Якщо ви не володієте угорською, а її, крім самих угорців, майже ніхто не знає, то заголовок треба пояснювати. Отже, українською боркоштолаш означає дегустацію вина, а Берегсас — то історична назва закарпатського міста Берегове. Воно якраз і славиться дегустаційними залами та старими винними підвалами. «Репортер» поїхав і пересвідчився — славиться недарма.
Виноградна зона
Від решти України Закарпаття відділяють гори. Вони затримують холодні вітри, через що середня температура в області на кілька градусів вища, ніж на Прикарпатті та Львівщині. Тому тут добре ростуть і персики, і абрикоси, чай і, звісно, виноград.
І є в закарпатського винограду одна особливість, що вигідно відрізняє його від собратів із холодніших регіонів. Завдяки сонцю він набирає до 24% цукру. Це дуже важливо, бо під час бродіння 2% цукру дають 1° міцності. Ділимо 24 на 2, отримуємо 12°. У виноробів це вважається золотою серединою. Вони навіть жартують, що нижче 8° — це шмурдяк, а не вино. У місцевостях, де сонця мало, градус підвищують додаванням цукру або спирту, але то вже… той самий шмурдяк.
Майже 80% області вкриті горами й там досить прохолодно. Решта — це Закарпатська низовина, де мешкає більшість населення. У південно-західних районах містяться виноградні зони, найбільш відомі з яких — Середнянська, Виноградівська та Берегівська.
До 1919 року Берегово писалось як Берегсас. Дослівно — «саксонський гай». Ще у ХІІ столітті угорський король Гейза ІІ переселив сюди німців, яких без розбору називали саксонцями. Ще один король, Бела IV,почав масово запроваджувати виноградарство на східних околицях свого королівства. Дуже швидко Берегсас став потужним центром виноробства. Сьогодні у місті працюють цілих три винних заводи — Берегівський, Котнар, Айсберг.
Але ми вирішили скуштувати вина, якого у крамницях не купиш. Тому просто пішли в гості.
Плісень гарантує
Знайомтесь — винороб Ласло Надь. Можна й на український манер — Василь. У березні 2013 року на берегівському фестивалі «Біле вино» його сухе «Мюллер Тургау» вибороло золоту медаль.
У 1990 році Ласло купив старий винний підвал на вулиці Виноградній. За легендою, ці підвали у XVII столітті видовбали полонені турки. Колись тут було близько 80 підвалів, зараз лишилося 20, з них працюють тільки два.
Розчищення й реконструкція винниць тривала аж до 2007-го, а дегустаційний зал прийняв перших туристів влітку минулого року. Заклад називається «Nota Bene», з латинської — «майте на увазі».
У сусідньому селі Мужієві (7 км від Берегово) Ласло Надь має два гектари виноградників. Постійних працівників троє, враховуючи господаря з сином. На сезон наймають ще 4-5 робітників. За рік виробляють понад 10 тисяч літрів вина.
Ззовні будинок на Виноградній, 37А нічим не вирізняється від сусідніх. Ліворуч прибудова із широкою брамою. Подібно на гараж. Та насправді — це вхід до винних підвалів, загалом приблизно 100 м підземелля.
Після вуличної спеки, вже на сходах, ніби потрапляєш у пізню осінь.
«Підвали вирубані в туфі — вулканічній породі, — каже Ласло. — Температура тут стабільна цілий рік — 12°С. Це ніби такий природний термос, в якому створені ідеальні умови для визрівання вина».
Уздовж правої стіни стоять різнокаліберні дубові діжки, на яких крейдою виведені назви вин. Бочки дубові, вони — справжня гордість хазяїна. Їх виготовляють у закарпатському селі Іза, що славиться бондарством і традиціями лозоплетіння. Діжки — задоволення не з дешевих, адже літр об’єму коштує долар. Але натуральні вина вимагають натуральної та якісної тари.
Інколи ділки, аби заманити туристів, роблять фальшиві винниці — виставляють там діжки, які заповнюють привезеним вином. Ознакою того, що у підвалі справді бродить благородний напій, є наявність спеціальної плісняви, або винного грибка. Уважно дивимося на стелю. З неї звисають якісь коричневі згустки. Це і є той самий благородний грибок, який очищує повітря та підтримує вологість. Ну, підвал справжній, подивимось, яким буде вино.
Від мускату до чачі
Трохи змерзлі гості повертаються до дегустаційної зали, де на них уже чекають накриті столи. Навпроти кожного стоять два бокали — для білих і червоних вин. Поруч лежать ручки та анкети з назвами вин, яким можна виставити оцінку. Загалом для дегустації пропонують 12 марок вина, по 50 грамів. Першими подають сухі, далі йдуть напівсолодкі, завершують список десертні вина. Найзатятішим шанувальникам пропонують бонус — виноградну самогонку-чачу.
Смакуванню передує коротка історична лекція від господаря. За його словами, за вино людство має дякувати козам. Ну і козлам також. У давній Греції винограду було повно. Деякі грона падали на землю й під пекучим сонцем швидко починали бродити. Кози, які їли ці ягоди, поводили себе значно активніше й веселіше. Люди це помітили, спробували самі, їм сподобалося, тож почали виготовляти вино. Недарма бога-покровителя виноробства Бахуса часто зображають з козлячими рогами.
За історією слідує короткий інструктаж по правилах дегустації. Отже, келих треба тримати за ніжку аби не нагрівати напій. На хлопський розум, оцінювання вина можна поділити на три етапи: око-ніс-писок. Тобто спочатку уважно роздивляємося вміст келиху, аналізуємо колір, прозорість, вміст домішок (не дай Боже) чи осаду (незначний допускається). Потім вино нюхають. Келих обертають навколо своєї осі, аби вино «розкрилося». Більш насичений букет притаманний якісним винам. Робимо невеличкий ковток. Перше враження професійні дегустатори називають «атакою». У доброго вина атака яскраво виражена. Потім вино треба пожувати та покатати у роті, аби запрацювали смакові рецептори. Далі ковтаємо та оцінюємо «післявкусіє». Чим воно довше та приємніше, тим вино краще.
Аби перебити смак попереднього вина, після кожного сорту треба закушувати. Для цього ідеально підходить скибочка яблука, плястерко сиру чи солоне печиво. Але першими гості з’їдають маленькі угорські булочки з салом…
Поки помічник розливає в келихи черговий сорт, господар подає його стислу характеристику. У Європі більшість вин називаються за сортами винограду, як то Мускат Оттонель, Шардоне, Мерло. Традиція вигадувати винам якісь особливі імена, як то «Золота осінь» чи «Сонце у бокалі» пішла з часів СРСР.
Сухе біле вино Мюллєр Тургау (інколи його ще називають «Сільванський Ріслінг») принесло Ласло Надю золоту медаль. Батьківщиною цього сорту вважається Швейцарія. На Закарпатті дуже мало його виноградників, тому вино вважається ексклюзивом. Ще одне ноу-хау від винороба — місцевий «Чорний доктор». У Криму це червоне вино виключно десертне, натомість закарпатець зробив його напівсолодким. Вийшло не зле. Як показує практика, туристи ставлять обом маркам найвищі оцінки та охоче купують. Пляшка сухого чи напівсолодкого вина (0,75 л) — 50 грн, десертного — 70. Горловина кожної пляшки запечатана червоним сургучем з клеймом винороба та назвою сорту.
Цікаво спостерігати за поведінкою туристів. Якщо на початку дегустації вони стримані та уважно слухають, то з кожним новим сортом стають все більш галасливі, веселі й червонопикі. Може, декого злякає кількість вина, що доведеться дегустувати — майже 600 грамів на душу. Втім на кожному столі стоять графини, куди можна вилити вино, що не сподобалось або вже не лізе. У молодіжний компаніях ця посудина часто лишається незайманою…
Цей «купаж» також не пропаде — з нього зроблять чачу. А її заїжджі галичани купують навіть частіше, ніж «Чорний доктор».
Comments are closed.