Тарас Грабовецький до повномасштабної війни був юристом. З початком вторгнення записався до лав ЗСУ, а два роки тому зник безвісти.
Його дружина Надія та діти чекають Тараса і не втомлюються вірити, що він живий і скоро зможе повернутися додому, пише Репортер.
Три місяці «в ямі»
На час початку повномасштабної війни Тарас Грабовецький працював у Києві, у будівельній компанії, паралельно проходив адвокатську практику. Мріяв розпочати власну адвокатську справу, але війна завадила втіленню планів.
Коли розпочалося вторгнення, чоловік добу добирався до нас у Франківськ, – розповідає Надія Грабовецька. – Одразу як приїхав, записався у тероборону. Зараз смішно: він мав вдома рюкзак і берці, з якими ходив у гори, і думав, що йому це все одразу знадобиться. Одразу поскидав усе у рюкзак, бо думав, що його одразу посадять в автобус і він поїде захищати Україну. Виявилося, що його лише записали добровольцем.
Далі Тарас Грабовецький служив у теробороні, а потім записався у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Туди попросився сам, щоб воювати поряд з друзями. Служив солдатом-кулеметником.
Далі три місяці тривало навчання у Коломиї, а у червні 2022 Тарас з побратимами поїхав на Донецький напрямок.
Практично з червня до листопада він був «на нулі», – розповідає Надія. – Постійно скидав мені всякі віршики, приколи. Тарас – дуже веселий, смішний, у нього одеська кров. А ще мав загострене почуття справделивості, завжди казав, що це – боротьба за нашу незалежність. Але там було дуже важко. Він писав: «Уяви собі, як це – провести 60 днів у ямі.
Надії з Тарасом вдалося поговорити 12 листопада. Тоді у чоловіка був пригнічений настрій.
Читайте: Чернець, який став штурмовиком. Історія Олександра Стефанишина з Прикарпаття
Він мені казав, що уже бачив смерть дев’ятьох своїх побратимів. У нього тоді був дуже важкий психологічний стан, – каже Надія Грабовецька. – Потім, наскільки я знаю, вони вийшли на позиції. А 17 листопада мені повідомили, що 15-го мій чоловік зник безвісти.
Син пишається батьком
З того часу родина Тараса Грабовецького не має ніякої інформації про місце його перебування. Але надіються, що він живий, можливо, у полоні.
Була якась інформація від волонтерів, але це все неофіційно. Та, зважаючи на характер мого чоловіка, я маю надію, що він зараз перебуває у полоні. Бо, якщо він вижив, то точно не здається, – каже Надія Грабовецька.
Тарас Грабовецький родом з великої сім’ї, їх у мами шестеро. З часу зникнення четверо його сестер доєдналися до пошуків. Вони намагаються стукати в усі двері, щоб отримати вісточку про брата.
Одна з сестер чоловіка сказала: «Надійко, ти не будеш це дивитися, ти маєш займатися дітьми, треба зберегти твою психіку», – говорить жінка. – Тому вона взяла на себе перегляд російських телеграм-каналів, де постять фото загиблих і полонених. Там треба переглядати фото з моргів, тіл у жахливому стані. У перші дні вона постійно плакала.
Не легше і дітям Тараса. Старша донька Маргарита – зараз студентка – дуже важко переживала новину про зникнення батька. Малому Нестору важку новину не повідомляли кілька місяців.
Це було важко, потрібно було постійно тримати обличчя, а це складно, коли ти в стані шоку, – говорить Надія. – Коли ми йому сказали, він сильно розплакався, ображався на тата. А зараз уже підріс і травма зробила його сильнішим. Зараз він каже, що пишається татом. Вони дуже схожі: Нестор теж пише поезію, жартує.
Все ж найважче в їхній ситуації – це невідомість.
Хотілось уже б знати хоч щось. Мене турбує, що час затягується, а досі нічого невідомо. Дуже страшно ніколи не дізнатися, що з ним сталося, – каже Надія Грабовецька. – Але я сподіваюся на диво. В Україні вже були ситуації, коли про військових нічого не було відомо понад два роки, а потім одного дня їх повертали з полону.
Хочеться, щоб мама дочекалася
Цього року Надія Грабовецька знову планує взяти участь в акції «Сумний Святий вечір», яку проводять родини полонених і зниклих безвісти бійців «десятки» у Коломиї. Адже різдвяні свята – найважчий період, коли чоловіка не вистачає найгостріше.
Ближче до свят завжди з’являється якийсь клубок у горлі, – зізнається Надія. – Ти бачиш, що всі метушаться, збираються, щось готують, а тобі нічого не хочеться. Ми на свята їздимо у Тлумач, до родини чоловіка. Його мама прикута до ліжка, дуже важко переживає втрату сина, не випускає з рук вервицю. Дуже хочеться, щоб мама дочекалася Тараса. Мене тримають мої діти, я розумію, якщо здамся, впаду в депресію, їм буде гірше. А от мамі важче, бо нема її дитини.
Від сторонніх не вистачає розуміння, каже дружина військового. Тому в громадській організації «Опора титанів», куди входить і Надія Грабовецька, намагаються всіляко нагадувати українцям про те, що війна триває.
Хочеться, щоб той, хто не дотичний, зумів пройнятися нашою ситуацією, – говорить жінка. – Я розумію, що ті, кого війна не торкнулася, ніколи цього не відчують. Але вони можуть хоча б вийти з нами на акцію, щоб було більше людей. Підтримують переважно близькі, друзі.
Надія Грабовецька розповідає – її з дітьми дуже тригерить російська мова на вулицях Івано-Франківська, особливо, коли нею звертаються до дітей. Адже вона назавжди асоціюватиметься з тими, що винні у стражданнях її чоловіка.
Тим часом вірш, який Тарас Грабовецький написав на передовій, став фіналістом у конкурсі воєнної літератури «4. 5. 0.». Тепер він увійде до збірки віршів, яка побачить світ наступного року у «Видавництві Старого Лева». Сім’я Тараса дуже пишається цим. І, разом з тим, не припиняє пошуки.
Мій чоловік дуже сильний, тому я мушу бути сильна, бо він би не дозволив мені бути слабкою, – каже Надія Грабовецька. – Діти теж справляються. Ми вчимося жити в цьому щодня.
Авторка: Ольга Романська
