Михайло та Гульнара Максимови раніше жили в Покровську на Донеччині. Виховували двох доньок, займалися підприємництвом. Але після повномасштабного вторгнення сім’я розділилася. Михайло 24 лютого 2022 року записався в тероборону і нині воює поблизу Авдіївки, а Гульнара разом з доньками переїхала до Івано-Франківська, де продовжує вести сімейний бізнес, пише «Репортер».
Бізнес для неї
Покровськ розташований на заході Донецької області й часто його називають «західними воротами Донбасу». До початку повномасштабної війни в Україні, у Покровську працювало понад 20 промислових підприємств і місто активно розвивалося, але все змінилося 24 лютого 2022 року.
До того дня наше життя було набагато щасливішим, – каже Гульнара Максимова. – У нас був родинний бізнес. Чоловік займався натяжними стелями та планував відкрити новий напрямок – мийка й фарбування дахів. В нашому містечку такої послуги ще не було, тож він вирішив її створити. А я працювала в салоні сонцезахисних систем, який ми створили у 2019 році.
Михайло та Гульнара виховують двох доньок – 11-річну Кароліну та 5-річну Поліну. Саме їхні імена зашифровані у назві сімейного салону «Каромполь».
У нас завжди була думка якийсь магазин відкрити, але не знали який, – розповідає Гульнара. – Коли окупували Донецьк, я зрозуміла, що є попит в системах сонцезахисту – штори, плісе, шукали мультифактурні жалюзі. Саме в Донецьку люди зазвичай купляли щось таке цікаве. В Дніпро, наприклад, їхати далеко, а в нашому містечку пропозицій на той момент не було.
Салон відкрили на сімейні заощадження. Ще у 2017 році, коли Михайло починав підприємницьку діяльність, він виграв грант. На отримані кошти купив обладнання та інструменти, з їхньою допомогою заробив гроші, який згодом вклав у магазин.
Він зробив це для мене, щоб я чимось займалася, – говорить Гульнара.
Поїхали через дітей
Гульнара пригадує, як 24 лютого 2022 року прокинулась від телефонного дзвінка подруги. Та сказала, що почалась повномасштабна війна і що треба виїжджати з міста. Але їхати сім’я Максимових не збиралася.
Коли ми прокинулись, чоловік поїхав на заправку. Ми якраз поряд жили. Там вже формувалася черга, – розповідає жінка. – Потім поїхали купляти продукти, бо ж всі тоді думали, що магазини закриються. Того ж дня, після обіду, чоловік записався у територіальну оборону.
Перші «прильоти» в Покровську були на початку березня, після чого сім’я таки вирішила евакуюватися. Спочатку поїхали в Запорізьку область до родичів на дачу, де жили приблизно місяць. Потім – у Запоріжжя, до знайомих, а в червні повернулися назад у Покровськ.
Повернулися для того, щоб прийняти якесь рішення, бо сидіти на чужій шиї не могли, – каже Гульнара. – Хоч інтенсивних обстрілів тоді не було, діти лякалися, коли були «прильоти». Молодша донька зеленіла від страху і чоловік не міг на це дивитися. До того ж дівчата не мали можливості ходити до школи, в садочок. Тому, коли чоловік забирав нас із Запоріжжя, він сказав, аби я думала, куди хочу переїхати. Я відкривала карту і дивилася, де яка область. Хотіла якомога далі від східної частини. Враховуючи можливі перспективи та розташування, обрала Івано-Франківськ.
Читайте: Туди допомога, а звідти люди і тварини. Франківець Володимир Курій – про 73 поїздки на схід
У всього є ціна
Гульнара зізнається, коли вона з дітьми тільки переїхала, то морально було дуже важко. По-перше, в Івано-Франківську в них зовсім не було знайомих. По-друге, Михайло на той час перебрався ближче до лінії фронту.
Був такий період, коли в мене просто опустилися руки. Я постійно плакала, – розповідає жінка. – Діти на це все дивилися, і я зрозуміла, що не можу показувати таку модель поведінки. Бо це ніби означає, що обов’язково станеться щось погане, а я не маю права так думати. І чоловіку було важко від моїх сліз, через це не міг зосередитись на своїх задачах. Він мені каже: «Ти повинна працювати, ми ж для цього перевезли бізнес. Ти повинна розвивати цю справу, а зі мною все буде нормально».
Дітям теж потрібен був час на адаптацію. І якщо молодша Поліна швидко освоїлась на новому місці, то старшій Кароліні знадобився рік, аби знайти нових друзів.
Втім, повертатися в Покровськ після перемоги сім’я не планує. На думку Гульнари, тут в її дівчат більше перспектив здобути якісну освіту.
Коли ми приймали рішення щодо переїзду, то знали, що повертатися назад не будемо, – говорить вона. – Багато чого залежить від того, як наша сім’я пройде це випробування. Сьогодні головне – щоб з чоловіком все було добре. Знаєте, у всього є своя ціна й цінність. Для нас цінність в тому, що діти живуть у більш-менш спокійних умовах і мають можливість вчитися. Ціна цього – те, що ми з чоловіком не разом. І насправді найвищу ціну сьогодні платить саме він.
Також, каже Гульнара, було б нераціонально знову перевозити бізнес, адже вже напрацювали в Івано-Франківську репутацію та клієнтську базу. Навіть почали розширювати асортимент.
Читайте: Раді твоєму поверненню. Як «Прикарпаттяобленерго» адаптовує своїх ветеранів
Не можу сказати, що легко працювати. Бо коли ми були в Покровську, то займали передові позиції, а тут ми — одні з багатьох. Ринок заповнений. Велика конкуренція. Але я отримую задоволення від своєї діяльності. Це рятує мій психоемоційний стан, – каже Гульнара.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.