На другий день повномасштабного вторгнення Андрій Кропивницький вже був в Україні. Він повернувся з-за кордону, з гарної роботи. Воював у 125 бригаді ТрО. У Серебрянському лісі отримав важке поранення, після якого йому ампутували праву ногу. Зараз працює інструктором – вчить літати на дронах тих, хто готується до війська, пише Репортер.
Ким би ти не був – треба захищати свій дім
До вторгнення Андрій Кропивницький працював в Угорщині. Він інженер за фахом і там допомагав італійській корпорації будувати нафтопереробний завод.
Пригадує, що вранці 24 лютого 2022 року його розбудив колега, який родом з Харківщини. Сказав, що йому подзвонила дружина – Україну обстрілюють.
Я швиденько встав і побіг до офісу, повідомив, що мушу їхати, – пригадує Андрій. – Я їх попереджав, бо давно було зрозуміло, що війна буде, тож я, як військовозобов’язаний, поїду. Але вони не вірили.
Вранці 25 лютого Андрій у рідному Дрогобичі стояв у величезній черзі до військкомату. Розказує, що бойові бригади тоді вже були забиті та й без досвіду туди не брали. На той момент у Львові створювалася 125 бригада ТрО.
Туди Андрій пішов з рідним братом, який і досі служить. Батьки братів Кропивницьких, до речі, військові, але давно на пенсії. Батько – військовий лікар, а мати працювала у відділі кадрів. І сини зараз стали військовими.
Та ким би ти не був – чи військовий, чи пожежник, чи пекар – це є твій дім, тут є твої рідні! А вони напали на твою країну, на твій дім. То треба йти і боронити його. А не просто: «Заходьте, мені нема різниці». Байдужість вбиває. В прямому сенсі цього слова – байдужість вбиває. Мені шкода тих людей, які ще не визначилися. Тут нема чого визначатися – ти живеш у цій країні. Багато хто говорить про права, але, перш за все, треба говорити про свої обов’язки як громадянина України. Тобто я живу тут, я хочу жити тут, я хочу жити без війни, то я мушу щось зробити, щоб війна закінчилась.
Після ампутації життя продовжується
Підрозділ, у якому воював Андрій, вони з побратимами назвали – «Мольфари». Розказує, що якось у Львові їхали зі стрільб і перед їхнім автобусом зупинився трамвай, бо загорілися лінії електропередач.
Це все так феєрично було, – пригадує Кропивницький. – Ми вийшли, зупинили транспортний рух, аби не було аварій. Усе робили організовано, чітко. “Намольфарили” порядок. Так з того часу й називалися.
А позивний у Андрія – «Грім», бо голосно говорить. Каже, такий позивний отримав ще з часів Майдану.
Я пробую тихо говорити, але не виходить, – посміхається Андрій. – А також такий позивний, бо у мене дуже гучний храп. Я хоч і маленький, але хроплю просто чудово.
На початку лютого 2023 року Андрій був поранений у лісах Кремінної. Лікарі довго боролися за його ногу, але довелося ампутувати. Це сталося якраз перед днем народження Андрія.
Вперше на протез я став у травні, – пригадує Кропивницький. – Зі мною тоді в лікарні у Львові був такий Василь Козак з Київщини. А в нього була ампутація двох ніг нижче коліна і він з нас усіх, хто тоді лежав у палаті, найшвидше став на ноги. Це мотивувало. А також у мене була своя мотивація – адже життя продовжується, лиш треба перемогти і жити далі по повній.
Протезувався Андрій Кропивницький у Токіо, в Японії. Підготовку до протезування проходив у львівському центрі незламних «Unbroken». Каже, там крутий колектив.
Після ампутації мій лікар сказав, що є варіанти протезуватися або в Україні, або за кордоном, – пригадує ветеран. – Я йому подав свої дані, їх внесли в список. Через якийсь час зателефонували з Міністерства охорони здоров’я й запитали, де б я хотів протезуватись – бо є Франція, Польща, Литва, Японія. Вибрав Японію, бо вона завжди була в моїх мріях.
Там Андрій пробув три місяці. Розказує, що все там дуже чітко, усе згідно з протоколом – ні кроку вліво, ні кроку вправо.
Якщо якийсь невеличкий набряк або ще щось – сиди, лежи, відпочивай. Тобто дуже бережно ставилися, – розказує Кропивницький. – Ну, єдиний недолік, що весь час треба було перебувати в лікарні. Але на вихідних хтось з діаспори міг забрати тебе погуляти.
У Токіо Андрієм опікувалась українська спільнота «Краяни». Українців у Токіо багато, вони мають свою недільну школу, організовують різні події та опікуються українськими військовими.
Я ще стою на обліку. Не знімався, а раптом прийдеться ще йти допомогти? – каже Кропивницький. – Просто якщо я знімуся, то вже навіть за власним бажанням не зможу потрапити знову в армію.
Душа залишилась у війську
З вересня минулого року Андрій Кропивницький працює у Франківську – в навчальному центрі «Вітруган». Спершу сам вчився літати, далі вивчав усе про FPV, а потім вже й сам став інструктором, навчає інших.
Після лікування та протезування зрозумів, що треба чимось займатися, – каже Кропивницький. – Був варіант – якась цивільна робота, але душа не лежала до того. Тому що душею я залишався у війську. І подруга Валентина, з якою я колись познайомився ще на Майдані, дала пораду, що можна займатися FPV. Запропонувала або у Житомирі, або у Франківську, де є гарна організація. Франківськ я обожнюю і по поверненню після протезування заїхав в гості до цих чудових людей, які мене й навчали.
За словами Андрія, у «Вітругані» вчаться переважно ті, які хочуть йти в армію уже з якоюсь спеціальністю. Це як чоловіки, так і жінки. Усі різного віку.
Наша основна діяльність – це навчання пілотів, – пояснює він. – Але навчання в комплексі – тобто не просто літати, а й зробити дрон, поремонтувати, запрограмувати. Усе це робиться для того, аби пілот міг отримати свій дрон і знати, що з ним робити, аби полетіти і виконати свою місію.
Навчання триває 35 днів. За словами Кропивницького, це навіть мало, але люди, які потрапляють в якийсь підрозділ, проходять навчання ще й там.
Коли чують, що люди зі школи «Вітруган» – дякують, – говорить Андрій Кропивницький. – У нас є ким похвалитися. Маємо класних студентів, які вже зараз військові й роблять хорошими кацапів та їхню техніку.
З побратимами Андрій постійно на зв’язку, а як хто у відпустці – обов’язково зустрічаються. Кропивницький розказує, що після Нового року їхав до своїх побратимів з волонтеркою. Допомагає зборами, дронами.
Ми вже рідні, – говорить Кропивницький. – Це такий дуже тісний зв’язок. Ми рідніші, ніж рідні, так би мовити. Тому що стільки часу провести разом, ти розумієш, що людина тебе витягне, підтримає. Ми один про одного усе знаємо. Ближчих людей нема.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.