Щодня з лінії фронту до нас приходять повідомлення про загиблих. Це боляче і сумно. Ми співчуваємо і жаліємо. Але є люди, для яких такі повідомлення про втрати руйнують все, – це рідні загиблих.
Як спілкуватися, чим підтримати, де можуть професійно допомогти – про все це «Репортер» розмовляв з психотерапевткою Галиною Дичковською, яка нині працює з групами франківців, що втратили рідних.
Пані Галино, звісно, всі ми різні і втрату теж переживаємо по-різному. Але з вашого досвіду – з чим в основному стикаються люди, коли приходить звістка про загибель близьких?
Найчастіше першою реакцією є шок, заперечення – цього не може бути. І на жаль, що я спостерігаю дуже часто у вдів, так само і в батьків – надалі включається механізм самознищення.
Тобто, якщо загинула близька мені людина, яка була до певної міри сенсом мого життя, то і мені жити нема чого. І люди, не вмираючи фізично, але фактично перетворюються на пів зомбі, які відмовляються від життя.
Інколи від цього рятують діти, особливо, якщо вони маленькі. Коли дитинка хоче кашки, хоче спати, хоче гратися, вона переключає маму. Якщо діти дорослі, то дуже часто жінки впадають у стан – «життя закінчилося».
Що стосується батьків, то це надзвичайно складно. Втрата дитини завжди є втратою сенсу і їм дуже складно переключитися на щось інше.
Читайте: Пам’ять про героїв. Як на Прикарпатті вшановують загиблих на війні
Чи всім, хто пережив такі втрати, треба допомога психолога?
З того, що я бачила, декому потрібна навіть допомога психіатра. І бували випадки, що ми просили людей, які до нас приходили на програму, звернутися до психіатра. І коли психіатр трішечки медикаментозно людину стабілізував, вона приходила до нас, і ми мали достатньо хороші результати.
Щодо психологічної допомоги – я вважаю, що звертатися варто. Нещодавно у нас було підсумкове заняття у групі й жінки казали, що, коли прийшли сюди, то не могли навіть говорити. А зараз можуть навіть усміхатися. Для мене це показник. Я вважаю, що всі травматичні втрати треба пропрацьовувати.
Розкажіть про програму, як до неї можна потрапити?
Ми працюємо за 8-кроковою моделлю в роботі з горем за програмою Норвезького інституту.
В основному у нас іде робота з вдовами. Звертається і невелика частина матерів. До нас на програму можуть потрапити люди, які мають втрату в першому колі спорідненості – батьки, брати, сестри, діти, дружини/чоловіки. Програма безкоштовна, можна зареєструватися на сайті Інституту психології здоров’я.
В нас на сьогодні формується четверта група по військових втратах, працює група по цивільних втратах. І будемо формувати групу по невизначених втратах – це люди, які зникли безвісти.
Якими методами тут реально допомогти? От що дати людині, щоб зменшити той біль від втрати?
Тема втрати складна. Часто люди не звертаються, бо кажуть – от є цей біль, ну що з ним можна зробити? Він же ніде не дінеться, я втратив людину і ця втрата не зміниться від того, що ми про неї поговоримо.
Але насправді що відбувається? Біль є і він дійсно, можна сказати, що не змінюється. Але ми працюємо над зміною людини. Уявіть собі біль і людину. Біль не змінюється, але ми працюємо, щоб людина виростала – і тоді пропорційно до неї біль стає меншим.
Це певною мірою переключення з болю на свої потреби. Ніхто не має потреби болю. Але уявіть, ви поранили палець ножем, то якийсь час думаєте лиш про палець і ні про що інше. А тут про біль не фізичний, а психологічний. Але він настільки сильний, що людина не може від нього відключитися, вона думає тільки про нього.
І ось програма націлена на те, щоб легко, по міліметру, дати людині можливість відключитися від нього, побачити якісь свої інші потреби, можливості.
Яким може бути поганий варіант розвитку подій – тобто, якщо нікуди не йти, закритися в собі?
Перший, що люди заганяють себе у хвороби. Другий – у «соціальну капсулу». От вони роблять якісь банальні речі – на роботі, вдома – але фактично випадають з соціального життя.
Ми всі це маємо в собі в тій чи іншій мірі, коли стається якась серйозна втрата: «я нікого не хочу бачити». Ця реакція є. Але у звичайному стані люди з нею справляються.
«Не чіпайте мене» – скільки часу можна не чіпати?
Важко сказати, це може бути і симптом звернення до лікаря, а може бути і такий звичайний побутовий симптом. Краще питати знову ж таки побутові речі – я тебе не чіпаю, але ми йдемо пити каву, йдемо з нами.
То якою має бути поведінка оточуючих?
Різні люди потребують різної допомоги, але що можна однозначно – це приділити увагу. Тобто ви можете просто запросити людину на каву і говорити там про те, про що людина хоче говорити, або ж нічого не говорити. Тому що є люди, які хочуть говорити про загиблого, а є, які не хочуть. І не завжди це можна вгадати.
Ніколи не буде зайвою підтримка побутова. От якщо це співробітник – привіт, а хочеш чаю?
Бо часто вони почувають себе покинутими, тож така увага дає їм можливість зрозуміти, що вони не покинуті.
Дуже часто оточуючі лякаються, не розуміють, як підійти. Їм настільки страшно, що вони відходять, чекаючи, що людина сама попросить. А людина не вміє просити, ми не навчені цього. От сказати – мені ввечері важко бути самій, прийди, будь ласка – це дуже важко. Тому можна спитати, чим я можу тобі помогти, я готовий.
Злість, агресія, образа – от мій загинув, а ти чи твій чоловік – живий… Що з цим?
На жаль, люди мають агресію і це факт. Інколи вона може бути неадекватно виявлена. Може бути агресія навіть на побратимів, які там, але живі. Може бути агресія до себе – а чого я пустила? Може бути агресія на соціум – як це так, рідна мені людина загинула, а вони всі ходять і роблять те, що й робили, ніби нічого не сталося.
Люди вважають, що такого горя, як вони, не переживає ніхто. І коли ми працюємо в групі і вони бачать інших, які мають таке ж горе… Як би це правильно висловити: їм добре в цьому середовищі, я не один, є інші. І це те середовище, де вони не соромляться плакати, говорити, сміятися.
Читайте: Місце, де можна оговтатись. У шелтері на Прикарпатті жінкам допомагають пережити важкі часи
Бо знаєте, як деколи суспільство дивиться – а чого ти плачеш, скільки можна? Ну треба людині, та й плаче. Або – чого ти смієшся, як ти смієш? Суспільство теж ставить певні вимоги, які людина не може виконати. Тому такі асоціальні проявив людей в горі є, були й будуть. І тому підтримка в горюванні так потрібна.
Ці куби з портретами на центральних площах, посмертні нагородження – вони помагають пережити втрати?
Звісно, люди таким чином отримують розуміння, що суспільству не байдуже, що ця людина для нього важлива.
На жаль, цього всього навіть недостатньо. Бо ми часто потрапляємо в емоцію жаління – от бідний хлопчик, йому там було 30-35 і він загинув. І ця нота, на жаль, переважає.
Але це воїн. Так, те, що він загинув, – трагедія. Але те, що ми десь не дотягуємо до нього, і усвідомлення його важливості, не жалість, а захоплення ним, визнання. Ось цього у суспільстві доволі мало.
Читайте: Остап Стасів: “Ми повинні перемогти в цінностях. Бо ця війна – світоглядна”
Глорифікація (прославлення – ред.) має бути. І більше того, якщо ми зуміємо її зберегти – не буде наступної війни.
Авторка: Женя Ступ’як
