Історія

Тюрма і війна ІІ. Життя в’язнів Станиславова під час Першої світової війни

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Історія в’язниці «Діброва» на завершальному етапі Першої світової більше базується не на архівних даних, а на спогадах сучасників-українців та ілюстраціях, пише Репортер.

Загадковий Heimkehrlager

У збірці франківського колекціонера Олега Гречаника є кілька фотолистівок, датованих 1917 роком, коли Станиславів перебував під контролем цісарських військ. На світлинах є й тюрма «Діб­рова» у різних ракурсах. Уважно розглянемо фотографію, де перед розчиненою брамою позують кілька вояків у білих штанях. Нагорі напис польською «C. K. Zaklad kary», тобто «Цісарсько-королівський карний заклад».

Діброва Гречаник

1917 рік. Австрійські солдати перед входом у «Діброву». Цікаво, кого вони охороняють? Поштівка з колекції Олега Гречаника

Нижче розтягнутий транспарант «Willkommen» (Ласкаво просимо) та свіжа німецькомовна таб­лиця «Heimkehrlager. Objekt 1». Що воно означає? Поетеса і перекладач Галина Петросаняк пояснила, що дослівно це тлумачиться як «табір для тих, хто повернувся додому» (з полону, війська?). Взагалі, формально, Heimkehr – це репатріант.

Є інформація, що, наприклад, у часи Третього рейху терміном «Heimkehrlager» називали табори для хворих військовополонених. Оскільки на фото всі вояки озброєні, а праворуч стоїть будка чатового, можна припустити, що солдати когось таки охороняють. Після провалу літнього наступу росіян у місті було повно полонених москалів, то чого б їх не тримати у спеціально пристосованій в’язниці «Діброва»?

Модна табличка

У Івана Франка був рідний брат Захар. А його син Василь (1899-1980), який доводився небожем Каменяреві, залишив цікаві спогади про своє життя. В них також фігурує станиславівська «Діброва».

Василь Франко

Василь Франко теж сидів у «Діброві»

Василь записався до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), потрапив у російський полон. Рив окопи під Кам’янцем-Подільським, важко застудився і пролежав у шпиталі всю зиму. Навесні 1918 року Поділля зай­няли австрійські війська і Василя відправили доліковуватись у Станиславів. Далі надаємо слово йому самому.

«Воєнний шпиталь у Станиславові містився в бувших славних на цілу Галичину Бригідках (Франко плутає «Діброву» з відомою львівською в’язницею – авт.), де до війни каралися тільки ті, що мали вироки більше двох років сидіти в тюрмі.

І мені довелося в тих непривітних мурах, які перемінено з тюрми на шпиталь, перебути в надзвичайній чистоті та добрім лікарськім догляді…

Перебував там оден молодий хлопець з Буковини, з яким ми подружили. На кожному ліжку була прикріплена табличка, на якій було написано ім’я і назвисько військової частини, до якої хто належав. Моя табличка була одинока, яка звертала на себе увагу всіх присутніх і тих, що приходили на візиту хорих. Мій новий приятель-буковинець був дуже зацікавлений з життя УСС. Ті три букви, властиво, робили згадане враження. Він дуже мав охоту набути собі тих три букви і став радитись, як би то зробити.

Пішли ми до канцелярії в роді поправки єго документу. Він там казав, що боявся поляків, які любили знущатися над тими українцями, що належали до УСС. Я ту справу як свідок підтвердив, і все пішло в порядку. І того дня на єго візитовій табличці було написано «УСС», і вже нас було двох. І в тій двійці нам прийшлося багато пережити добрих і злих хвилин.

Перебули ми в Станиславові пару тижнів, і нас обох відправили на Мадярщину до малого містечка Нірегаза…».

Як бачимо, легіонерів УСС поважали інші військові, у шпиталі панували чистота і порядок, а медичне начальство не надто перевіряло документи хворих і вірило їм на слово.

«Кадра» захоплює владу

Останні дні існування Австро-Угорської монархії у Станиславові видались досить насиченими.

30 жовтня 1918 року із польських Вадовиць до нашого міста перемістили кадру (запасний батальйон) 20 полку крайової оборони або ландверу. Цей полк був «тутешнім», до війни стояв у Станиславові – казарми містились у районі теперішніх вулиць Чорновола, Озаркевича та Курінного Чорноти. Однак ці казарми виявились сильно понищеними в часи воєнного лихоліття, тож вояків розмістили у колишній тюрмі «Діб­рова». Молодий поручник, який у своїх спогадах заховався під літерами «Р. К.» згадує, що до складу кадри входили чотири запасних сотні (роти), кулеметна команда та тилові служби (разом десь тисяча людей). Командував батальйоном полковник Гауснер, поляк.

Вояки 20 полку. Дутчак

Можливо хтось із цих вояків 20 полку ландверу брав участь у Листопадовому зриві. Поштівка з колекції Максима Дутчака

Більшість особового складу (до 90 %) становили українці. Контингент був ще той. «Ті чотири сотні не представляли собою ніякої, або майже ніякої вартості, – пише Р. К. – Вони складалися в більшій частині зі старших річників, ополченців, резервістів, словом, батьків родин, яких одиноким бажанням було чим скоріше повернути до своїх хазяйств, до дітей та жінок. Побіч того, було в кадрі чимало поворотців з російського полону, елементу по більшій частині вже здеморалізованого, бачившего не одно на свої очі, і тим також військова служба не дуже усміхалась».

Однак не все було аж так сумно. У кулеметній роті бойовий дух тримався на висоті. Крім того, водночас із 20 полком до «Діброви» перекинули кіш Українських Січових Стрільців, де відбувався набір та вишкіл добровольців до Легіону. Ці частини зіграли важливу роль у Листопадовому зриві.

Коли стало зрозуміло, що австрійські урядовці планують передати владу полякам, українці вирішили взяти ініціативу в свої руки. В ніч на 1 листопада 1918 року майже у всіх містах і містечках Галичині українські вояки зай­няли важливі державні об’єкти. Про Станиславівський період ЗУНР вже багато написано, тому зазначу лише, що поручник Р. К. очолив кадру 20 полку та наказав воякам здобути пошту. В свою чергу січові стрільці захопили Австро-Угорський банк. Зрозуміло, що вирушали ці «групи захвату» з будівлі колишньої «Діброви».

Ерцгерцог та в’язні совісті

Наступні згадки про «Діброву» маємо завдяки спогадам відомого оперного співака Михайла Голинського. За часів ЗУНР він був ад’ютантом заступника Державного секретаря (тобто міністра) військових справ отамана Бубели.

Під час польсько-української війни ерцгерцог Вільгельм Габс­бург (псевдонім Василь Вишиваний) став на сторону ЗУНР і в листопаді 1918 року на два дні завітав до Станиславова.

Василь Вишиваний 2

Ерцгерцогу Габсбургу-Вишиваному українці подарували пальто

Голинський пише, що ерцгерцог був дуже скромною людиною і ходив у настільки старому й обдертому плащі, що чиновникі Військового секретаріату соромилися з’являтись разом із ним у громадських місцях. Найпростіше було б зняти з герцога мірку та пошити йому нове пальто, але гордий нащадок австрійських імператорів навряд би погодився. Тоді офіцери УГА пішли на хитрість. Під час відвідування делегацією військових кравецьких майстерень, що містились на «Діброві», Вільгельма попросили зняти пальто у приймальній, аби не замаститись у виробничих приміщеннях. І поки високого гостя водили по цехах, з його старого пальта зняли детальну мірку. Наступного дня Габсбургу-Вишиваному урочисто подарували обнову, яка ідеально сіла по фігурі. Герцог дуже зрадів і навіть написав кравцям лист подяки. Ті вставили його у рамочку та повісили в майстерні.

Наступного разу Голинський згадав «Діброву», коли міністр внут­рішніх справ доктор Іван Макух наказав заарештувати та кинути до в’язниці професора і поета Василя Пачовського, письменника і публіциста Микиту Шаповала та мистецтвознавця Миколу Євшана-Федюшку. Усі вони були людьми достойними, відомими громадськими діячами, їхній арешт викликав обурення у суспільстві.

Дружина Пачовського у сльозах благала отамана Бубелу звільнити в’язнів і той доручив Голинському допомогти жінці.

«Я поїхав з нею (автом Секретаріяту) на Дуброву і наказав управі тюрми всіх трьох заарештованих негайно звільнити, – пише Голинський. – Коли я ввійшов до кімнати арештованих і заявив, що всі три звільнені на приказ от. Бубели, то треба було бачити сцену звільнення: Пачовський з жалю розплакався, що це перший раз в його житті він сидить у тюрмі, і то в тюрмі своїй, рідній; Федюшка понуро мовчав, стискаючи кулаки і зуби, а Микита Шаповал голосно кричав, називаючи галичан дурнями, сволотою й іншими епітетами».

Схоже, в’язничне начальство більше боялось грізного отамана Бубелу, ніж свого «рідного» міністра Макуха.

Автор: Іван Бондарев

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.