Йти проти течій – особливе задоволення. Тим більше, якщо ті течії сформовані шизоїдними повенями. Ще за тих часів, коли дротове радіо ледь не щотижня транслювало музичні твори Дезидерія Задора «Радянська Вітчизна» і «Ленін у серці», любителі гострих відчуттів бавилися з вогнем й потроху тролили провінційні відростки радянської пропагандистської машини.
Фейсбуку тоді не було, тому за всю совкову тупість віддувалися викладачі вищих навчальних закладів, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Викладачам, цим «бідарям плинних смислів» доводилося пояснювати студентам (а іноді й самим собі), чому, наприклад, геніальний вождь трудового пролетаріату у своїй найвідомішій філософській роботі «Матеріалізм та емпіріокритицизм» дупля не рубить у понятті ноумену. Або ж довго й плутано доводити, що, скажімо, роман Романа Федоріва «Жорна» не нудна писанина, а «широке художнє полотно, яке переконує читача у правоті борців за торжество комуністичних ідеалів».
Радянський державний маразм давно вже пропив свій глобус, проте шизоїдним повеням, як бачимо, нема переводу. Й ті, хто йде проти течії, й далі отримують найщиріший кайф, закидуючи в широкі народно-мережеві маси наївно-руйнуючі питання. Наприклад, чому в Україні зростання кількості науковців з вченими ступенями прямо пропорційне інтелектуальному здичавінню суспільства. Або чому діти патентованих патріотів і «борців з х#йлом» не служать в армії. Або чому усі наші так звані «моральні авторитети» стоять на обороні минулого, а не майбутнього. Ну й таке інше.
На перший погляд йти проти течії небезпечно. Адже наріжні шизоїдні міфи захищені суспільною думкою, державною пропагандистською машиною, інтересами правлячих кланів та інерцією мислення пересічних піплів.
Але це лише на перший погляд. Тому що в епоху Інтернету навіть найтвердіші оборонці традиційного маразму знають дві речі: 1) ніколи не вдасться створити такої замкненої інформаційної системи, у якій офіційні міфи не матимуть здорової альтернативи, 2) всі шизоїдні міфи рано чи пізно будуть зруйновані, а їхні оборонці перетворяться або на злочинців, або на посміховиська. В кращому (для тих оборонців) випадку, про них просто забудуть.
Тому той, хто йде проти течії, насправді майже нічим не ризикує. Ну, не отримає медальки (не принципово). Ну, перетворить на ворогів кількох пришелепкуватих професорів, кількох політичних проституток та з десяток чорноротих пліткарок (не страшно). Ну, на крайняк, попаде в поле зору якоїсь змудоханої спецслужби (цікава пригода, що позитивно впливає на репутацію та збільшує кількість стейкхолдерів). Все ж таки, не тридцяті роки.
Хтось почне ділити тих, хто йде проти течії, на тих, хто «системно проти», й на тих, хто «приколюється». З точки зору отримання задоволення тут ніякої різниці немає. Іноді людина приколюється, приколюється й непомітно для себе перетворюється на системного опозиціонера. Або ж навпаки: ти думаєш, що бачиш героя, який кинув виклик всесвітній рутині, а насправді перед тобою лише приколіст, який балдіє від уваги молодих симпатичних дівчат. Усе оманливе, окрім прямої насолоди.
Тому найважливішими є емоції. Те особливе задоволення, що виникає при зустрічі з океаном ненависті й несприйняття. Той безмежний спокій, що є нагородою за особистий пріоритет дальнього над ближнім. Зрештою, все це свого часу описали Шопенгауер, Ніцше, Толкін, Борхес й ще десятки з тих, хто полюбляв заглядати до безодні та чекати, коли розлючена безодня відкриє свої очі в їхньому єстві. Дай Боже їм світлого спочинку на вічному півдні.
Comments are closed.