Марта Когуч працює у перукарні неподалік Івано-Франківської обласної клінічної лікарні. До них часто приходили хлопці на милицях або приїжджали на кріслах колісних.
Я бачила, що їм важко, бо доступу такого, аби заїхати в перукарню, не було. І я запропонувала, що можу приходити та стригти їх у лікарні, – говорить Марта.
І приходить вже майже два роки й безкоштовно стриже поранених, пише Репортер.
Хлопці хочуть “свою Марту”
За словами Марти Когуч, співпраця вже давно налагоджена. Хлопці мають її номер телефону, також вона залишила контакти у медсестер на рецепції. Коли потрібні перукарські послуги, Марті телефонують і вона приходить.
Буває двох стрижу, буває і 18, а буває тільки один. І я приходжу до того одного, кому потрібно, – говорить Когуч. – Охоплюю два поверхи травматології, опіковий та реабілітацію. Тут багато хлопців. Також інколи ходила в хірургію.
Тимчасову перукарню розгортає чи у палаті, чи у душових, які є в кожному відділенні. Розказує, що переважно молоді хлопці хочуть гарніше виглядати, тому просять модельну стрижку, а старші, мовляв, як підстрижете, так і буде.
Були хлопці, які лежали пів року, то я вже добре знала, яку стрижку вони хочуть, – говорить Марта. – На лікуванні військові з усієї України. Переважно ті, хто тут довше затримується, – це якраз люди з окупованих територій, які не мають куди вернутися.
У лікарню приходять й інші перукарки. Марта їх не знає. Каже, що й хлопці говорили їй, мовляв, ще хтось приходить, але вони чекають на неї.
Медсестра раз дзвонить мені: «Коли зможете прийти, бо приходили дівчата, але вони не хотіли стригтися, бо чекають на «свою Марту», – з посмішкою говорить перукарка.
Вони усі молодці
Марта згадує, коли вперше прийшла у палату до поранених хлопців, то дуже переживала. Каже, це навіть були не хвилювання, а більше жалість.
Але зараз я йду, як до звичайних клієнтів, – говорить перукарка. – Не акцентую увагу на їхніх пораненнях, бо їм і так важко. Хлопці бувають різні. Є такі, що хочуть розказати свою історію, де вони були, як з ними це сталося. А дехто не хоче. Просто хочуть забути і не згадувати.
У госпіталі військові з різними пораненнями. З легкими, каже, там не лежать. Були повністю лежачі, що тільки голову могли підняти, й просили Марту підстригти їх.
Читайте також: Робота рятує. Як Гульнара Максимова перевезла до Франківська бізнес та чекає чоловіка з війни
Вони усі молодці, – впевнено говорить Марту. – Звичайно, що також по-різному, але переважно хлопці – молодці. Вони сильні духом і взагалі налаштовані на позитив.
Вона знаходить підхід до кожного клієнта.
Хто хоче говорити – говорить, розпитує. Таких, хто не прагне розмов, видно одразу. Тому часто просто мовчать тих 20 хвилин стрижки.
Розказує, як на стрижку прийшов один військовий, який пройшов полон. Вони розговорилися й він хотів показати їй в телефоні якесь фото.
Я стояла позаду нього, а він 10 хвилин шукав те фото, – пригадує перукарка. – Тобто він в якийсь момент розгубився. Боявся якихось дій біля мене зробити. Я так розумію, що там над ним знущалися, і він боявся зробити щось зайве. Спокійно сказала, що я почекаю, відсіла від нього далі. Тооді він заспокоївся та знайшов потрібне фото.
«Батальйон доброти»
Крім того, що Марта стриже хлопців, вона також разом з іншими добродійками навідує поранених й приносить різні смаколики, одяг тощо.
Минулого року я познайомилась з трьома Ольгами і ми у «Вайбері» створили групу «Батальйон доброти», – розказує Марта. – Раз нп тиждень, переважно щосереди, приходимо провідати хлопців. Дівчата вареники ліплять. От одна пише, що наліпить 100, інша 150, ще інша 50. У нас є Валя, яка живе біля лікарні, то ми там все готуємо і від неї ідемо. Хлопці дуже радіють домашній їжі, бо піцу й бутерброди вони можуть купити в магазині.
Також приносять футболки, шкарпетки, штани, а коли було холодно, то й худі на замках, верхній одяг, взуття. Мають волонтерку, яка шиє адаптивний одяг на липучках.
Переважно хлопці сюди приїжджають без нічого. Бо, як поранення, одяг їхній розрізають і викидають, а вони приїжджають хто в чому, – розказує Марта Когуч. – Хлопці не можуть вийти з лікарні й купити собі, а рідні далеко. Тому ми так помагаємо. Я приходжу стригти і під час роботи питаюся, що потрібно, а потім вже ми з дівчатами списуємося і приносимо.
Читайте: «Ми витягували самі себе, як мюнхгаузени»: як у Франківську об’єдналися дружини військових
За словами Марти, люди знають, чим вони займаються, та долучаються. Дзвонять з-за кордону й питають, що треба, а потім те все передають. Допомагає також парафія церкви Преображення Господнього у Пасічній.
Ми стараємося охопити три-чотири відділення, – розповідає Марта Когуч. – Залежить скільки чого маємо і можемо нести. Ми будемо тільки раді, якщо до нас долучаться. Спершу ходили двоє-троє. Потім долучилися дівчата і є у нас дівчина на машині – Уляна. Вона дуже виручає, бо як нам дадуть 10 блоків води, то їх треба до лікарні якось доставити.
Хлопці, каже Марта, дуже скромні. Часто відмовляються, мовляв, йому не потрібно, допомагайте тому, кому треба. Але переважно всі задоволені й завжди дякують.
Вони не так вдячні за те, що ми приносимо, як за розуміння, що вони не самі, що їх провідують, – впевнена Марта Когуч. – Є такі хлопці, які просто хочуть поговорити.
Хлопців провідують рідні, якщо вони десь ближче. У тих, у кого рідні виїхали за кордон, – поруч нікого нема.
Це з тих областей, які ближче до лінії фронту, – каже Марта. – А з сусідніх областей до всіх приїжджають. Є таке, що дружини хлопців, які тут лікуються, переїхали сюди та знімають квартири у Франківську, аби бути поруч.
Авторка: Світлана Лелик
