На свій поважний вік Петро Підлетейчук із села Хімчин, що на Косівщині, виглядає дуже жваво. Він при ясному розумі, ще порається біля дому. А щочетверга 95-річний дідусь приїздить у Косів на збори братства ОУН-УПА, яке очолює з 1996 року.
Ще юнаком Петро допомагав підпіллю, потім вступив офіційно, займався пропагандою. Його зрадив той, кого він охороняв. Засуджений спершу до розстрілу, а потім на 25 років таборів. Донині Підлетейчук береже пам’ять про всіх побратимів і дуже чекає перемоги, пише Репортер.
Я їх усіх знаю
Свою невеличку охайну кімнату пан Петро називає офісом. На вікні, на найсвітлішому місці, розкладені військові шеврони. Ґазда каже, що до нього часто навідуються військові.
На полицях дуже багато книг, на столі фотографії, альбоми, календарі. Усі книги про УПА, а на фото й календарях – повстанці.
Я тут усіх знаю, – розгортає один із календарів Підлетейчук. – Це «Непорадний», це «Хмара». Коли «Хмару» зловили, він втік, у Пістині заліз на смереку й звідти їх стріляв. Є така книжка – «Останній бій «Непорадного». Там, у селі, нині пам’ятний хрест стоїть. А це «Галина» з Кобаків – надрайонна провідниця пропаганди. А це Небесійчук на псевдо «Заведія». Він раз у формі чекіста у Верховині зайшов у їдальню, поїв, написав на салфетці своє псевдо і пішов. А це «Борис» був такий з Коломийської округи, а це «Сталь» з Франківська.
Пан Петро якось суворо, по-військовому, розказує про збори братства. Каже, найперше читають декалог, а вже потім обговорюють справи. Колись на збори братства з’їздилося дуже багато людей, деколи й 200-300. Зараз дуже мало.
Є ще один чоловік з 1931 року у селі Троїця, а один у Космачі – Олександр Кобилянський, – говорить Підлетейчук. – Є з 1926 року. Тепер десь 100 років буде Олексію Слижуку з села Розтоки Кутської громади. А жінок ще багато є. Багато, що мають по 90 з чимось років – у Березові, Шешорах, Косові, Старім Косові.
Різдво в УПА
Отам на столі аркуш, я записав повстанську колядку, – показує Петро Підлетейчук. – Колядувати не можу, бо зуби втратив.
Сам бере аркуш паперу з гарним почерком і декламує:
Над полями України пташечка літала,
зібралися стрільці самі добровольці,
щоб пташечку спіймати ту золотокрилу.
Український голос – то наша органа
Сердак, кожух, чорна шапка, синьо-жовта фана…
Одну зиму Петро Підлетейчук провів у криївці – в лісі біля села Нижній Березів. Каже, за ту зиму прочитав десь 60 книжок.
Згадує, що їх там було четверо – він та повстанці з псевдами «Розбійник», «Славко» і «Богдан». Усі троє були місцеві, з Нижнього Березова.
Там з побратимами Підлетейчук і святкував Різдво. Вони тоді заздалегідь заготовили усього, що треба, бо виходити не можна було. А особливо, не можна було, аби хтось приходив до них.
На Різдво варили каву з ячменю, було якесь там м’ясо, бринза – таке, трохи, – пригадує повстанець. – А коли робили в лісі рій чи там чота, то ставили стіл і сходилися всі. Дівчата зв’язкові приносили всього, що положено на Різдво. Колядували всякі колядки.
Підлетейчук продовжує декламувати колядку:
Уставай же, брате
Та засвіти свічку
Покладь на віконце
Най засяє Україна
Як роса на сонці.
У село приходили, де були такі наші хати, – продовжує Підлетейчук. – Але то було дуже важко, бо там вже були агенти і за тим дуже пантрували. Додому не кортіло, бо то був закон такий твердий і ясний. Ми на той йшли. Просто хотілося вже, аби зима кінчалася, аби трохи піти у рейди. Кругом ходили, по цілому Яблунівському районі.
Ті хлопці, які зимували тоді з Підлетейчуком, потім загинули. «Славка» арештували й розстріляли, а «Розбійника» і «Богдана», каже пан Петро, вбили агенти.
Не міг бути інакшим
Батько пана Петра – Андрій – служив в Українській Галицькій армії. Старший брат Іван був у «Просвіті», а двоюрідний брат Танасій – у підпіллі. Тому, говорить пан Петро, він не міг піти іншим шляхом.
Спершу вчився у школі в Косові. З однодумцями збирали інформацію, яка цікавила повстанців. У дев’ятому класі трьох його друзів заарештували. Ті його не видали. Він закінчив 10 класів і вступив до Станіславського педінституту. Каже, був першим студентом у селі, але кинув навчання.
На другому курсі вже так мене притиснули, мали арештувати, але я узнав і змився, як то кажуть, – посміхається Підлетейчук. – Лишив навчання та й пішов у партизанку.
Перше псевдо Підлетейчука було «Кармелюк», а потім «Спартак». Бо він мав однойменну книжку італійського письменника Рафаелло Джованьйолі. Дуже йому подобалась.
Підлетейчук був референтом служби пропаганди Коломийської округи. Каже, проводили різну виховну роботу між людьми, роздавали листівки.
А тому, що його взяли до повстанців, посприяв кущовий провідник «Червоний» – Іван Матійчук. Він був з їхнього села. Підлетейчук розказує, що той 10 років не скидав автомата з плечей. А присягу у «Спартака» приймав окружний провідник Коломийщини Іван Кулик «Сірий».
Він був з Донецької області, – розказує пан Петро. – Був офіцером червоної армії, але у 1943 році перейшов до повстанців і заслужив у них повагу та довіру.
2 жовтня 1951 року «Сірий» підірвався у криївці біля села Великий Ключів, аби не датися ворогу. З ним тоді загинули районний провідник Юрій Дронюк «Яр» і його дружина, друкарка Анна Дронюк «Муха».
За словами пана Петра, криївку «Сірого» здав «Клим» – Роман Тучак з Городенки. У нього потім були псевда «Кіров» і «Тарас Степанович».
Він був спочатку референтом Служби безпеки Коломийської округи, – розказує пан Петро. – Але потім його жінку зловили, забрали ранену і через неї його завербували. І він пішов на ту чорну зраду. Видав усю округу. Сотні людей через нього розстріляли на місці, а кого було треба кадебістам, то здавали живого. В тому числі і я попав живим.
Найприкріше, що після загибелі «Сірого» «Кіров» взяв до себе Підлетейчука в охоронці. Хто то знав тоді, що він зрадник послідний, каже нині пан Петро.
Засудили на розстріл, а потім замінили вирок
У червні 1952 року «Спартак» отримав завдання з побратимом «Кармелюком» Василем Костенюком, привести майора Недобитого, провідника Буковини. Вони це виконали. Привели до озера Лебедин на околиці села Шешори.
Там були повстанці, один сів тут, а другий коло мене, – згадує пан Петро. – Щось випитували і по сигналу кинулися, зв’язали і в наручники. Зброю забрали, шнурочок на шию. І той один каже: «Спартак», вам не краще було в школу ходити?». Я кажу: «Ні, бо я цього хотів». Я ще думав, що то може провокація, що може провіряє. Така ще думка була.
Читайте до теми: Криївка збирає своїх. На Прикарпатті відбувся фестиваль повстанської пісні (ФОТО)
«Спартака» з «Кармелюком» повезли в Коломию, а звідти до Франківська, де вони пробули кілька тижнів, а далі залізницею до Києва. Рік тривало слідство. Підлетейчук згадує, що їх тоді набрали 60 людей. Усіх здав «Кіров».
У січні 1953 року був суд. З Москви приїхав генерал, були два полковники, лейтенант, секретар і перекладач, бо генерал української не розумів.
І нас усіх засудили на розстріл, – розказує Підлетейчук. – Оголосили: «Приговор окончателен, без права касации и жалоб». Так сказав отой суддя. І нас тоді забрали в тюрму на Лук’янівку. Усіх в одиночну камеру.
Підлетейчук три місяці чекав на розстріл. Згадує, як підійшов охоронник до віконечка, хоч не можна було, та сказав, що помер Сталін, мовляв, може, його і не розстріляють.
А мені вже було однаково, це для мене вже був закон, – каже пан Петро. – Але тоді думаю, невже у цій катівні ще є нормальні люди? Оце мені було дуже дорого.
Сімом засудженим на розстріл замінили вирок на 25 років таборів. Серед тих і Підлетейчуку.
Ще був Юрій Паєвський, – розповідає пан Петро. – Йому було 16 років, а його маму Олександру Паєвську на псевдо «Орися» розстріляли. Вона вчителювала у Бабині, була зв’язана з провідниками Буковини. Ще замінили вирок двом хлопцям з Верхнього Березова – «Хмелю» і «Байді», «Аскольду» і «Соколу» з Тюдова та ще одному хлопцю з Білоберезки на Верховинщині.
30 років під наглядом КГБ
Урал, Красноярський край, а звідти пароплавом «Свята Марія» у трюмі Підлетейчука з іншими ув’язненими везли до Норильська. Там він кілька років працював на шахтах, зустрічав Мирослава Симчича. Брав участь у Норильському повстанні, адже умови були нелюдські.
Потім нас розсортували і два роки штрафних таборів у закритій зоні, – розповідає пан Петро. – Після цих двох років ми знову зустрілися з Симчичем в Іркутській області – місто Тайшет, 19 зона. Вже звідти свого часу й були звільнені.
Один литовець намовив Підлетейчука написати листа, аби йому зменшили термін, мовляв, виправився в таборах. Написав і 1960 року вийшов на волю. Але їхати додому не мав права. П’ять років ще працював на шахтах Донбасу.
Трохи поробив і думаю: «Їду додому, бо тягне, ой як тягне», – розказує пан Петро. – Поїхав до Косова, аби приписали. А там такий був начальник міліції і каже: «Как будеш смотреть людям в глаза?». Я кажу: «Прямо, бо я їм нічого поганого не зробив». Він нічого не сказав і приписав. Але 30 років – з 1960 по 1990 рік мене не попускали в КГБ. Кожного тижня визивали.
Петро одружився, Ксеня була на 22 роки молодша. Їй говорили, мовляв, навіщо їй дід старий, що знайдуть їй молодшого.
Ксеня була така заїла, лиш їм казала, лишіть мені чоловіка і мене, – говорить пан Петро.
Підлетечук розказує, що коли настала вільна Україна деякі упівці ще їхали до Києва, до того зрадника “Кірова”, який їх усіх видав.
Якраз Паєвський, що його маму розстріляли, був і ще хлопці, – розповідає він. – Той казав, що буде писати мемуари і все там розкаже. А хлопці кажуть: «Що будеш писати, як знищив цілу Коломийську округу? Як сотні людей розстріляв? «Сибіряка» зігнав?». Той «Кіров» помер у 1998 році.
Нащадки воїнів УПА – воїни ЗСУ
І навіть нині Петро Підлетейчук проводить ту роботу, на яку його призначили у підпіллі, – виховну. Розказує, що був у всіх школах району, розповідав учням про УПА. Він і досі їздить на різні патріотичні фестивалі, пам’ятні події, роковини.
Я поставив шість пам’ятних хрестів, де загинули повстанці, – говорить Підлетейчук. – П’ять у Хімчині, а один в селі Трійця, біля Заболотова. Там загинув наш земляк. І вписав туди ім’я «Кармелюка», якого судили разом зі мною, але розстріляли. Він родом з того села.
Ще пан Петро розказує, що збудував пам’ятник «Борцям за волю України» у Косові. А на місці, де скидали вбитих повстанців, збудував капличку і поставив хрест. Також зробив у рідному селі символічну могилу. Адже з Хімчина загинули 42 повстанці. На тій могилі є плита, вписані всі їхні імена та псевда.
Ці пам’ятники – аби з покоління в покоління ми пам’ятали нашу історію, про нашу боротьбу за свободу, – говорить Петро Підлетейчук. – Що була така сторінка нашої історії і ми знову змушені взяти зброю проти одного й того ж ворога. Нащадки воїнів УПА – це воїни Збройних сил України, які нині захищають нашу свободу і незалежність. Вони складають свої голови, щоб ми стали нормальними людьми. От така історія наша. Пам’ятаймо про це, бо інакше нас не буде.
Нині на війні воює онук пана Петра – Роман.
Авторка: Світлана Лелик
