Олександр Ткачук – колишній контррозвідник, його дружина Яна – вебдизайнер. Але сьогодні подружжя виготовляє етноодяг. Під час війни, фактично з нуля, вони зуміли започаткувати власний бізнес. Кажуть, у цьому величезну роль зіграла державна підтримка, яка нині пропонується ветеранам. Наразі Ткачуки стрімко розвивають справу, кличуть на роботу колишніх військових і наполегливо радять – не боятися починати своє.
Коли все змінюється
Одні хочуть рослинні орнаменти, інші – традиційні. Є запити на родинні вишиванки, – розповідає Яна Ткачук. – Тобто якщо є фото дідуся чи бабусі і там видно на вишиванці орнаменти, ми їх відтворюємо на новій вишивці. Або ж приходить людина зі старою вишиванкою, хоче якось вирізати, перешити. Але ж шкода. Я розробляю орнаменти і ми робимо повністю новий виріб, а старий лишається на пам’ять.
Бренд Ткачуків так і називається – «Вишиваночка». Виробничий цех розташований у самому центрі Франківська. У невеликій кімнаті на двох машинках вибивають орнаменти. У великій залі – ряд робочих місць з швейними машинками. Там працівниці кроять, прасують, зшивають… Біля однієї зі стін – манекени у стильних вишиванках.
Нині у них восьмеро працівників, але вже за кілька місяців буде вдвічі більше. Невдовзі планують переїхати у більше приміщення на Калуському шосе. Мають поки що один магазин у Львові та два шоуруми в Києві.
Хоча ніхто з Ткачуків до 2022 року не мав справ з вишиванками, та й жили вони тоді не у Франківську, а у столиці.
Олександр Ткачук – колишній контррозвідник, фахівець з кібербезпеки. За його плечами робота на Донбасі, в зоні ООС. Останні роки керував ІТ-компанією.
Це був і програмний продукт – система «Розумний будинок», і його фізичне втілення. Саме виробництво знаходилося в Ірпені, – розказує Олександр. – Відповідно виробництва частково не стало, а потреба в «Розумному будинку» на період 2022 року, м’яко кажучи, відпала. Яна ж була 3D-візуалізатор і вебдизайнер. Також ця професія не сильно була актуальна. Звичайно, роботу можна було знайти, але ми хотіли робити щось потрібне. А вишиванки – це як одна з ознак нашої національної ідентичності. Ще й коли росія заперечує, що Україна існує як така, то вишиванка – один з незаперечних прикладів українськості.
Читайте: Гори, сплав і всі свої. Як ветеран Володимир Горон проводить заїзди для військових
Але рішення про новий бізнес в їхньому житті Ткачуки прийняли значно пізніше. Бо в перші дні великої війни відправили шестирічного сина з бабусею до родичів, а самі пішли на блок-пост.
Помагати там, де ти є
Це все було так швидко. Коли почалося вторгнення, я пробував відновитися у свій попередній підрозділ, – пригадує Олександр. – Але тоді на це просто не було часу, треба було помагати там, де ти є зараз. На Київ наступали, всі розуміли, якщо візьмуть столицю, то далі не сильно довго ми будемо триматись. Я пройшовся по місцевих ТЦК, ті були закриті. Потім вони відкрились у виконкомах – величезні черги, мобілізація практично не проводилася. Відповідно, блок-пост – це було єдине ефективне рішення. Вже були бої на Нивках, на Оболоні, росіяни проривалися. Було розуміння, що спиняти їх треба на в’їзді. Ми жили в передмісті – Софіївська Борщагівка. Туди й пішли.
На блок-пості тоді було десь 150 людей, пригадують Ткачуки. Дорога на вісім смуг, на узбіччі – квіткові магазини, такі собі «картонні коробки». Там жінки сортували їжу, одяг, медикаменти. Розливали «коктейлі молотова», бо зброї тоді на блок-постах практично не було. Якісь фортифікаційні споруди навіть не пробували робити. Вже пізніше туди додалося і професійних військових, і зброї, і це все стало виглядати більш-менш «солідно».
Потім перед нашим блок-постом виросло ще десь 12 – до Білогородки, Стоянки, – розказує Олександр. – І коли я їздив по цій території, то вже розумів, що на блок-пості бути не обов’язково. Можна займатися чимось кориснішим.
Тож вони почали ще волонтерити.
Паралельно, оскільки ми з ІТ, то мали знайомих за кордоном. І вони допомагали Україні як могли – збирали кошти, машину привезли. То на знак вдячності ми вирішили купувати їм вишиванки. Тоді побачили, що їх мало, узори стандартні, великих розмірів практично немає, – згадують Ткачуки.
Саме тоді у Яни зародилась ідея займатися вишиванками. І це була хоч і не основна, але вагома причина, чому вони опинилися у Франківську.
У липні Ткачуки вирішили їхати в гості до сина. Яна пригадує, що до родичів на той час вже приїхало багато інших родичів, у будинку місця всім не вистачало. Тож вона знайшла у Франківську в оренду навіть не квартиру, а кімнату.
Заодно ми хотіли поїхати в Коломию, Косів – туди, де серце вишивки. Бо ми на той час вже зробили інтернет-магазин і планували знайти виробників-одноосібників, які шиють у себе вдома, – додає Олександр.
Читайте: Робота рятує. Як Гульнара Максимова перевезла до Франківська бізнес та чекає чоловіка з війни
Так в їхнє життя якось вплівся Івано-Франківськ. Залишитися у місті Ткачуки вирішили, коли постало питання про школу. Син мав іти в перший клас, у Франківську їм пропонували очне навчання, у Києві – тільки онлайн. Тож рішення приймали на користь дитини.
Розуміти свій бізнес
Так у новому місті Ткачуки почали будувати нову справу. Олександр згадує, що бізнес-модель пропрацювали ще у липні, але далі постало питання – де взяти гроші?
Наші заощадження успішно пішли ще в перші місяці повномасштабного вторгнення, – розповідає він. – Кредитів тоді не давали. І от є такий жарт, в багатьох бізнесах кажуть: «Можемо відзвітуватися за все, крім першого мільйона». А у нас все простіше. Тому що перший мільйон, який ми отримали, був від Українського ветеранського фонду. Вони відкрили програму, я подався і переміг. Нам надали фінансування на виробниче обладнання. Паралельно Яна подалася на «єРобота». Тож, зібравши ці кошти, ми змогли організувати виробництво.
У грудні 2022 року подружжя винайняло приміщення і справа повністю запрацювала.
Читайте: Раді твоєму поверненню. Як «Прикарпаттяобленерго» адаптовує своїх ветеранів
Для тих, хто має бажання, як і вони, спробувати відкрити свій бізнес, Олександр ділиться порадами.
Спершу потрібно розуміти свою бізнес-модель. Бо наявність коштів – це не завжди наявність прибутку, – каже він. – От ми в той час брали на роботу людей, які десятки років були ФОПами, мали своє виробництво, але вони його закривали, бо у них не було моделі переходу на час війни. Була працівниця, яка займалася весільними сукнями. Під час війни весільні сукні не сильно актуальні, а перелаштуватися вона не змогла. Тому спочатку ми б рекомендували зрозуміти, що людина має робити, для кого. Ми своїм бізнесом чітко розуміли, кому будемо допомагати, побачили прогалину в товарному сегменті та якраз на нього почали працювати.
Щодо грошей, то особливо це актуально для учасників бойових дій та членів їхніх сімей, обов’язково потрібно моніторити програми Міністерства у справах ветеранів. Цього року вони, наприклад, виділяють на кожен проєкт-переможець від 500 тисяч до 1,5 млн грн.
Також є урядові програми «єРобота», по яких досить легко отримати кошти, – додає Олександр. – На справу самого ветерана – це мільйон гривень, на членів сімей – пів мільйона. Також є хороші пропозиції від міжнародних та іноземних інституцій. Для прикладу, наш магазин у Львові ми відкрили за допомогою грантової підтримки від DVV International, це німецька неурядова організація».
Ткачуки мають у планах і надалі розвивати свою справу. Основне виробництво однозначно залишиться у Франківську, хоча хотіли б відкрити ще й додаткові в інших містах.
Читайте: «Франко-ґражда» готується приймати військових на реабілітацію, але потрібна допомога друзів
У Києві в нас буде однозначно кілька фізичних магазинів, так само і в більших обласних центрах, – ділиться Ткачук. – Ну і не вишиванками єдиними: ми плануємо ще робити флісовий одяг, трикотажний».
Крім одягу, Ткачуки ще займаються дронами, хоча кажуть, що це більше волонтерство. Це китайські розробки, які за потреби модифікуються під певні задачі.
У нас вже є позитивний досвід навчання і працевлаштування людей, які до того ніколи не стикалися з пошиттям одягу, вишивкою. І ми плануємо зараз працевлаштовувати ветеранів і членів їхніх сімей, будуть відповідні навчання. Тож, якщо люди захочуть прийти, щось попробувати, пошити, ми завжди раді», – підсумовує Олександр Ткачук.
Авторка: Женя Ступ’як
