Днями 22-річна іванофранківка Марта Дем’янчук отримала відзнаку «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. З 2020 року вона є бойовою медикинею розвідувального взводу 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Нині воює під Соледаром, пише Репортер.
Надихнули «Ведмеді»
У 2017 році, будучи студенткою коледжу, 17-річна Марта волонтерила. Тоді вона познайомилася з бійцями добровольчого підрозділу «Ведмеді» і один із них надихнув дівчину вивчати тактичну медицину. Вона записалася на курси парамедиків, що проходили у Дніпрі, та поїхала на навчання. Опісля пішла в загін парамедиків «Ангели Тайри» та рятувала бійців на Маріупольському напрямку.
У 2020 році Марта підписала контракт з 10 гірсько-штурмовою бригадою і через кілька місяців поїхала на фронт.
Моя перша ротація з «десяткою» була під Горлівкою, – пригадує Марта Дем’янчук. – У серпні 2021 року, будучи на ротації, я потрапила в госпіталь. В той час я працювала розвідницею на пункті управління. Майже не спала, бо було дуже багато бойових чергувань і в мене почалися проблеми із серцем. Спершу мене евакуювали в Харківський госпіталь, де я довго лікувалася, а потім відправили на ППД (пункт постійної дислокації – авт.)
Повномасштабне вторгнення застало Марту дорогою до Коломиї. Вона якраз їхала на службу. Каже, в той день була черговою на головному КПП (контрольно-пропускний пункт).
24 лютого через нас пройшло більше тисячі мобілізованих. Наша бригада за два дні закрила всі потреби по особовому складу, – пригадує військова.
Дивом вижили
Спершу підрозділ Марти Дем’янчук дислокувався на Волинському напрямку, потім поїхали на Київщину, коли відбили противника, вирушили на схід.
У травні ми були вже під Бахмутом, – каже бійчиня.
У липні минулого року, виконуючи завдання біля Вуглегірської ТЕС, Марта отримала черепно-мозкову травму, контузію та опіки дихальних шляхів. В її бліндаж прилетів 152-мм снаряд.
Я – бойова медикиня розвідувального підрозділу. Тобто виконую ті самі завдання, що й інші бійці. Ми тоді були на спостережному посту, якраз закінчили чергування і вже думали лягати спати. Це була десь друга ночі, – розповідає Марта. – І от, закрила очі, а коли відкрила, то всередині все горіло, а у вухах дзвеніло. Навпроти мене лежав мій побратим. Дивлюся, а він горить – у нього загорівся спальник.
Військова каже, у бліндажі було тоді п’ятеро людей. Дивом вижили всі.
Страху не було. Але я ніяк не могла знайти виходу. Побратим взяв мене за руку, витягнув і ми почали бігти. Тільки прибігли на запасну позицію і тут знову – прямий приліт. Контужені, біжимо, блюємо. Не знаю, звідки в нас взявся ресурс, але, на щастя, вийшли ми звідти живими.
Після цього Марту відправили в госпіталь на Донеччині, потім у Дніпро, далі у Вінницю. Після цього перевели у психіатричну лікарню, бо через контузію вона почала втрачати мовлення.
Потім трохи були в коломийському госпіталі, а звідти нас одразу відправили знову в Бахмутський район. Тобто поранення я отримала 17 липня, а в кінці серпня ми вже обороняли Соледар, – розповідає медикиня.
«За спиною хтось стоїть»
Марта пригадує, як по їхніх позиціях гатили безперервно впродовж трьох днів. Як тільки вони вмикали рацію, аби доповісти про ситуацію, одразу починалися «прильоти»:
Якщо радіостанція погано прошита, то дуже легко виявити, де знаходяться люди. На днях була ситуація: бачимо, летить ракета, виходимо на зв’язок, аби доповісти, а вона розвертається і б’є по місцю, де відбувається радіоз’єднання.
Одного разу Головне управління розвідки передало інформацію, що в дім, де дислокувався підрозділ, прилетить ракета. Позаяк підвалу там не було, то військові одну ніч ночували в полі. Наступного дня частина підрозділу виїхала на позиції, решті командир сказав повертатися в будинок.
В мене тоді ніби чуйка була, що щось таки відбудеться. Тому я пішла спати в літню кухню, яка була на тому ж подвір’ї, – розповідає Марта. – Тільки заснула – «прихід». Я ціла. Але дивлюсь, а на вулиці світло, як вдень. Я побігла і заховалася в оглядовій ямі в гаражі. Не думала, що там може поміститися до десяти людей. Завалюємось туди, і одразу – другий і третій «прихід». Взагалі, в мене таке відчуття, ніби за спиною хтось стоїть і оберігає мене.
Але окупанти б’ють не лише по військових позиціях, а й по цивільних. Нещодавно прилетіло по багатоквартирному будинку. Поранення отримав шестирічний хлопчик. Після цього випадку більшість людей із села виїхала.
Але залишаються ті, хто чекає «русскій мір». І саме через цих людей відбуваються обстріли – вони здають наші позиції. В останні дні ми часто затримуємо «ждунів», які нас потайки фотографують, – каже військова.
Та найбільшою проблемою для підрозділу сьогодні є мінні поля. Якось військові штурмували ворожі позиції. Група відпрацювала, зачистила посадку, але дорогою назад, хлопці підірвалися на протипіхотних мінах. Один загиблий – отримав осколок в серце, серед решти – багато скалічених.
Загалом того дня 19 людей втратили кінцівки на тій позиції, але її відбили, – пригадує Марта.
«Поки вони там, я буду тут»
Наразі Марта Дем’янчук – єдина жінка в батальйоні. Каже, хлопці до неї ставляться, як до молодшої сестри – жаліють, хочуть вберегти. Але вона цим не користається, бо на війні всі рівні. Щоправда, зараз на завдання майже не ходить.
В мене штурмовий взвод і в полі з мене користі небагато, – каже військова. – Наприклад, якщо буде поранений, я не зможу його витягнути фізично. Бо на одного пораненого бійця, потрібно для евакуації мінімум дві людини. Інша справа – працювати на точці евакуації.
Алгоритм такий: якщо підрозділ на завданні і хтось отримує поранення, то про це доповідають у медпункт. Тоді Марта виїжджає та евакуйовує бійця до найближчого стабілізаційного пункту бригади, який знаходиться максимально близько до «поля».
Через штурми в нас буває дуже багато поранених одночасно. В таких випадках їх евакуйовують всі, в кого є транспорт, – розповідає бійчиня.
Для неї, кожен врятований боєць – це велика перемога. А кожний загиблий – важка втрата. Пригадує першого вбитого побратима. Каже, це був дуже сильний удар. Навіть хотіла покинути службу.
Я не могла ні спати, ні дивитися на людей, які поруч, бо все нагадує про побратима, з яким я жила і ділила тарілку, – розповідає Марта.
Втім, вона ніколи не шкодувала, що пішла служити. Навіть будучи у відпустці, довго всидіти на місці не могла, бо скучала за побратимами та за коханим, з яким разом служить вже три роки. Вони познайомились, коли дівчина прийшла в «десятку». Зараз він командир групи й Марта в нього в підпорядкуванні.
Взагалі-то так не можна, але вже є, як є, – каже Марта Дем’янчук. – Я його не дискредитую і виконую всі завдання, як і інші бійці. Звісно, я не можу проявити характер і завжди маю себе стримувати перед хлопцями, бо він мій командир. Банально не можу на нього навіть накричати, якщо щось не так. От якщо є якийсь негатив, то ти його просто виношуєш і чекаєш, коли ви залишитесь наодинці, аби нарешті виговоритись.
Інші бійці, за словами Марти, цілком нормально ставляться до їхніх стосунків. Бо на першому місці – дружба та здорові стосунки в колективі.
Ми всі дуже вмотивовані. Хтось керується патріотизмом, а хтось – помстою. Бо когось смерть близької людини може зламати, а когось навпаки – зробити жорстокішим, – каже військова. – Я потрапила на війну завдяки хлопцям з добровольчого руху. Вони всі були на «Азовсталі» і потрапили в полон. Половина з них повернулася додому, але деякі залишаються там. А поки вони там, я буду тут.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
