Стаття, де йшлося про «колекціонерів травм», отримала продовження у полемічному напрямі, пише Володимир Єшкілєв.
На ФБ-коментар Irina Gladuniak, в якому вона згадала про існування «психології бідності» та «економіки бідності», я відповів: «В Україні присутній рустикальний культ бідності, що оспівує бідність як духовну перевагу. Цей культ від доби Сковороди, тобто 250 років, впроваджувала в масову свідомість та частина української літератури, яка набула офіційного статусу за часів УРСР. Звідси – шизоїдне ставлення до успішних і багатих (ненависть / заздрість) та чітка установка на знищення незалежних інтелектуалів (тобто знищення будь-якої опозиції до священників та народницько-рустикальної общинної «інтелігенції»).
Й тут, вже на інших месенджерах, почалася жвава переписка з двома представниками згаданого общинного прошарку. Котрі, по-перше, не погодилися з тим, що їх протиставили незалежним інтелектуалам, а, по-друге, дивувалися: «А до чого тут священники?».
Виявилося, що освічені люди (ще й з вченими ступенями) ніяк не в змозі второпати, чим незалежні інтелектуали відрізняються від тієї спільноти, яку в нас за совковою інерцією називають інтелігенцією. Котру за колгоспних часів гордо іменували «трудовою інтелігенцією», а ще раніше – й не менш гордо – «народниками», «народною інтелігенцією».
Я спробував пояснити позиційну відмінність інтелектуалів від інтелігентів через особливості самоусвідомлення цих спільнот. При тому вирішив проявити делікатність й залишити за берегами суперечки свій фундаментальний сумнів у тому, що сам термін «інтелігенція» придуманий Іоганном Шварцем і розповсюджений російськими літераторами XIX століття, може означати щось існуюче за теперішніх часів.
Інтелігенція завжди існувала у форматі самоусвідомлення через «служіння». Вона придумала собі фетиш у вигляді умоглядного «народу» й заповзялася його просвітлювати, виводити з умоглядного льоху до умоглядних горизонтів.
Підсумок цієї діяльності виглядає жалюгідно. Нині маємо людей, які формально освічені набагато краще, ніж пересічні піддані зниклих імперій XIX століття. Але ці люди набагато менш самобутні, мають більш фрагментарну та вразливу психіку.
Вони заблукані в інформаційних потоках, істеричні та беззахисні перед маніпулятивними технологіями і психічними епідеміями. Й вже зайвим буде казати, що ані підлість, ані жадібність, ані ненависть нікуди не ділися з цього освіченого світу.
Ще гірші зміни спіткали самих просвітителів. Ідеї, яким вони служили 100-150 років тому, не пройшли випробування часом. Ці ідеї знайшли своє кінцеве втілення в проєктах Модерну – у комунізмі і нацизмі – й здулися на шляхах історії. В наш час «світ інтелігенції» нагадує мені діряву декорацію для перестарілих.
Натомість незалежні інтелектуали ніколи не збиралися служити. Й були байдужими до того мітингового активізму, який врешті-решт привів до будування концтаборів. Вони були й залишаються критично налаштованими до будь-якої системності. І смерть ідеологій не зменшила їхньої пильності. Тому що на зміну божевільним ідеологам прийшли цинічні технологи, які намагаються ще раз продати людям ті самі ідеї у нових упаковках.
Ну й стосовно священників. Інтелігенція завжди мавпувала служителів Церкви. Вона проповідувала, оголошувала себе носієм «світла» та вимагала до себе пошани. Проте виступала не від імені Бога, а в ім’я «народних мас», «мужиків», «пригноблених», «голодних і рабів». Тобто, виправдовувала травматичним ресентиментом своє вселенське сирітство. Й, кінець кінцем, не виправдала нічого. Зате долучила до свого рушення тих з «служителів культу», які поплутали релігію з мораллю.
Але це вже не моя парафія. Нехай Римський понтифік вирішує, що з тим робити.
Comments are closed.