Одне з вікон першого поверху франківської Білої хати заставлене, завішане шевронами, прапорами, патронами, гільзами, осколками й кусками сплавленого металу. Повз нього щодня ходять сотні людей і, може, не задумуються, що за кожною тою річчю – чиясь доля, життя, а то й декілька.
Варто лише зупинитись, пише Репортер.
То не в комп’ютері
Експозицію облаштували активісти «Спілки волонтерів Прикарпаття». Музей розмістили в їхньому штабі. Тут постійно хтось є, хто може розказати про кожен експонат, бо тут майже всю воювали.
«Репортеру» невелику екскурсію проводить Андрій Паляниця. Відірвався від роботи, яка в штабі аж кипить. Перед Великоднем хлопці сортували продукти в окремі пакети та коробки, аби розвезти трохи свята тим, хто цього потребує.
Паляниця – доброволець тактичної групи «Сапсан» ДУК «Правий сектор». Спершу їздив на передову волонтером, там познайомився з командиром «Сапсану» Юрієм Сергійчуком «Сиротою».
Читайте також: Кур’єри добра. Як франківські атовці та волонтери допомагають стареньким під час карантину (ФОТО)
«Ми їздимо на передову з допомогою, розвозимо по підрозділах, а потім залишаємось воювати, – пояснює Андрій. – Ти просто не можеш не лишитися. Жінки вдома не розуміють, але ті хлопці теж уже стали сім’єю».
З кожної ротації Паляниця та його побратими привозили якісь уламки, гільзи, патрони та інші артефакти війни. І назбиралося того на цілий музей.
За словами Андрія, сюди часто приходять школярі з екскурсіями. Каже, від дітей бувають такі запитання, що й відповіді нема.
«Вони дуже цікаві. Питають щодо тактики, мовляв, як правильно виходити з-за кута? – сміється Андрій. – Бо вони на комп’ютерні ігри орієнтуються. Але я всім кажу, що там не гра. Там не біжать напролом, бо цінне кожне життя – моє, мого побратима, з яким ти пліч-о-пліч воюєш».
Ще до карантину часто бували туристи, які просто проходили повз і зацікавились, – поляки, американці, навіть австралійці.
Життя на відстані руки
У вітрині музею серед сплавленого й потрощеного залізяччя вирізняється обгорілий наплічник. Андрій Паляниця розказує, що то рюкзак парамедика Надії Богович. Три роки тому під обстрілом у Пісках вона його скинула та забігла у бліндаж. Встигла…
«А це лючок від САУшки на Промзоні, – показує Андрій. – Хлопці з «Правого сектора» з розвідки верталися й почався обстріл. Тож із ЗСУ виїхали на самохідці їх прикривати. Два ворожих танки вони підбили, а третій по них – пряме влучання. В екіпажі САУ всі загинули, але вони врятували 14 бійців».
Чи не за кожним експонатом – трагічна історія. «Але не в цього хвостовика, – уточнює Паляниця, демонструючи сріблясту залізяку. – Снаряд впав поруч із бійцем, на відстані витягнутої руки – і не вибухнув. Він потім викрутив хвостовик і передав нам. Каже: «Це моє життя».
Згодом добровольці планують прописати QR-коди до кожного експоната, аби людина навела смартфоном і змогла прочитати повну історію тої чи іншої речі.
Ще в куті вирізняється кікімора (маскувальний одяг для снайпера), бо якась новенька. Андрій каже, то перша кікімора, яку вони сплели, тому й залишили на згадку. До карантину до них приходили жінки, плели кікімори й маскувальні сітки.
«У нас є такий жіночий підрозділ «Едера», – говорить Паляниця. – Вони самі так себе назвали. Плетуть сітки від початку війни. Я раніше рахував, а зараз перестав, але не менше десятка футбольних полів наплели».
Розказує, що багато експонатів передали до школи в Отинію, адже тамтешні учні їм теж допомагають. Діти самі пішли до директора з пропозицією, що раз на місяць будуть збирати й передавати продукти хлопцям в АТО. «Вони помагають нам уже три роки», – хвалить отинійських школярів Андрій.
Дуже сильний був сапер
«А вогнемет де?» – питає Влад Гарасимчук. Він також доброволець «Сапсану». Підійшов привітатися з Паляницею.
Розказує, що вогнемет привіз сам. Відбили у сепаратистів і проти них же й використали. «В нас на озброєнні такого нема», – пояснює чоловік.
Цей вогнемет, а також ПТУР, ракету від «Града» добровольці передали у науково-дослідний експертно-криміналістичний центр. Там часто проводять інструктажі.
За словами Паляниці, ті речі особливо цінні для нього й побратимів, бо нагадують про їхнього товариша – «Фугаса», тобто Едуарда Лободу з Сумщини.
«Він загинув минулого року. То він те все розбирав і знешкоджував, – говорить Андрій. – Дуже сильний був сапер, наш підрозділ вчив. Молодий, але знав багато. Любив археологічні розкопки, а на війні спрямував свої знання в інше».
«Ми за нього їм віддали, – спокійно говорить ще один «сапсанівець» Василь Дутчук, який підійшов і мовчки слухав, що розказують побратими. – «Фугас» тоді підірвався й фактично ціною власного життя врятував усю групу».
Історій є всяких
«А за той сплавлений танковий приціл нам давали машину, – звідкись у гурті вигулькує Ігор Лукинів, ще однин волонтер-доброволець. – Хотіли собі в музей. Це перший наш танк, який прорвався у Піски, але сєпари їх оточили. Водій і наводчик загинули, а командир підірвався сам».
Далі хлопці багато розказують про шеврони, адже за кожним теж щемлива історія. «Приїздиш до хлопців привозиш їм допомогу, а він знімає з плеча шеврон зі словами, що лише так може віддячити, – говорить Лукинів. – Це шеврон загиблого «Семена» – Григорія Семанишина. А то ще один наш кіборг Ігор Склеповий подарував, як ми у нього були».
«Це снайпер з СБУ дав, це – медики у Мар’їнці, батальйон ОУН, це «Чорні тіні», айдарівці, 81 бригада, 131-ша, танкісти», – перераховують хлопці.
«А це Луганськ-1. Василю, пам’ятаєш біля підірваного моста ту косівську? – Лукинів звертається до Дутчака. – 2014 рік, лиш зачистили Лисичанськ, і нас зупиняють на блокпості. Серед них дівчина. Чую, що акцент наш. Питаю, ти звідки? А та: «З Косова». Каже, пішла в «Айдар», а її не взяли, то тепер тут. Ірка така».
«А це в Промку було прилетіло», – каже хтось із чоловіків, показуючи на черговий уламок. «Не в Промку, а перед шахтою. Ми були у тому будинку, ще танкіста стіною придавило», – заперечує хтось із гурту.
«Це Віті «Зомбі» перша поїздка. Піски. Арта влупила. Перед нами метрів за 500 впала міна», – згадує ще один. «А ОБСЄ як втікали?!» – сміються.
Чоловіки захопилися спогадами, багато сміються, часто курять, сперечаються і знову сміються.
Паляниця каже, тут таке часто. Збираються під вікнами, згадують. «Історій є всяких, але частіше таки веселих, особливо цінні ті, коли спасало. Як той снаряд, що прилетів і не розірвався», – говорить Андрій.
