У пам’ять про захисників. Рідні загиблих і зниклих прикордонників піднялися на Говерлу

Близькі загиблих та безвісти зниклих військових Луганського прикордонного загону вирушили у похід в Карпати. Так вони намагаються спільно боротися з болем і невизначеністю, а ще – вшанувати пам’ять про загиблих прикордонників.

Вчора вони вийшли на Говерлу, бо, кажуть, там, на найвищій точці України, будуть ближчими до рідних на небесах, пише Репортер.

Гори дають силу

Триденний похід у гори розпочався у четвер, а завершиться у суботу, 13 липня. Група зібралася в Івано-Франківську, далі вирушила на базу «Заросляк», де розбила намети. У перший день прогулялися до Говерлянських водоспадів, а у п’ятницю – зійшли на Говерлу. У суботу планують ще сходження до озера Несамовитого – і повернення до Франківська, а далі – хто куди.

Всього сходження планували 12 людей з родин прикордонників. Вже у «Заросляку» до них долучилися майже два десятки військових Луганського й Чернівецького прикордонних загонів.

Співорганізаторка походу Ірина Лакей каже, що ідея прийшла ще у березі, з того часу працювали над її втіленням.

У мене була ідея об’єднати родини, разом піти в гори і поділитися цим болем, втратою, поспівчувати одна одній, обійняти. Бо ніхто краще не зрозуміє, як ті, хто теж втратив близьку людину, – розповідає Ірина Лакей. – Для організації походу вибрали компанію «Кулуар», вони допомогли з підбором туру, щоб він підійшов для різних вікових категорій.

Ірина – координаторка групи родин прикордонників, у якій понад 100 учасників. Є близькі як тих, хто загинув, так і тих, хто вважається зниклим безвісти або перебуває у полоні.

Сама Ірина втратила на війні брата, Сергія Лакея, підполковника Луганського прикордонного загону (зараз – Третій прикордонний загін імені Героя України полковника Євгена Пікуса). Він загинув у березі 2022 року під час виконання бойового завдання у селі Терни Донецької області. Разом з Сергієм того дня життя втратили його побратими Ярослав Панчишин, Володимир Мирза та Ігор Остапович.

Гори нам дають енергію, силу, – каже Ірина Лакей. – Там, на висоті, ми будемо ближчі до наших рідних. Ми беремо з собою стяг з прізвищами й іменами наших загиблих прикордонників. У планах – підняти його, а також прапор Державної прикордонної служби, на Говерлі, зачитати кожне прізвище і згадати кожного, хто поклав своє життя за нас усіх. Всього на прапорі – 192 прізвища офіційно підтверджених загиблих військових з Третього прикордонного загону. Хоч немає тих, хто загинув у крайню ротацію.

Майже усі учасники зараз є внутрішньо переміщеними до інших областей. Ірина Лакей мешкає на Хмельниччині, є учасники з Києва, Ірпеня. А Дарія Гуртова, після загибелі чоловіка Артема Гуртового, оселилася на Франківщині.

Читайте: У Калуші на могилах військових встановили QR-коди з історіями полеглих героїв

«Про погане подумаю, коли це станеться»

Одна з учасниць сходження – Анна Петрова. Жінка вже понад два роки шукає інформацію про свого чоловіка Павла Петрова, який вважається зниклим безвісти. Зв’язок з ним обірвався у перші дні повномасштабного вторгнення, коли прикордонники потрапили в оточення. Анні з донькою вдалося виїхати з рідного Щастя, зараз вони мешкають у Києві.

У мене немає свідчень, що чоловік дійсно у полоні, – розповідає Анна Петрова. – Машини, в яких вони виїжджали, розстріляли. Ідентифікували лише декого, бо багато хто згорів живцем, адже в машину було пряме влучання. Росіяни зробили захоронення, оголосили, що Україна не хоче забирати тіла. І це психологічно тисне на багатьох. Чому просто не віддати тіла загиблих, нащо вони їм? Це робиться для психологічного впливу.

Читайте: Кожен обмін не дає дихати. Андріана Бойчук чекає чоловіка з полону

Все ж жінка не здається, живе заради доньки. А також знаходить підтримку серед спільноти рідних прикордонників. Вони знають усі історії одні одних, вболівають за кожного. І разом організовують збори на підтримку тих, хто зараз воює.

Моя семирічна донька на запитання, де твій тато, відповідає, що тато воює, – ділиться Анна. – Я не можу їй пояснити, що ми не знаємо, чи він у полоні, чи загинув. Але вона в мене боєць і я теж. Поки нема підтвердження, я не можу прийняти, що він загинув. Очікування дуже виснажує, але я не можу нічого змінити, залишається тільки чекати. Про погане я подумаю, якщо мені зателефонують і повідомлять страшну новину. А поки що у мене є шанс жити надією.

Чекають на кожен обмін

Рідні загиблих та зниклих військових Луганського прикордонного загону об’єдналися у 2022 році, це неофіційна організація, просто група людей, об’єднана спільним горем. Засновницею була Лариса Катишева, мати прикордонника Максима Катишева, який загинув 25 лютого 2022 року.

Разом вони проводять акції з підтримки військовополонених, нагадують владі та суспільству не забувати про військових, які зараз – у нелюдських умовах в полоні у ворога.

Ми робимо зустрічі й закликаємо, що «безвісти зниклий» – це не лише статус, цю людину треба шукати, – каже Ірина Лакей. –  Організовуємо зустрічі з координаційним штабом, Державною прикордонною службою, МВС. Є дуже багато полонених хлопців, яких не повертають. Ми не розуміємо, яка різниця між прикордонниками Маріупольського і Луганського загонів. Особливо важко повернути тих, хто служив ще до повномашстабного вторгнення на контракті.

У 2022 році рідним військових вдалося повернути вісьмох прикордонників, у 2023 – лише двох. Зараз процес призупинився. Рідні не знають, де їхні чоловіки та сини, в яких умовах. Зв’язок ні з ким не підтримується.

Ще у 2022 році хлопці писали листи, Товариство Червоного хреста їх передавало. А після того, як їх вивезли на територію росії, зв’язок обірвався, – каже Ірина Лакей. – Хочемо вірити, що влада робить усе можливе для повернення, але маємо сумніви. Надіємось, що обміни поновляться. Ми радіємо щоразу, коли читаємо новини про черговий обмін, завжди читаємо списки, хвилюємось, чи є наші.

Все ж, рідні загиблих, зниклих та полонених не опускають руки та продовжують нагадувати про велику ціну, яку платять їхні сім’ї. Зокрема, на Майдані Незалежності встановили прапор Державної прикордонної служби з прізвищами тих, хто загинув.

Читайте: Але хлопці живі! Група нацгвардійця Василя Панкратова винесла з поля бою 150 людей

Ми пам’ятаємо всіх, хочемо, щоб пам’ятали й інші люди, – говорить Анна Павлова. – А поки живемо, намагаємось функціонувати. Хочемо хоча б поховати загиблих. Люди повинні віддати шану, на цьому твориться наша історія.

Найкращу підтримку дружини та батьки загиблих і полонених знаходять одна в одної. Тож, зокрема, планують постійно проводити такі кількаденні походи у Карпати.

Авторка: Ольга Романська