На вулицях усе частіше можна зустріти ветеранів, які повертаються до цивільного життя після поранення. Затягнуті рани, шрами, ампутації – це те, чим вони пожертвували за нас усіх у цій війні.
Але якщо у більшості дорослих є розуміння того, що як мінімум треба ставитися до них з повагою, то з дітьми все трохи по-іншому. Їм все цікаво, вони ставлять питання голосно та особливим тактом не відзначаються.
Тож як варто говорити з дітьми про травми, інвалідність і толерантність – у розмові з Анною Галущак, керівницею психологічної служби “Першого добровольчого шпиталю Брасс”.
Анно, ви багато спілкуєтеся з ветеранами, зокрема з тими, які мають значні видимі травми. Чи були випадки, коли хлопці розповідали про неприємні для них реакції з боку дітей?
Якщо чесно, то більше скаржаться на дорослих. Бо всі розуміють, що діти, особливо маленькі, вони тільки намагаються зрозуміти цей світ. Тож коли бачать щось незвичне, як от протез, то це у них викликає надприродну цікавість.
Інша справа, коли дитина вже трохи старша, і є така гіперболізована цікавість, де хочеться роздивитися, помацати. Або ще гірше, – коли дитина боїться. Тоді так, це реально створює їм дискомфорт.
Що батьки можуть і мають зробити, щоб у дитини було адекватне сприйняття наслідків травми?
Перше, що дуже важливо, це особистий приклад. Якщо дитина бачить, що дорослий на щось реагує впевнено і спокійно, то і вона це спокійно сприймає. Якщо ж бачить, що дорослий ніяковіє, не знає, як поводитися, тоді якраз і виникають ці перебільшені реакції. Дитина не розуміє, що з дорослим робиться і через це в неї або тривожність, або гіперболізована цікавість.
Читайте: Не тільки переходи. Чому Франківськ має стати більш доступним
Другий момент, про що ми не раз говорили з хлопцями і що вони бачать по певних признаках, що дітей колись явно лякали чимось подібним. От не ходи/не лізь туди, бо будеш без руки/ноги. Цього точно не можна робити. Бо коли дитина бачить людину на протезі, то вона думає, що та людина ходила кудись чи робила щось, чого не можна і тому таке з нею сталося.
Якщо в принципі говорити про тему дітей і толерантного ставлення до людей з особливостями, то на заході для цієї проблеми є цікавий підхід у виробників ляльки Барбі. Відомо, що у них є ціла лінійка іграшок, що мають певні особливості – протези, тростини, крісла колісні. Дитина в дошкільному віці дізнається про світ через гру. Тож можна купити їй таку іграшку і через це пояснити.
А для хлопчиків?
Та візьмемо хоча б фільми, це теж доволі природний спосіб. От Дарт Вейдер, це хоча і не позитивний персонаж, але діти переважно його люблять. І один з військових розказував, як хлопчики говорили – дивися, в нього рука, як у Дарта Вейдера. І це йому було приємно. Чи от зараз популярний світ коміксів Марвел, і там є такий Зимовий солдат. В нього теж механічна рука. І ці речі дітям більш зрозумілі, і можна закцентувати, пояснити саме на такому прикладі.
Змоделюємо ситуацію. Малюк у магазині побачив військового з протезом і голосно питає маму, що це таке у дядька. Як мамі бути, чи мала вона дитину якось заздалегідь до цього підготувати?
Завжди легше сказати, що треба було пояснити дитині заздалегідь. Але це діти – і одна справа, розповідати, купувати іграшки чи пояснювати на фільмах, а інша – коли дитина це реально бачить. Можна коротко пояснити, що це військовий, який отримав таку травму, коли нас захищав. Це принаймні не викличе у людини образи. А вдома вже більш детально пояснити дитині відповідно до її віку.
А якщо воює, для прикладу, тато, і дитина питає, чи буде і він мати такі травми?
Це знову ж таки треба говорити уже вдома. Пояснити, що не всі, хто повертається з війни, мають такі поранення. Це з одного боку. З іншого – ми розуміємо, що поранення може бути, тому тут варто закцентувати на тому, що татові це не буде заважати спілкуватися з дитиною і так далі.
Варто наголосити – бачиш, що цей військовий ходить в магазин, хоч у нього і залізна нога, але він робить те, що й інші. Тут важливо не накручувати, але й розуміти, що ніхто не знає, як буде. Тримати той баланс.
Читайте: Якщо хтось робить – і я зможу. Андрій Якубенко втратив на війні руку, але здатен віджатися 40 разів
На початку розмови ви згадували, що ветерани більше скаржаться на реакції дорослих – що найбільше дратує?
Коли розглядають. Перше за все, ми маємо пам’ятати, що перед нами людина. Не має значення, хто і як виглядає. Перш за все, ви зустрічаєтеся з певною особистістю. Якщо людина виглядає по-іншому, це не означає, що ми маємо витріщатися. Треба мінімізувати в себе цей подив. Це частина реалій, в яких живе Україна, і важливо бачити перед собою людину, зі своїми потребами, але разом з тим і зі своїми можливостями.
Важливий момент, про який часто кажуть військові, – не допомагати без дозволу. Бо от хлопець розповідає, він іде з магазину на протезі з сумками, підбігає бабуся, вихоплює сумки, мовляв, я тобі донесу. Він каже: «Мені це неприємно». Якщо ви бачите, що людині, можливо, потрібна допомога, то спитайте. І тільки тоді помагайте.
Тут діє старе правило – чинити з людьми так, як хочете, щоб чинили з вами. Просто уявіть, що ви вдягнули сорочку якогось незвичного кольору і на вас усі витріщаються. Нікому б це не було приємно. Ми всі просто люди і треба ставитися до іншого, як до рівного.
Є інша сторона медалі – коли відводять погляд…
Це якраз про те, що люди лякаються цього, як чогось незвичайного. А треба ставитися, як до звичайного перехожого. І це теж те, про що часто кажуть хлопці, – не треба нас виділяти якимось чином з натовпу, ми просто йдемо по своїх справах, а не на якомусь там показі привертаємо увагу. Цього виділення щодня в кожному місці, куди б ти не пішов, ніхто не хоче.
Читайте: Святий четвер для лучників. Як у Франківську поранених реабілітовують стрільбою
І, звісно, є ще жалість. Це теж сильно дратує, коли починають обговорювати – мовляв, от бідненький. Один військовий розповідав, як він сидів у парку і на сусідній лавочці жінки говорили – о, він незрячий, як він бідний живе. І йому, м’яко кажучи, це було неприємно. Бо жалість принижує. Люди адаптовуються, люди виходять на вулицю. Й інколи вони більше готові до життя, ніж ті бабусі, які їх жаліють.
Авторка: Женя Ступ’як
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”.
Comments are closed.