«Будьте простішими й люди до вас потягнуться». Цю формулу придумали ще на старому радянському КВНі, а вона й сьогодні працює краще за швейцарський годинник. Люди тягнулися, тягнуться й будуть тягнутися до зрозумілих особистостей. До тих, поряд з котрими вони не відчуватимуть себе дурнями. Якщо ж ота усім зрозуміла (умовно «проста») особистість ще й успішна, таке не лише притягує, але й гріє обивательську душу.
«Він такий простий!» – радісно спалахують диванні та городні фракції нашої громади, коли чергова політична мавпа починає пускати сльози або ж десь на випасі зосереджено киває, слухаючи народні стогони про зогнилу картоплю та знахабнілих жуків.
Майже та сама реакція у політтехнологів. «Грає примітива, наче й до школи не ходив!» – радіють творці телевізійної реальності. Бо ж і не сподівалися такого від людини, що з червоним дипломом закінчила елітний виш.
Примітивність. Це слово не завжди вважали поганим. Найцитованіший німецький філософ ХХ століття Мартін Гайдеґґер писав: «Бути примітивним – значить через внутрішнє переконання, а також за натхненням стояти там, де речі мають свій початок; бути примітивним – це дати себе зрушити глибинним силам».
Щоправда, до цього висловлювання треба додати час, коли Гайдеґґер проспівав оду «гомо примітивусові» – листопад 1933 року. Саме тоді була прочитана доповідь перед студентами тюбінґенських навчальних закладів, в котрій він закликав молодих німців бути примітивними.
Тієї осені інтелектуали ще одягали нацизм у романтичне плаття, а прості німецькі трудящі (а також їхні діти на шкільних і студентських лавах) до самозабуття любили фюрера. Адже він, за їхнім внутрішнім переконанням, рятував націю від пораженців, соціальної нерівності та приниження національної гідності.
Що змушує кабінетного вченого на перевалі історії залишити свої книжки і рукописи, йти на площу, щоби там, разом з простими, впасти до ніг вождя та співати гімн примітивам? Що змушує людей, які поїздили світом та отримали добру освіту, викликати з безодні колективного несвідомого ненависть до всього, що складніше за плакатні гасла?
Відповідь на це питання лежить в історії людської самобутності. Індустріальна епоха роздробила на окремі індивідуальності усі спільноти – від племені до нації. Це роздроблення відбувалося під гаслами зростання й самореалізації особистості. Чим більш розвинута особистість, тим менше вона потребує родини, народності. Тих форм колективності, які не об’єднані проектною метою.
Але родовий корінь не перестає жити у нашій підсвідомості. Родова пам’ять є глибинною силою. Хоча вона вдесяте й усоте перепрограмована зомбоящиком, але й далі змушує збиватись у зграї собі подібних.
Вона не хоче нічого нового й незвичайного. Вона змушує виголошувати здравиці з вмерлим змістом, вітатися молитовними формулами, знов і знов ставити на обідній стіл ті бридкі важкі страви, що їх готували предки за голодних століть.
Саме на цю глибинну силу й роблять ставку дресирувальники політичних мавп. Вони впевнені, що технократам не вийде втримати повінь хаосу. Що народ не довго слухатиме про «державу в смартфоні». Що рано чи пізно прості люди просто стомляться й заскучають за простотою.
Й тоді прості люди вип’ють міцного домашнього самогону, послухають у зомбоящику про «вічні цінності» та «невмирущі традиції» й дадуть себе зрушити тій глибинній темній силі, що від початку часів трамбує усе складне, неоднозначне та вишукане важким катком примітиву.
