Ото здається, що там цікавого? А ви поїдьте й подивіться! «Репортер» не пошкодував, бо бачив серце найгарнішої ратуші, костел з його цікавими сусідами, закопанські вілли та затишні родинні музеї.
Серце ратуші
На центральній вулиці Снятина, здається, ніколи не припиняється потік транспорту, адже це міжнародна траса на Чернівці. Тому й дістатися до цього містечка не буде проблем ні рейсовими автобусами, ні бла-бла-карами.
В центрі міста кидається в очі велике кам’яне панно з князями, які тримають щит з буквою «S».
Перші відомості про Снятин датуються в Іпатіївському літописі 1158 роком. Свою назву місто отримало від воєводи Костянтина (Кснятина) Сірославовича, який був довіреною особою галицького князя Ярослава Осмомисла і той дав йому у володіння ці землі.
Найперше місто відоме своєю ратушею, яка є однією з найвищих в Україні – 50 метрів. Збудована вона у 1909 році. На вежі є герб міста, орли, ліпнина, яка осипається, і годинник, який точно відбиває час. Вежу використовували пожежники, слідкували, чи де нічого не горить. Цікаво, певно, як данина історії, нині поруч з ратушею є пожежна частина. На подвір’ї багато котів і час від часу на вулицю виходять на перекур рятувальники.
Ратуша для відвідувачів зачинена, але «Репортеру» пощастило. Нині там мерія та редакції місцевих часописів і телебачення. От, місцевий працівник Тарас і погодився провести нагору закрученими залізними сходами.
Вже майже під верхом провідник спиняється біля зеленої шафи. Каже, то серце ратуші. Виявляється, у тій шафі цокає годинниковий механізм. Тарас розказує, що раз на день приходить відповідальна людина і накручує годинник вручну. Він тут з часів побудови, цим займається вже сьоме покоління однієї родини.
«Раніше приходив чоловік, а зараз його дружина піднімається, – каже Тарас. – Я був на франківській і львівській ратушах, але з нашої краєвиди гарніші».
Справді, згори відкривається чудова панорама. Маленькі кольорові будиночки на центральній площі виглядають геть казково. У місті майже нема багатоповерхівок. Є багато приватних будинків із затишними садочками, городами, дворами.
[supsystic-slider id=842 position=”center”]
Ще Тарас розказує, що під Снятином, зокрема під ратушею, є підземні ходи, які ведуть до костелу. Храм трохи далі по головній вулиці.
Де цукерки?
Йдемо головною вулицею, яка була колись повністю брукована. Минаємо відділок поліції, а за ним вуличка до костелу Матері Божої святого Скапулярію 1721 року. Храм стоїть на високому схилі, звідти теж краєвиди розкішні. Костел відреставрований, навколо облагороджена територія. Але двері зачинені.
Біля костелу є психоневрологічний інтернат. Погода сонячна, тому багато його мешканців повиходили на вулицю. Трохи не по собі. Дорослі чоловіки чи геть сивочолі дідусі поводяться як діти. За територію не виходять, лише один молодий чоловік наважився.
Каже, звати його Микола, пропонує екскурсію, але треба принести цукерки. За його словами, до костелу приїздить дуже багато людей і вони завжди купують цукерки й солодку воду. Запрошує прийти ввечері, коли буде відправа, але не забути про цукерки.
Канадо, Снятин на зв’язку
З 1912 року у Снятині жив перший український адвокат та публіцист Марко Черемшина (Іван Семанюк). Нині у тому будинку музей, де кандидатка філологічних наук, письменниця Іванна Стеф’юк проведе змістовну екскурсію, а також порадить, що б цікавого подивитись у місті.
Починає екскурсію з робочого кабінету Черемшини. Тут усе, як було. Музей у пам’ять про чоловіка у 1949 році заснувала дружина Марка Черемшини – Наталія Семанюк. Керувала ним 25 років. Отак в одній частині будівлі жила, а іншою водила відвідувачів. Нині музейники намагаються зберегти ту домашню атмосферу.
Читайте також: В гості до Марка Черемшини
Музей поділений на кілька залів. Один присвячений Гуцульщині, бо народився Черемшина на Косівщині, в селі Кобаки. Писав про гуцулів, їхні звичаї, їхньою мовою.
За словами Іванни Стеф’юк, навіть Коцюбинський у «Тінях забутих предків» ритуал поховання Івана писав під надихом новели «Грушка» Марка Черемшини. Ще науковиця багато розказує про його дружину. Каже, була його менеджером, добивалася, аби твори перекладали різними мовами, аби його ім’я не забували. Успішно вела перемовини з Херсонським суднобудівним заводом, який випустив теплохід «Марко Черемшина».
«Також вона є співзасновницею земляцького товариства «Снятинчани» у Канаді, – розказує Іванна Стеф’юк. – Тема еміграції до Канади, Аргентини, Бразилії для Покуття є особливо гострою. Майже по пів села повиїздило за океан з навколишніх Видинова, Тулови, Микулинців, Завалля. Пані Наталя відродила спілкування з земляками і щовівторка з радіоточки читала канадійцям новини Снятина, а вони їй відповідали. Маємо ці радіолисти».
Усе на одній вулиці
Краєзнавець Василь Харитон часто провадить екскурсії Снятином, погодився показати цікавинки і нам. Він також працює у музеї Черемшини.
Від музею веде вулицею Антіна Лотоцького, тут є красива гімназія. Дикий виноград додає будівлі атмосферності. Тут свого часу вчилися письменник Василь Стефаник і художник Василь Касіян. Музей останнього трохи далі на вулиці Коснятина. Вона найцікавіша й найкрасивіша, адже тут чимало пам’яток – закопанські вілли, далі будівля польської жіночої школи (1894-1895 років). Красива, але потребує реставрації.
Минаємо ще вірменські будинки, бо на цій вулиці свого часу жили вірмени. І з усіх боків видно вежу ратуші. Пан Василь розказує, що навіть з Говерли в добру погоду через бінокль можна побачити вершечок снятинської ратуші. Мовляв, сам переконався в тому.
Показує колишній будинок фотографа Ігнасія Шміцлера. Цікаво, що на кінець ХІХ століття людям ніби заборонили посміхатися на світлинах. Тому на старих фото вони всі статичні, серйозні. А Шміцлер «робив революцію», і всі його клієнти усміхаються.
Читайте також: Базар починається вдосвіта. Чим живе косівський ринок (ФОТО)
Той будинок ще називають замком, бо мав 15 кімнат. Потім Шміцлер здавав частину ощадничій касі. Кажуть, там є кімната без вікон, де він проявляв фото, і вона ідеально підійшла для зберігання грошей. Зараз там «Райффайзен Банк Аваль».
Звертаємо на вулицю Симоненка, бо там є ще одна пам’ятка архітектури XIX століття – будинок польського товариства «Сокіл». Нині тут Будинок школяра.
«Має трагічну історію, бо під час Другої світової війни німці тримали тут полонених євреїв, – розказує пан Василь. – Вікна були відчинені, то українці закидали у них їжу для живих».
Знову вертаємося на Коснятина. Наприкінці вулиці на ладан дихає вірменський костел Пресвятої Богородиці – споруда 1801 року.
Читайте: Усе про Чукутиху. Правнук знаменитої гуцулки відкрив її музей (ФОТО)
Пан Василь каже, в радянські часи тут був спортзал від аграрного технікуму, а потім вітер зірвав дах, і нині вона занепадає.
Виходимо на центральну вулицю. Це свого часу був найзаможніший район, в якому жили євреї. Ці будинки збереглися й досі. Триповерхові, різного кольору, стоять в один ряд. Як і зараз, колись на першому поверсі були майстерні й магазини, а верхні – житлові.
З-поміж усіх будинків вирізняється якимось бірюзовим кольором красива будівля у східному стилі. Називається – необринковян, румунський стиль. Це «Лілея» – колишній будинок народної торгівлі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Там гуртували малих підприємців і виводити їх на покупців. Зараз у «Лілеї» ювелірний магазин.
Пан Василь зробив таке екскурсійне коло та знову вертає в музей Черемшини.
[supsystic-slider id=844 position=”center”]
Братові діти
А там уже чекає Ярослав Гуцуляк. Мешкає по сусідству, тому в музеї частий гість. Кличе подивитися родинний музей його брата – Бориса Гуцуляка. Він трохи нижче по вулиці Шухевича, 20. Веде до простенької побіленої хатки. Відчиняє двері одної кімнати, а там… усе заставлене бронзовими роботами брата. Дух перехоплює. Без перебільшення – ці роботи вартують галерей.
Цей музей пан Ярослав зробив після смерті брата у 2009 році. Брат за життя мріяв, але не встиг.
Борис Гуцуляк – митець-постмодерніст. Пан Ярослав каже, брата порівнювали з Далі та Архипенком, але він ніде не вчився.
[supsystic-slider id=841 position=”center”]
«У нього все від природи, усе робив з голови, – говорить про брата пан Ярослав. – Приїздили американці, норвежці, чудувалися, що такого не бачили. Француз один дуже просив, аби брат продав якісь роботи, але він не хотів, бо то його діти. І я не можу продати братових дітей, а люди най їдуть і дивляться».
