34-річний мінометник Станіслав – з Дніпровщини. В результаті атаки ворожого FPV-дрона чоловік втратив на війні ногу та мало не позбувся ока, з якого витягнули сім осколків. В обласній клінічній лікарні Станіслав перебуває четвертий місяць. Тут йому нарощують на нозі кістку та намагаються поліпшити зір.
Воювати добровільно чоловік пішов 9 березня 2022 року. Спочатку був розвідником, згодом – навідником у мінометній батареї. Каже, на війну пішов, щоб захистити свою сім’ю, бо “це найдорожче, що є”.
Свою 128 бригаду ТрО Дніпра Станіслав називає елітною, бо туди йшли мотивовані добровольці. Прийшов до хлопців “на нуль” в середині серпня, а вже через кілька днів провів свій перший бій, під час якого ліквідував якогось “важного” кадирівця.
“Вони називали нас – “шайтан-труба”. А ми з побратимом стріляли дуже чітко, – прямо в бліндаж. І один їхній чувак, як почули з перехопленої розмови, каже: Азімата больше нєт. А ми такі: нє фіг шастать!” – розповідає Станіслав.
Одного разу потрапили під обстріл танка.
У мене розколовся шолом від осколка. Я такий встаю: а-а-а, ну, давайте ще наводимо… Жодного страху не було і, в принципі, досі немає, – запевняє Станіслав.
На тому що з ним сталося, чоловік особливо не акцентує: “Ну, нічого. Головне – ми їх стримали, нанесли їм великі втрати. За півтора місяця ми з братом “замаслали” два батальйони. Мінометом! Про це ви не прочитаєте в новинах. Ви не прочитаєте, скільки було штурмів у полях. Ми працювали в полях, там ніде сховатися”.
Читайте: Раді твоєму поверненню. Як «Прикарпаттяобленерго» адаптовує своїх ветеранів
Поранення мінометник отримав минулоріч у жовтні біля села Старомайорське на Донеччині. Як пригадує Станіслав, час тоді йшов на секунди…
Ми відбивали штурми, – згадує він 14 жовтня. – Нас атакували FPV-дрони, я збив чотири з “калашмата”, і коли біг, при цьому кидав міни, коли кинув крайню міну, то почув так “вжік” – і впав… І коли відкрив очі, м’ясо полетіло… Дивлюсь: от кістка, там залишок ступні, ця нога вивернута. Мені FPV-шка прямо в ноги залетіла, був великий вибух…
Невдовзі два хлопці наклали йому турнікети. Пощастило також, що поруч була група евакуації “Айстра” Криворізької ТрО.
Читайте: Ростислав Семків: про військових аналітиків, літературу під час війни та «кенселінг» росіян
А на евакуаційному автомобілі якраз був його знайомий. За два дні до цього той поскаржився, що евак не заводиться, і Станіслав дав йому 5000 грн на ремонт з умовою, “щоб завтра він уже був на ходу”. А “післязавтра” отримав поранення. Десь через годину він уже був на стабпункті, а через дві – в Запоріжжі.
До війни чоловік працював на заводі “Дніпрометиз”, що виготовляє оцинкований та колючий дріт, а нині – ще й габіони для фронту. Був рок-музикантом, писав вірші.
З Шевченка нині він пригадує один з улюблених творів, зокрема, поему “Гайдамаки”:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.
Comments are closed.