Микола Семчук – наймолодший загиблий на війні герой з Верховини. Йому було 19. Він воював кулеметником у 12 бригаді спеціального призначення «Азов». Мав позивний «Святий», бо не викурив жодної цигарки та не вживав алкоголю.
Микола Семчук загинув 30 листопада 2023 року у Серебрянському лісництві. Разом з ним загинув його друг Нікіта Засядько «Гордий». Їхні фото разом на банері над Черемошем встановили рідні, пише Репортер.
…
Прапор на балконі хати Семчуків видно ще з центральної дороги. Хто не дуже в темі, то не одразу впізнає, що він «азовський». А от кому він близький, то побачать одразу.
Якось у нашій групі родин загиблих бійців прочитала повідомлення жінки, мовляв, хто з наших у Верховині, бо я приїхала і бачу наш прапор, – розповідає Оксана Семчук, мама Миколи. – А потім сама мені дзвонить: «Я Таня Махнюк». Кажу: «Я знаю, ви мама «Новембера». Я усіх хлопців знаю напам’ять. Азовська родина дуже дружна. Жодного не забувають. Ми зустрічаємось, обнімаємось, ми плачемо, ми говоримо.
Пані Оксана вбрана у футболку з азовською символікою. На їхній автівці під хатою наліпка «Azov Free». У хаті, біля ікони – ще один прапор «Азову», з підписами бійців і мам загиблих.
Читайте також: «Смак дому». У Верховині матері загиблих захисників готують їжу для фронту (ФОТО)
Я не могла його зупинити
Саме у складі «Азову» дуже хотів захищати Україну молодший син Семчуків – Микола. Казав мамі, що тільки там.
Жінка веде на балкон і до кімнати сина, аби показати, як тренувався Микола до вступу в «Азов». На балконі боксерська груша, у кімнаті – дерев’яна штанга. Її Микола зробив сам з того, що було під хатою. Не замовляв нормальну, бо не хотів чекати.
З-під ліжка пані Оксана дістає рюкзак з великою банкою на 6,5 л. Микола одягав це на плечі й відтискався 50-60 разів.
Він казав, мені треба бути дуже здоровим, накачаним, – пригадує мати. – Лише здорова їжа, рахував калорії, білки. Займався дві години вранці, дві години ввечері. І ще додатково ходив у спортзал. Тренування були настільки жорсткі, що я вам не можу передати. Я реально не розуміла, що з моєю дитиною сталося, – тренування, тренування і тренування.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Миколі Семчуку було 17 років. Першим на війну пішов батько, а слідом і старший брат Василь. Микола з мамою та сестрою поїхали до Польщі.
Ми там працювали, йому пропонували залишитись і навчатися, – пригадує Оксана Семчук. – Так і говорили: «У вас війна, там нема перспектив». Коли сину виповнилося 18, то я одного разу прийшла з роботи, а в нього вже й сумки складені. Вони з сестрою сидять на сумках і кажуть: «Ми їдемо додому». І ми поїхали.
Микола сказав матері, що приєднається до «Азову», бо хоче захищати Україну. Вона подзвонила до чоловіка та старшого сина, аби напоумили.
Вони йому дзвонили, говорили, досить того, що вони на війні, мовляв, не треба ще і йому, – розповідає мати. – І мій такий чемний син в один момент просто кинув трубку від тата. І поїхав. Я не могла його зупинити. Жодні вмовляння не допомагали. Він майже втік з дому.
Маманчик, так важко, що капець
У липні 2023 року Микола проходив БЗВП на базі «Азову». Дзвонив раз на тиждень, бо телефон забирали. Свої 19 років зустрів на полігоні.
«Маманчик, так важко, що капець. Але я у той дзвін не стукну, аби мене за руки і за ноги винесли звідси», – розповідає пані Оксана. – Він завжди казав мені – маманчик. «Маманчик, ти що, розпереживалася?».
А якось вранці Микола подзвонив і сказав, що вони вже на Лиманському напрямку. Коли міг, постійно виходив на зв’язок. Батьки всіляко його підтримували, передавали усе, що він просив – і для себе, і для побратимів.
Ми йому машину купили. Зателефонували, що ще щось тут трошки готуємо і вже веземо, – розказує пані Оксана. – А він каже: «Мамо, а можна ще щось для моїх друзів? Бо до нас дуже рідко волонтери заїжджають і в нас тут мало їжі».
Тоді Семчуки відкрили збір і купили свиню. Сусіди зійшлися помагати й накрутили з 600 банок усього. Але повезли усе в скляних банках. А на позиціях дуже щільно висіль ворожі дрони, тож завезти не було можливості.
«І моя дитина голодувала», – зітхає пані Оксана.
«Колян, та ти святий»
Позивний у Миколи був – «Святий». Це мама допомогла йому вибрати такий. Адже за свої 19 років Микола не випалив жодної цигарки, не пробував алкоголю.
Якось він мені подзвонив, що хлопці підбирають позивний, і йому треба. Я кажу: «Колян, та ти святий», – пригадує мати.
Коли б син не дзвонив, то у нього завжди все було добре. А насправді, потім від побратимів вона дізналась, що Микола був майже в оточенні, що їх штурмували вдень і вночі, що по 50 скидів з дронів за день прилітало.
Там жах. Я цього нічого не знала, бо у нього все було добре, – розповідає пані Оксана. – Думаю, ну як? Скрізь зле, а в нього все добре. Потім у нього була сильна контузія. Його вивезли на три дні звідти. Подзвонив з госпіталя і каже: «Мамо, я простудився. В мене горло болить, температура 40». І ви розумієте – я повірила!
Пані Оксана раз за разом читає ту переписку, бо вона була з останніх. Син рвався знову до хлопців на позиції. Вона його просила ще полежати, мовляв, горло так швидко не проходить. А він відповідав, що не може, бо там його хлопці. 25 листопада він повернувся на позиції.
Вони мають бути тут разом
Микола Семчук загинув 30 листопада в Серебрянському лісі. Того дня їх мали поміняти. «Святий» з побратимом «Гордим», Нікітою Засядько, мали виконати останнє завдання – забрати боєкомплект. Почався мінометний обстріл. Микола й Нікіта загинули.
Нікіта з Харкова, йому було 18 років, – розповідає Оксана Семчук. – «Гордий» називав Колю – братуха. Він був спортсменом і по віку вони майже однакові. Хоча там дуже багато було молоді, але вони собі здружилися. І тоді це було їхнє останнє завдання і вони разом загинули.
Пані Оксана часто спілкується з мамою «Гордого» – пані Анною. Навпроти вулиці, де мешкають Семчуки, над Черемошем, вони поставили банер. З одного боку фото їхнього сина Миколи у повен зріст і напис: «Наймолодший Герой Верховинщини». З іншого боку два фото – Миколи й Нікіти.
Пані Оксана пояснює, що якось питала у побратимів, мовляв, про що вони думали там у ті важкі моменти. І один з них казав, що мріяли, як приїдуть у гори до Колі і будуть відпочивати.
То я подумала, що вони мають бути тут разом, біля річки, відпочивати собі в горах, – говорить жінка. – День перед тим як вони загинули, був важко поранений розвідник. І мій Колічка, «Гордий» і ще два побратими витягали його. Не знаю, чи він живий, але вони його рятували. Вони були такі патріоти своєї країни, такі друзі!
Коли є можливість, побратими сина завжди приїжджають у Верховину. Семчуки дбають, аби їх нічого не обходило, щоб вони добре відпочили.
Вони приїжджають такі контужені, що я даю їсти, а в них руки трясуться, – розповідає мати. – Розумієте? А ви би бачили як вони виглядають, коли їдуть від нас. Зовсім інші. Зразу хлопцям було незручно, що вони живі, а мій син загинув. Вони приходять на цвинтар і плачуть. Я коли бачу, що хлопці здорові плачуть, то мені… Ця війна багато горя нам принесла. І бути байдужими ми не можемо.
Авторка: Світлана Лелик
