Війна Люди Статті

Снайпер з руками майстра. Мама покійного бійця з Прикарпаття щодня ходить на цвинтар (ФОТО)

Google+PinterestLinkedInTumblr
Талановитий хлопець з великим серцем. Саме таким запам’ятали франківця Руслана Юрчишина побратими й волонтери. Напевно, не було такої роботи, яку б він не вмів робити – від пам’ятників до картин. Неочікувано для всіх художник став снайпером. На війні прикрив собою побратимів. Потім довго лікувався, будував великі плани на життя, яким так і не судилося збутись.

Хоч Руслана вже нема шостий рік, мати ні на хвилину не забуває про свого хлопчика, а згадує з усмішкою та сльозами на очах, пише Репортер.

Руслан Юрчишин
Не впізнала сина

Ще змалку він був великим «чистюлею», з посмішкою пригадує Марія Юрчи­шин. Здавалося, ця дитина ніколи не падала, завжди був дуже акуратним. Вже у школі в нього проявилися художні здіб­ності. У третьому класі намалював таку гарну свічку, що сумнівів не лишалося – у хлопця талант. Як виявилось згодом, вчителька досі зберігає той його малюнок. Невдовзі Руслан пішов у художню школу, а згодом в училище № 3, де різьбив по дереву, чеканив, малював.

Він постійно був у роботі. Одне з незвичних занять – надмогильні пам’ятники. На цвинтарі у Вовчинці є дві його роботи.

«Після армії йому прийшла повістка в АТО. Довго думала, чи давати йому ту повістку, але знала, що він мені не пробачить, якщо не покажу, – згадує пані Марія. – Коли все ж віддала, то вона була вже трохи «прострочена». Він пішов у військ­комат уже наступного дня. Думала, не візьмуть, бо в нього немає селезінки, але він написав заяву, що на здоров’я не скаржиться, і його взяли. Ще з дому взяв багато інструментів на випадок, якщо треба буде щось майструвати. Там вони разом з хлопцями провели світло й зробили душ».

Служба у Руслана проходила добре, він, як завжди, не скаржився. Лише одного разу проговорився мамі, що іншим хлопцям присилають продукти, речі.

«Я тоді його питала, чому він мені нічого не казав? Я не знала, що це можна робити. Після того одразу зібрала посилку й відправила на Луганськ, в Кримське. Волонтери довго не доїздили туди через обстріли, тому Руслан отримав її через два тижні», – каже мати.

Зима 2015 видалась холодною. Вода в окопах на ранок замерзала. На самий Новий рік Руслан стояв на блокпості. Тоді їх обстріляли, і він отримав важке поранення, «спіймав» багато осколків.

Читайте також: Ветерани будують. Як 15 атовців поїхали до Попасної, щоб зробити дітям скейт-парк (ФОТО)

Мати дізналась про це останньою. Знали всі родичі, але не пані Марія. Найбільше Руслан спілкувався з двоюрідною сестрою, їй про все й зізнався.

«Оксана дзвонила йому на Новий рік. Він не піднімав слухавку. Вже тоді вона зрозуміла, що щось сталося, – розповідає мама. – Потім хтось таки відповів. Голос по той бік сказав, що Руслан зараз не може говорити. Вже після першої операції в Лисичанську передзвонив сам, сказав, що все добре і наголосив – мамі не говорити».

Пані Марія дізналася, що син поранений, уже коли той був у Києві. Його змусили подзвонити. Лікар спитав, чому поруч нікого нема, хіба мама не знає? А потім наполіг – треба дзвонити мамі. Вона одразу взяла квитки до Києва. Там її зустріли родичі, повезли до госпіталю. Просили одне – не плакати.

«Його ліжко було одразу навпроти дверей. Я зробила декілька кроків і застиг­ла. Не могла поворухнутися. Я не впізнала свого сина. Він був білий, як смерть. Втратив багато крові. Я одразу обернулася й втекла в коридор, не могла стриматися», – зі сльозами пригадує пані Марія.

Потім операція за операцією, нога не загоювалась. За рік Руслан переніс 11 операцій, пів року був на реабілітації у Греції, де вперше за 33 роки побачив море. Там його оперували тричі.

Запалене серце

Рівно через рік після поранення та тривалого лікування, саме на Новий рік, Руслан сказав, що хоче відпочити десь у горах. Поїхав з родичами на Яремчанщину, знайшли там котедж, заселилися.

І все було добре до 2 січня, коли зранку в матері задзвонив телефон. Племінниця просила терміново приїхати в Дору. Спочатку матері не хотіли зізнаватися, а потім сказали, що Руслан помер.

Він просто пішов у номер відпочити, бо щось різко стало зле, приліг впоперек ліжка – і все. Усі думали, що заснув, не хотіли турбувати. Лише на ранок виявилось, що сталася біда.

Лікарі сказали, що у нього не витримало серце. Запалилося від багатьох наркозів. Після похорону мамі розказали, що Руслан категорично відмовився ампутувати ногу. Казав що без ноги нема чого жити. Якби погодився, можливо, біди вдалося б уникнути.

Читайте також: Ветерани змагаються духом. Четверо прикарпатців пробували свої сили на «Іграх Воїнів» (ФОТО)

У смерть Руслана довго не вірили ні лікарі, ні волонтери, які опікувалися ним у Греції. Після Нового року хлопець мав перенести там ще одну операцію та намалювати портрет його лікаря, але…

«Я бачила, що його дуже боліло. Він усе тримав у собі, але продовжував малювати. Одна з картин залишилась у Греції, він так і не встиг її закінчити», – каже мати.

Трохи згодом, оговтавшись, люди в Греції зібрали гроші на реанімобіль, який назвали в його честь – «Руслан». Машину освятили у Львові та передали в АТО. Мати не поїхала на те освячення, не могла змиритися з думкою, що сина більше немає серед живих. Тоді нині теж уже покійний госпітальєр Сергій Мороз сам приїхав до неї на реанімобілі…

Автомобіль служив недовго, згорів вщент. На щастя, ніхто не постраждав. Потім греки знову вирішили зібрати гроші на нове авто. До збору долучилася мати. Цього разу його назвали «Космос» – саме таким був позивний Руслана Юрчишина.

Ангел для мами

Після раптової смерті сина мама ­замкнулася, нікуди не хотіла виходити. Лише на цвинтар – кожнісінький день, навіть у найсильніші морози. Постійно пригадувала все. Під час похорону не тямилась від горя, не помічала нікого нав­коло, але від тіла не відходила ні на крок. Усі розуміли стан матері, тому ­зайвий раз не турбували.

До життя повернули волонтери. Мати знала, що Руслан мав їх малювати, тому вирішила зробити все за сина.

«Я вишивала, ще коли була молода. Потім одружилася і на це не було часу. Вже після смерті Руслана знову взялася за вишивку, – розповідає пані Марія. – День у день вишиваю. Це мене підтримує. До того ж, знаю, що це він мені допомагає і підказує, кому я маю подарувати наступну картину, підбирає кольори. Він мій ангел. Вже п’ятий рік я дарую свої роботи волонтерам, які були біля мого сина. Це моя подяка. Вони ніколи нічого не жаліли йому. Витрачали все, що мали – їжу, сили, гроші. А ще я знайшла портрет лікаря, який лікував Руслана у Греції та вирішила його вишити. Оскільки син не встиг його намалювати…».

Є вдома й любимий кіт Руслана, з яким він постійно спав. Мати береже його, каже, що це ніби ще одна ниточка між нею і сином.

«Я нікого не виню в його смерті. Розумію, що без війни можна було обійтися. Вона вже надто затягнулася. Інколи мені важко дивитися новини. Особливо, коли чую про смерть хлопців. Дотепер спілкуюся з волонтерами, з військовими. Мені здається, що там є мій Руслан, його часточка», – каже Марія Юрчишин.

Раніше син пообіцяв намалювати портрети загиблих хлопців для одного з проєктів. Не встиг. Малювати довелося вже самого Руслана.

Авторка: Христина Савчин
Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.