армії часто знецінюють.
Ти можеш чути запитання «за що?»: за що отримала звання, за що нагорода, чим ти там можеш займатися взагалі. Більшість особисто моєї роботи – це робота паперова: реєстрація поранених, їхнє ведення, призначення, видача їм довідок про поранення, скерування на консультації чи госпіталізації до медичних закладів та інше. Тобто я не в окопі. Не в окопі – значить, що ти там робиш узагалі? Це, звісно, убиває мотивацію працювати.
Читайте Остап Стасів: “Ми повинні перемогти в цінностях. Бо ця війна – світоглядна”
Знецінення стосується не тільки жінок: в армії часто намагаються зʼясувати, хто більший воїн, хто більше постраждав, хто потрапив під інтенсивніші обстріли. Я не знаю, як це змінити, бо контингент різний, і людям, які не розуміють, що таке та ж робота з документами, з керівництвом, з бригадою, зі штабом, зі стройовою, цього не поясниш. Я не бачу сенсу витрачати на це сили.
Мене підтримує, коли хтось із бійців дякує за роботу, а не просто вказує на те, що я їм щось винна. Чи коли керівник каже: «Супер, ти зробила дуже потрібну роботу». Слова – це так просто. Але чомусь їх іноді тут бракує.
Працювати в зоні бойових дій апріорі важко, незалежно від того, медикиня ти чи ні.
У зоні бойових у нас зовсім не було вихідних, і це норма. Так потрібно. Однак відсутність вихідних протягом 8 місяців дається взнаки. Утома стає рутиною життя. Ти вже не розумієш, від чого саме втомлюєшся, не можеш адекватно оцінювати, що справді втомилася. Моральне, фізичне, емоційне виснаження помітні у всіх військових у погляді. Також виникає постійне відчуття, що ти робиш недостатньо, бо хтось сидить в окопах, а ми капаємо контузії.
Під час військової служби змінилося бачення людей, особливо тих, які хочуть «відкосити» від позицій у той час, коли гинуть їхні ж побратими. Змінилося ставлення до держави, до дурної системи, коли ми не можемо списати людей, яких справді потрібно списати.
Ти звикаєш жити зі злістю на це, на те, що не всім можеш допомогти, що все ще є така система, де люди іноді зовсім нікому не потрібні. Що поранені наприкінці служби часто не отримують належних виплат, що людям із тяжкими пораненнями не виходить вибити належну реабілітацію чи звільнитися зі служби, щоб людина вже починала вчитися жити по-іншому, наприклад, із неробочою правою рукою. Ти звикаєш жити з вимушеною безпомічністю стосовно інших.
З іншого боку, звикнути до цього неможливо.
До смерті моє ставлення не змінилося, хоч і смерть на війні інша. Вона ніколи не буває красивою, а під час війни смерть часто просто потворна. Зазвичай цивільні не хочуть слухати про це, але іноді здається, що якби всі бачили не закриті труни, а понівечені тіла, то більше усвідомлювали б, що таке війна насправді й що потрібно докладати максимум зусиль, щоби вона швидше завершилася.
Читайте: Голоси війни. Ольга Жидкова: “Війна забрала багато, але дала ще більше – сили продовжувати”
Мені подобається моя робота в тому, що тут і зараз я відчуваю себе на своєму місці. Це не робота моєї мрії, просто мені тут найбільш комфортно зараз у психологічному плані. Тут я можу зробити максимум і роблю. Поки вибір такий. Щойно я зрозумію, що десь буду ефективніша – вибір буде іншим.
У свій час я пішла з медицини й до походу в армію жодного разу не шкодувала про це. Робота в системі – це не моє. Поки війна і я потрібна на ній, я виконуватиму роботу. А далі я просто хочу бути щасливою.
Скорочена версія матеріалу. Статтю повністю читайте на Wonderzine.com.ua
