Кожен на Франківщині, напевно, бодай чув про «Оселю Віри, Надії та Любові». Свого часу про цей проєкт багато говорили, адже тоді це був перший в країні будинок підтриманого проживання. Якщо зовсім просто, то волонтери придбали хату й у тій оселі поселилися вже дорослі сироти з інвалідністю. Як їм живеться зараз – «Репортер» вирішив дізнатися ближче.
На краю спокою
До Обертина вирушаємо автівкою. Навігатор показує, що від Франківська це 51 км і десь година в дорозі. Але він мало знає прикарпатські дороги. Добру дорогу заміняє шмат траси зі знятим під ремонт полотном, а його змінюють вибоїни та баюри. В голові крутиться штамп про «кінець географії». Далі дорога знову стає непоганою, а навігатор заводить в ошатний і доволі великий центр Обертина.
Біля автобусної зупинки стоять троє бабусь. «Слава Ісусу Христу, а підкажіть…». «А от таво дорога, де та жовта машина поїхала, там буде писати». Лиш розвертаємся, навперейми дуже швидко йде, розмахуючи руками, одна з бабусь. «Йой, то недобре ми сказали, там переселенці живуть, вам у другий бік».
Кілька поворотів по ґрунтовий дорозі й нарешті спиняємся біля чепурного будиночка. Вивіска біля розлогого дерева каже, що це і є «Оселя». Усе інше виглядає геть, як у сусідів. Невисокий паркан, подвір’я в осінніх квітах, біля ґанку крутяться два коти. Трохи пізніше нам скажуть, що сірий – то Заєць, ну, а рудий – Рудий.
Двері відчиняє миловидна жінка: «Заходьте». Це опікунка, яка сьогодні на зміні, – Любов Легких. В сінях чимсь смачно пахне – поруч кухня й на плиті готується обід. У вітальні, яка наступна за кухнею, на килимку двійко тутешніх мешканців дивляться якийсь фільм на телевізору. Ми з попередньої інформації вже знаємо, що звати їх Ігор Човпило та Уляна Белей.
Уляна одразу бере керування в свої руки: «Заходьте, а ви звідки, а як вас звати? Ігорку, виключи телевізор, бо буде погано чути запис».
«Як ви тут?», – починаєм з найбанальнішого. «Добре, – стинає плечима Уляна. – Тут тихо, спокійно».
Всі троє теперішніх жителів переїхали сюди з Залучанського інтернату. «То вже як три роки минуло, – продовжує Уляна. – Волонтери нам запропонували, чи не хотіли б ми пожити в таких будинках сімейного типу. Я першою сказала «так».
«Уляна, як приїхала сюди, то так голосна говорила», – сміється опікунка Люба. «Ну, бо я звикла до того, що має бути шумно, там купа дітей було, а тут нема такого сильного руху, – пояснює Уляна. – Але тут з кожним днем привикається, можна гуляти, можеш піти в центр, в магазин, куди хочеш. Там теж було можна, але треба було йти з дорослим. Ми себе відчуваємо вільно. Вже дуже звикли, друзів собі познаходили».
З бічної кімнати лунає звук мобільного. «О, то мій, певно, подружка дзвонить, гуляти. Янко, збий його», – сміється Уляна.
З кімнати виходить третя мешканка будинку Яна Хазанюк, насторожено приглядається.
Вона відчувається
«Коли почалася війна, я якраз була на зміні. І так сталося, що моя близька подружка потрапила під цей перший обстріл. Там, де вона працювала, завалило приміщення повністю, такий був дуже стресовий ранок, – згадує Любов Легких. – Ну, звісно, вони побачили зміни в поведінці, й тоді довелося пояснювати, що ось таке-то відбувається в державі, і будуть зміни в їхньому житті. Хоча тут спокійно, навіть мало чуєм повітряні тривоги».
«В чому найбільше відчувається – що люди так вже не можуть часто приїжджати до нас, що багато дітей виїхало закордон, – підхоплює Уляна. – Ми часто контактували з дітьми, я навіть сюди в гості запрошувала, хто може. Новини я стараюся аж так не дивитися, бо потім страшно. Але деколи треба трохи й дивитись, аби знати, що у світі твориться».
Люба каже, зараз направду багато людей більше не спроможні передавати певну частину коштів на утримання будинку, це зрозуміло. Щодо продуктів, то як почалася допомога волонтерська й почали довозити продукти на селищну раду – з Франції, Італії, Німеччини, то ділилися і з мешканцями будинку.
«А основні, хто привозить нам продукти, то наші сусіди, – посміхається Любов. – От приходить сусід, приносить мішок бульби. От сусідка йде через город, щось микала там собі – то зразу й нам під двері».
«Зима щороку важка, єдине – треба, щоб були гроші на опалення, бо в нас все на електроенергії, та щоб добре працювала Бурштинська ТЕС. Це від нас не залежить, тому хвилювань аж таких нема. Я їм завжди пояснюю: як ти можеш це змінити, то робиш для цього все. Ну, а якщо не можеш, то чого переживати наперед? – продовжує Люба і всі згідливо кивають. – Голодні не будемо, голі не будемо. А решту будемо бачити, треба готуватися до всяких сценаріїв у житті».
А ще виявилося, що кожен із мешканців оселі не сидить склавши руки, а має власну справу. Ігор робить декоративні свічки. Щось купують сусіди – коли є свята і треба гарну свічку, а в більшості продає в мережі.
На пошту замовлення відвозить Уляна. «Мене там уже всі знають, там є такий Дмитро – о, привіт, відправляємо, отримуємо, вперед». Сама ж Уляна малює картини ротом, як вона розповідає – від 10 років. «Картини теж продаємо через мережу, зараз будемо якраз виставляти». А Яна шиє прикраси – симпатичні іграшки на ялинку, брошки-совенята, заколки.
«Нам тут подобається, ми хочемо жити так і все робимо заради цього», – просто підсумовує Уляна.
У паперах і судах
«Коли приїжджаєш до них, то у них таке все тихе, розмірене. Вони якось це спокійніше сприймають, ніж ми у місті, – ділиться Василь Футерко, волонтер і координатор цього проєкту. – Наразі якихось таких труднощів всередині нема, Яна трошки хворіє. Але загалом усе нормально. Наша основна проблема – це бюджетне фінансування. Бо з початку цього року ми не отримали ні копійки бюджетних коштів».
Футерко пояснює, що у 2019 році, при заснуванні «Оселі», оператором проєкту виступила «Українська благодійницька мережа». Фінансову підтримку для старту надавали багато як організацій, так і просто благодійників. І з обласним департаментом соцзахисту мали непогану співпрацю. Йшлося про фінансування звідти основних видатків: зарплати доглядальникам, оплаті комунальних і т.д.
«Фінансування виділяється на підставі комплексної програми соціального захисту, вона затверджується на кожні п’ять років, – пояснює Василь Футерко. – У грудні минулого року вона була затверджена на новий період. І от один із пунктів цієї програми – це соціальне замовлення підтриманого проживання. Суть механізму – делегування повноважень влади недержавному суб’єкту, як сказали б айтішники – аутсорс».
За його словами, у 2020 році «Оселя» отримала з бюджету 400 тисяч грн, а 2021 тендерну процедуру провели на 309 тисяч.
«В цьому році ситуація ще гірша. Вони передбачили ще меншу суму – 300 тисяч. Десь є там у них таке пояснення, неофіційне, що це у зв’язку з війною, – розповідає Василь. – Але ця сума була передбачена ще 18 січня. Потім почалася війна, й вони взялися проводити конкурс на ці 300 тисяч, але не через Prozorro, а за окремою процедурою».
Дійсно є новий порядок щодо закупівель, який Кабмін затвердив у зв’язку в війною, пояснює він, щоб було простіше закуповувати товари й послуги, які працюють заради перемоги. Але чи фінансування підтриманого проживання входить до цієї категорії послуг?..
Теплий дім. Як на Прикарпатті дають прихисток мешканцям дитбудинків, що рятуються від війни
Тож на сьогодні, резюмує Василь Футерко, конкурс на отримання цих 300 тис. грн. соціального замовлення на підтримане проживання департамент оголошував уже двічі, але вони на нього жодного разу не подавалися. По-перше, виступають проти виділеної суми, а якщо таки податися на конкурс, то відріжуть собі шляхи для її оскарження. По-друге, виступають проти самої процедури через конкурс, а не через систему Prozorro. Відповідно справа пішла у суд.
«Ми оскаржуємо розрахунок цієї суми, вона не ґрунтуються на якихось реальних цифрах. Бо якщо рахувати, то нам мають виплатити мінімальну зарплату чотирьом асистентам – це 380 тисяч на рік, – рахує він. – Електрика – ми рахували по минулому році, а в нас усе на електриці – 43 тисячі. Тобто ми просили додайте хоча б 130 тисяч, щоб закрити зарплату й електрику. Для обласного бюджету це менше, ніж копійки».
«Репортер» звернувся з офіційним запитом до департаменту соцзахисту. Там нам повідомили, що у «зв’язку обмеженими кошторисними призначеннями зменшено фінансування всіх заходів обласної комплексної програми соціального захисту. У 2022 році на фінансування соціальної послуги підтриманого проживання передбачено 300 тис грн».
Також уточнили, що департамент двічі оголошував конкурси, але на них не було подано жодної пропозиції. Тому конкурси визнані такими, що не відбулися.
Усім світом
Тож за рахунок чого зараз живе «Оселя»? Найбільш стале для них джерело фінансування наразі – це «Група волонтерів-опікунів».
«Це люди, які зареєструвалися через форму у нас на сайті та щомісяця з їхніх рахунків іде певна сума для «Оселі», – пояснює Василь Футерко. – Рекомендована сума була 70 грн, в середньому люди відправляють по 100. Є більше – по 300, 500, від однієї людини навіть 1500 приходить».
Десь у середньому зараз є таких 170-180 волонтерів. І десь 25 тисяч грн на місяць з цього джерела будинок отримує. «Ще з постійних благодійників є компанія з управління активами «Престиж Капітал» – то вони щомісяця 10 тисяч грн перераховують. Але нам цього не достатньо», – каже Василь.
Тож зараз для проєкту роблять новий сайт – кращий і простіший у технічному плані. Головна його відмінність – він буде на кількох європейських мовах.
«Ми хочемо вийти на іноземну аудиторію, бо у нас залучати кошти зараз доволі важко. Було кілька людей, які казали, вибачте, ми не можемо зараз платити. Вони могли самі цю послугу відключити, але писали, попереджали, – продовжує Футерко. – У березні в нас було суттєве зменшення, але потім потрошки відновилося. Тобто це працююче джерело фінансування. Нам треба 500-600 таких волонтерів і ми вже можемо вийти на комфортне існування й говорити про можливості розвитку».
Але від фінансування з бюджету тут теж не планують відмовлятися. Бо якщо один будиночок ще може існувати суто за кошти благодійників, то більше – ні. А від ідеї розвивати проєкт ніхто не думає відмовлятися.
«Якщо Україна подала заявку на вступ в ЄС, то в нас мусить бути підтримане проживання, – просто пояснює Василь Футерко. – Дуже багато людей, які у нас перебувають в інтернатах, там соціалізовані й живуть повноцінним життям».
Авторка: Євгенія Ступ’як
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю онлайн видання «Репортер» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
Comments are closed.