Маленькі мужні вояки та смішні «обідранці» вже майже стали візитівкою міста. Їх створює франківець Богдан Савлюк, який перетворив дитяче хобі у професію. Зараз уже є вісім колекцій, готується дев’ята.

Каже, ніяк не може зрозуміти, чому українці часто намагаються винайти власний велосипед, не люблять офіційного оформлення благодійності та майже не довіряють одне одному

Жінка повернулася з Італії та мала скарги на температуру й погане самопочуття. 

Мешканці кількох багатоповерхівок на вулиці Тролейбусній звернулися до міської ради з проханням взяти їхні будинки на баланс Франківська. Хоча живуть і працюють у місті, то по факту відносяться до Угринівської ОТГ. І Угринів такий – не єдиний.

«Закрили в тюрмі волонтера, медсестричку і рок-музиканта. Хай йдуть в сраку всі, хто вважають волонтерів, добровольців, небайдужих людей сьогодні вартими тюряги. Хай ідуть в сраку ті, хто хочуть бінес as usual та повернення до старих схем. Цього не буде», – сказав Хливнюк зі сцени під час виконання пісні “Рубікон”.

“У нас дуже щільний графік. Зазвичай працюємо з 10.00 до 16.00 і стараємось вкластися у два дні – п’ятниця-субота. Але часто роботи затягуються до пізньої ночі, бо хочеться все зробити дуже добре і довести справу до ладу”, – координатор франківського БУРу Віктор Лесик.

Якби хтось додумався повісити на фасаді меморіальну дошку «Тут були…», то її довелося б робити у людський зріст.

Зміни також розповсюджуються на таксі. Тобто, коли ви сідаєте в машину, то водій мусить спитати, чи пасажир не проти музичного супроводу. Чемні водії роблять так і нині, але скільки тих чемних?

Автор мемуарів, командир куреня Петро Мельник, загинув аж 27 квітня 1953 року – потрапив у засідку біля села Лоєва.

Сім гривень з кожного квитка перерахують на допомогу армії.

Ігоря Халаменди на брифінгу не було – він не встиг.

Цієї сесії міський голова з депутатами не втомлювалися дивувати мирних мешканців міста.

Сьогодні у нижнівській пошті працюють четверо людей. Розповідають, що за 30 років двічі робили косметичний ремонт власним коштом, а ззовні будівлю «рихтували ще за совка».

«Варто просто про це згадати – і відразу всередині усе мліє, – розповідає пані Людмила. – Стараюся в ті хвилини не думати про це, але воно несподівано десь береться, й тоді перестаєш будь-кого чути. Просто потрібно вирватися на повітря».

Бабусі й дідусі, які долучають до клубу – спочатку бояться вийти назовні, показати себе справжніх, бояться, що з них будуть сміятися.