Вибори в Україні цікаві перш за все тим, що вони дозволяють маленьким фрагментам правди промкнутись крізь нашарування брехні. Скажімо, телевізійні та газетні «аналітики» довго переконували нас, що Україна переживає «консервативну революцію», що праві партії збільшують свою політичну вагу і таке інше. Вибори показали щось зовсім протилежне.
В Україні насправді (і в західній, і в східній її частинах, і в центрі також) панують лівопопулістські настрої та тенденції. Неокомунізм перемагає під різними масками і гаслами. І навіть одіозний Петро Симоненко все ще має свої три з половиною відсотки електорального успіху.
Ми знову побачили, що кожна опозиція сучасного типу (офіційна, неофіційна, ідеологічна, безідейна, мистецька) є не дитиною чесного революційного протесту (хаосу), а лише продуктом масової культури. В принципі, це узгоджується з фундаментальними засадами західної демократії, де опозиція не є руйнівним знаряддям вселенських першоприродних сил, а лише лавою для запасних правлячої команди політиків. Тоді будь-яка гра в опозицію і протест перетворюється на «гру наслідування».
Ліві популісти у нас теж грають у цю гру. Всі вони розповідають про «оновлення» і «модернізацію», а готують черговий дерибан. І населення, в більшості, їх у цьому підтримує. Особливо, як виглядає з результатів січневого всенародного волевиявлення, населення підтримує тих, хто вже довів свою здатність дерибанити. Підтримує, так би мовити, досвідчених дерибанщиків. Знаних. Тих, які не підведуть.
Отже, гротескні фігури «Тігрюлі Золотої Ручки» і «Того, Хто Всіх Чує» залишаються найпопулярнішими. Власне, це ситуація не якогось специфічного безглуздого і пришелепкуватого «українського карнавалу». Аж ніяк. Це ситуація Карнавалу взагалі. Ситуація всесвітнього карнавального загнивання перестарілого світу з його «іграми патріотів», «іграми визволителів», «іграми анархістів», «іграми вірусів» та найсерйознішими іграми — олігархічними.
На майданах перестарілого світу воюють не військові (слава Богу!), а величезні армії мобілізованих клоунів. На тих майданах клоуни роблять те, що, власне, тільки і вміють робити. Вони продукують легкозасвоювані «корисні і розважальні змісти». Головним видом політичної зброї стають не політ-програми і не компромати, а гламурно-тусівкові продукти масової культури. Вже й важко розрізнити — де закінчуються політичні болота і починаються океани ельз та інші ріки. Співачки й політики зливаються в єдине ціле, де, здається, вже й не важливо, чи ти з Україною в серці, чи в… іншому місці. Руслана зливається у поцілун-ку з Шустером а Пугачова з Тимошенко. Художник Поярков потроху витісняє з аналітичних сайтів політолога Видріна, а артист Зеленський — політика Литвина — з білбордів.
Може статися, що на майбутніх виборах переможе та політична сила, яка віддасть місця у своєму передвиборчому списку (скажімо, з першого по десяте) клоунам з «95-го кварталу». І це теж буде ознакою полівіння. Адже вже навіть клоуни зрозуміли, де саме треба купувати політичні феєрверки.
На тлі цього карнавалу видлякають усі, хто йде до людей з важкою думою на чолі. Вони стають нецікавими. Вони нікого не здатні розважити. Вони вертаються до своїх бджіл, дітей та «армій спасіння» із залишками похмурості. Вони будуть довго думати: спрацювала ідея чи не спрацювала. Хоча усім вже ясно — ніякої ідеї не потрібно. Лише бажання посміятися. З «Великої різниці», Равшана із Джамшудом чи з Петросяна — яка різниця? Адже світ веселий і лівий. А буде ще лівішим і веселішим. Таким веселим, що декому від сміху перехопить живіт. Але це вже наступна тема.
