Після повернення з війни потрібна не лише фізична, а й психологічна реабілітація. У деяких випадках справитися з моральними наслідками навіть складніше, ніж навчитися жити після бойових травм.
Відновлення бійців якоюсь мірою залежить навіть від ставлення сторонніх і правильної комунікації з ветеранами. Адже адаптуватися під потреби ветеранів має саме суспільство, а не навпаки, пише Репортер.
«Прокидався щоночі в тій самій годині»
Любомир Кашуба вперше пішов на війну у 2015 році, під час АТО/ООС. Воював до 2016 року, потім демобілізувався. А у 2022, коли почалось повномасштабне вторгнення, знову взяв до рук зброю.
Я розумів, що потрібно захищати свою землю, давати відсіч ворогу. Воював у 102 окремій бригаді тероборони на Запорізькому напрямку, – розповідає Любомир Кашуба. – Там така інтенсивність боїв, що не отримати травми нереально. Неодноразово мав контузії.
У 2023 році чоловік завершив службу і повернувся до цивільного життя. По приїзду не міг зрозуміти, як люди можуть жити звичним життям, коли в іншій частині країни точаться жорсткі бої. А ще доводилось справлятися з психологічними наслідками травми війни.
Згодом я зрозумів, що є люди, які включені в усі процеси боротьби, а є ті, хто абстрагується. Спочатку злило, а потім я це прийняв і мені стало легше, – говорить ветеран. – Також було загострене відчуття справедливості, підвищена дратівливість. А після першого досвіду війни – ще й нічні «дочерговування» уві сні. Також те, що приносило задоволення колись, відійшло на другий план. Наприклад, я обожнював риболовлю, а після повернення подивився на свої вудочки-спінінги, а бажання брати їх до рук не було. Зараз усе потрохи повертається.
За словами Любомира Кашуби, його головним мотиватором була сім’я. Якраз перед повномасштабним вторгненням у нього народився первісток, тож це додавало наснаги.
Зараз допомагає ще й зміна діяльності – він здобув диплом магістра з психології. Так його знання і досвід зможуть краще допомогти іншим ветеранам.
Читайте: «У них тонше сприйняття світу». Як у Франківську пораненим військовим повертають жагу до життя
Віталій Шапінко – теж військовий 102 бригади ТрО, родом із Бурштина. Воювати пішов 25 лютого 2022 року, добровольцем.
Усе було без вагань. Я розумів, що треба йти, бо як не підеш, то до тебе прийдуть, – пригадує ветеран. – Спочатку ми з хлопцями стерегли теплоелектростанцію від ворожих ДРГ, а наступного дня зібралися та поїхали. Десь місяць були ще в нашій області, а далі – на Запорізький напрямок.
Демобілізувався Віталій Шапінко у жовтні 2023 року. Наслідки боїв відчуває дотепер.
Це просто так не минає, – каже Віталій. – Мав злість на всіх, та й на себе, що я пішов, а хлопці там лишилися. Але з часом все стихло. А взагалі, після війни став набагато спокійнішим, зовсім неконфліктним – а раніше був зірвиголова. Але досі є кошмари, смикання уві сні. Довгий час я прокидався о тій самій годині, весь мокрий. Мій психотерапевт каже, що, може, я пережив в ту годину великий стрес і тепер організм про це нагадує.
Робота з психотерапевтом, за словами Віталія Шапінка, дуже допомагає. Хоч спочатку сам ставився до цього скептично, а зараз рекомендує іншим ветеранам.
Правильна комунікація з ветеранами
Заступниця директора комунального закладу «Дім воїна» з питань соціально-психологічної роботи, психологиня Наталія Мельникова каже, тривожність, панічні атаки, проблеми у комунікації – те, з чим найчастіше стикаються бійці та бійчині після повернення до цивільного життя.
Також я чую багато розмов про несправедливість, бо це загострилось практично у всіх, –каже Наталія Мельникова. – Військовим здається, що суспільство байдужіє, не звертає уваги на важливі речі, менше включається у допомогу фронту і продовжує робити те, що робило до війни. Звісно, у цьому є велика доля правди, тому що вони воюють за те, щоб Україна ставала кращою.
Всупереч загальним уявленням, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) є далеко не у всіх. І цей діагноз може поставити лише психіатр.
За світовою статистикою, 80% людей з бойовим досвідом справляються зі своїми труднощами самі, – каже психологиня. – А 20-30% потребують допомоги і можуть мати труднощі, які перетікають у ПТСР. І з цієї кількості ще 70%, при відвіданні психотерапевта, виліковуються. Тож залишається лише невеликий відсоток тих, хто буде страждати цим хронічно. І навіть у цьому випадку медицина йде вперед.
За словами фахівчині, саме від суспільства значною мірою залежить, чи вдасться ветерану легше подолати наслідки війни, чи у нього розвинеться постравматичний розлад.
Читайте: Замість пластичних операцій – допомога військовим. Як у Франківську працює добровольчий шпиталь
Від нашої комунікації та сприйняття дуже багато залежить, чи буде розвиватися ПТСР чи навпаки ми зможемо підсилити, підтримати людину, – говорить Наталія Мельникова. – Якщо врахувати, що повернутися з війни повністю неможливо, то якісь прояви бойового розуму ще можуть бути. Орієнтуючись на статистику США, навіть через 20-30 років може знайтися тригер, який запускає проблемний спуск.
Найбільша підтримка – сім’я
На жаль, зараз ми часто чуємо стигматизацію образу ветерана. У суспільстві поширюють «лякалки»: мовляв, ті, хто пережив бойові дії, агресивні та неврівноважені. Схожа ситуація, за словами Наталії Мельникової, спостерігалася й у 2014 році.
Допомогти з цим може підвищення освіченості суспільства.
Для цивільних якась поведінка ветерана може здаватися незвичною, та якщо ми будемо більше дізнаватися, що відбувається з людиною внаслідок травми, ми будемо розуміти, як з цим діяти, – пояснює Наталія Мельникова. – Для цього ми проводимо тренінги для цивільного населення про правильну комунікацію з людьми з бойовим досвідом, створюємо сучасний соціальний словник, щоб правильно спілкуватися, правильно називати речі. Бо у більшості випадків агресія чи роздратування є проявом болю, а інколи навіть проханням про допомогу.
Універсальних порад, як спілкуватися з військовими, немає. Але показати свою вдячність – це завжди добра ідея. А якщо зробили щось не так, завжди можна вибачитись і визнати помилку.
Коли ми проводили опитування, що для бійців є шаною від цивільних, були дуже різні відповіді. Але більшості випадків хлопці та дівчата просили не виділяти їх від інших, – говорить психологиня. – Запропонувати допомогу – це добре, але щоб це було коректно, а якщо відмовились, то не наполягати. Інколи здається, що людині незручно, а насправді вона вчиться оперувати з травмами і звикає до свого теперішнього функціоналу.
Читайте: «Ми не прийшли на їхню землю»: Володимир Лазаренко повернувся з Чехії, щоб захищати Україну
Звісно, є червоні мітки, за які варто не заходити. Не можна розпитувати про травматичний досвід, не цікавитися, як саме отримав травму, не давати оцінку – «якби ви туди не пішли, цього б не було» тощо.
Стосунки з рідними – це ще одне випробування. Адже люди змінюються, повертаючись з війни, і їхнім близьким треба запастись терпінням.
Родина – це найбільша підтримка. Більшість військових кажуть, що воюють у першу чергу за свою сім’ю, а вже потім – за землю, незалежність, – каже Наталія Мельникова. – Буває, стосунки настільки тріскають, що розпадається сім’я. Тоді немає мотивації, опори, земля вибита з-під ніг. Це – найважчі випадки. Але для таких хлопців і дівчат є підтримка від небайдужих. При кожному медзакладі, де лікують військових, є працівники соціальної сфери, а також різні простори, наприклад «Мрія Дія» в обласній лікарні у Франківську. Там можна знайти підтримку, спілкування, терапію.
Цього року «Дім ветерана» вже отримав 1200 особистих звернень від усіх категорій, з якими тут працюють. Це військові, їхні рідні, ветерани, сім’ї загиблих, зниклих безвісти і полонених.
Ще майже 700 людей залучали у групові заходи: тренінги, семінари, майстерки, спортивно-відновлювальні ініціативи. Це – одне з місць, де можна знайти підтримку в реінтеграції до життя після війни.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.