Польський репортер і письменник Войцех Тохман є автором десятка книг, присвячених військовим конфліктам у світі. Три з них перекладені на українську: «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть», «Піяння півнів, плач псів» – про війну в Боснії і Герцеговині, геноцид в Руанді та громадянську війну в Камбоджі. Також Войцех Тохман є співзасновником Інституту Репортажу у Варшаві, пише Репортер.
Зараз у Польщі вийшла нова книга Войцеха Тохмана «Delfiny i Belzebub» («Дельфіни і Вельзевул»), її переклад українською має з’явитися у травні. У ній йдеться про сучасні події в Україні, а саме – про порятунок тварин в умовах війни. Про це та інше репортер розповів під час публічної лекції в Івано-Франківську, в рамках фестивалю молодих авторів «Прописи» від проєкту «Текстура». Далі – пряма мова Войцеха Тохмана.
Про роботу репортером
Інколи мене питають про місію репортера. У першу чергу, вона в написанні доброго тексту. Репортер не має обов’язку долучатися до речей, до яких я долучаюся, скоріше навіть не варто цього робити. Бо це трохи змішання ролей – не потрібно виходити зі своєї ролі репортера. Але я вважаю, що репортеру дозволено робити все, що не заборонено, – законодавством чи моральними нормами.
Наприклад, психотерапевту не варто обіймати своїх пацієнтів. А я – звісно не за першим разом але, може, за двадцятим, – обіймаю як стару подругу Сашу Мезінову, керівницю притулку для тварин у Федорівці під Києвом, яка є однією з героїнь моєї книги. Я маю приятельські стосунки зі своїми героями, хоч це може вважатися небажаним – адже ця дружба напевно завершиться наприкінці моєї роботи. Але в цьому немає цинізму чи розрахунку, просто так відбувається. І, на мою думку, якби цього не було, у мене б не виходив гарний текст.
Читайте: Вахтанг Кіпіані: «Ми в боргу перед українками, про яких мало знаємо»
У будь-якій професії у першу чергу треба бути людиною, а вже в другу – фахівцем. Тому я в першу чергу вважаю себе людиною, а вже потім репортером. Тому я поводжусь так, як мене виховали чи як для мене природньо.
Звісно, у моїй роботі є багато емоцій. Але, сідаючи писати, треба відкласти емоції в сторону. І ще під час роботи важливо не страждати більше, ніж героїні репортажу. Одного разу я супроводжував жінок з Боснії на відкритті поховань, які виявились їхніми чоловіками, батьками, братами. Це було дуже важко. Я розумів тоді, що мій дискомфорт – ніщо, бо насправді страждають вони.
Чому написав саме про порятунок тварин в Україні
Думаю, ми вже на тому етапі цивілізації, щоб люди не думали, чому написав про тварин, адже «стільки людей гине». Ми у Польщі хоч у чомусь перші: маємо найбільше в Європі собак на одне домогосподарство. Тож навіть у нашій католицькій країні, де нас змалку вчили, що тварини не мають душі, зараз вони вже займають належне місце і цей процес іде в правильному напрямку.
Також я зрозумів, що в Україні це перша війна, де тварини сприймаються так суб’єктно. Взагалі мені це дуже імпонує в Україні – що люди в цій воєнній катастрофі дуже не хочуть бути безпорадними. Наприклад, якщо подивитися, які гарні кав’ярні та ресторани працюють під час війни у Києві, Львові, Івано-Франківську, навіть у Харкові та Краматорську – це є формою спротиву, спосіб порятунку себе.
А деякі люди виказують свій спротив іншим способом – рятують тих, кого можуть. Вони кажуть, що не можуть врятувати чоловіка в окопі чи дітей у шпиталі, який бомбардують рашисти, але рятують собаку чи кота. Бо кожне життя важливе. Таких людей – частіше жінок, через об’єктивні обставини – я зустрів на своєму шляху багато. Зокрема, це люди, які евакуюють тварин з фронту. Це небагато людей, яких можна назвати шаленцями. Але це божевілля виходить не з них, а це породження війни. І мені здається, що це нове, такого не було в інших війнах – що люди рятують навіть не своїх тварин, а чужих.
Тому, коли я вирішив писати книжку про війну в Україні, я не міг не поїхати на евакуацію з волонтерами. Тоді ми на тиждень поїхали у Куп’янськ наприкінці 2024 року, а потім об’їздили майже всю неокуповану територію Донецької області. Якби вони тоді не погодились – цієї книжки б не було.
Читайте: Володимир Єрмоленко: «ХХІ століття може бути століттям імперій»
Про роботу в далеких країнах і мовний бар’єр
У Руанді в мене була перекладачка і фіксерка Асcумта Мeгіранеза, тутсі (народ в Руанді, проти якого був спрямований геноцид у 1994 році – авт.) потім говорила в інтерв’ю, що у мене під час роботи не було «ні статі, ні кольору шкіри, ні віку». Йшлося про мої інтерв’ю з жінками тутсі, постраждалими від зґвалтувань на етнічному ґрунті. Для мене це був дуже великий комплімент як для репортера. Не знаю, як у мене це вийшло, напевно через те, що я майже не ставив запитань. Звісно, я міг спитати «це було зранку чи ввечері?», але точно не «скільки їх було?».
Звичайно, в Україні працювати було легше, бо я більш-менш розумію українську мову. Кхмерську вивчити я не намагався, хоч «приглядався» до Камбоджі, перед тим як почати про неї писати, протягом 10 років. Там, як і в Руанді, зовсім інша культура, яка мені не близька, тому дещо, безсумнівно, втрачається. Напевно те скло, яке відділяє мене від героїв репортажу, грубше, ніж в Україні.
Все ж, я впевнений, що всі люди на планеті в певних ситуаціях є досить схожі. Незважаючи на культурні, економічні, релігійні відмінності, ми схоже переживаємо радість, кохання, ненависть, втрату. А я пишу саме про ці речі.
Про травму, яка живе поколіннями
Все ж таки це книжка про людей. Тих, чиї воєнні долі та стежки перетинаються з тваринами, які страждають від війни. Сподіваюся, там немає екзальтації. Андрій Бондар, який вже завершив переклад цієї книжки, сказав, що це «сповнена життя книжка про помирання». Це книжка невесела, я інколи дивуюся, скільки там суму.
Усі попередні книжки я писав про вже завершені війни, а «Дельфіни і Вельзевул» – про війну, як триває. І навіть у післямові до неї я написав, що не мав би її зараз писати, мав би почекати, щоб ця історія завершилася.
Я не хочу говорити, що буде в Україні після справедливого завершення війни, бо не почуваюся уповноваженим говорити про це. Але я можу сказати, спираючись на досвід написання попередніх трьох книжок, що ця війна, навіть по її закінченню, всередині у вас усіх буде якимось чином тривати. Книжка про Камбоджу показує, що навіть через 40 років після геноциду, ця травма продовжує впливати на життя людей.
Читайте: Боснійський письменник Фарук Шехич: «Я живу в країні, яка постійно очікує нової війни»
У мене є ідея нової книжки – написати історії родин в різних країнах світу, як на них вплинула війна. Зокрема, як вона нещодавно вплинула на родину в Івано-Франківську (24 березня російський “шахед” вбив нацгвардійця зі старшою донькою після того, як він провідував у пологовому будинку дружину, яка недавно народила – авт.). І ця травма житиме в цій родині наступну сотню років.
Авторка: Ольга Романська
