29 серпня в Україні відзначають День пам’яті захисників. Уже понад 300 воїнів з Франківської громади полягли на війні. Пам’ять про них – часто єдине, що залишається рідним. Серед родин загиблих є ті, хто зумів перетворити свої втрату та біль в ініціативи, аби допомогати іншим – в пам’ять про життя, що було, та з думкою про життя, що триває, пише Репортер.
Пробачити не можна. Боротися далі
Лариса Стефанишин – мама 25-річного командира мінометного взводу Василя Стефанишина. Він понад рік мешкав у Парижі, але в березні 2022 повернувся до Франківська, аби стати на захист України. Загинув 3 лютого 2023 року внаслідок пострілу ворожого танка. У пам’ять про сина пані Лариса відкрила збір «Пам’яті Василя Стефанишина», з якого закриває поточні потреби інших захисників. Каже, за цей час зібрала й перерахувала вже понад 12 тисяч доларів на різні запити – від тактичної медицини до дронів.
Читайте: Вони загинули за Україну. Лейтенант Василь Стефанишин
Разом з її сином Василем, на війну пішли й чоловік Ярослав та два його сини – Сергій і Василь. Тож просто сидіти вдома Лариса Стефанишин не змогла.
Я відчувала, що маю це робити. На той момент було багато запитів і доводилося час від часу збирати гроші, купувати чи просити у людей те, чого не було у хлопців. Від початку великої війни дуже багато людей долучалися і віддавали просто так. Війна прийшла до кожного по-різному – люди мене знаходили і через пів року від початку великої війни, щоб запропонувати допомогу, – говорить пані Лариса.
У грудні минулого року вона почала збір на нову машину для підрозділу сина. Василь підготував під збір своє зображення на запорізькому полі, де він і загинув.
До кінця січня ми зібрали майже 80% грошей. Я йому написала 2 лютого, що ось-ось надійдуть ще кошти з Чикаго. І питаю: «Сину, а що там з машиною? Хлопці знайшли машину?». Він каже: «Мамо, ви займайтеся збором, у вас це добре виходить, а хлопці машину знайдуть».
Це повідомлення стало останнім, яке мама отримала від Василя.
Після загибелі сина Лариса Стефанишин взяла для своїх соцмереж фото зі збору, а за слоган – слова, які, каже, прийшли з самого серця: «Пробачити не можна. Боротися далі». І продовжила той збір у пам’ять про Василя.
У мене тоді були змішані почуття. Одразу зателефонувала тим людям, які мені допомагали у зборі, запитала, що рятує життя. Мені сказали, що реально рятують дрони та машини. З того, що я знаю, машина, можливо, була б його врятувала, якби вони перескочили це поле смерті, – каже пані Лариса. – Я вирішила, що не куплю одну єдину машину, а буду долучатися до різних зборів, де буду корисною.
Замінили мені сина
Так після загибелі сина почався збір «Пам’яті Василя Стефанишина». Впродовж місяця близько 120 тис грн Лариса Стефанишин перерахувала на дрон для розвідки.
Нині вона спілкується не лише з побратимами свого сина з мінометної батареї, а й з іншими підрозділами, старається реагувати на те, що їм треба, купувати й надсилати. Каже, наразі підтримує збори хлопців із шести підрозділів.
Після того, як Вася загинув, він мене немов веде. Я їду за щось домовлятися, прошу людей долучатись – і люди реагують. Зараз збори йдуть важко, але сподіваюся, ситуація зміниться, – розповідає пані Лариса. – Є Руслан з 81 бригади, якому я багато допомогла. Коли Василь загинув, я подзвонила Руслану і попросила включися, бо не знала, чи це справжня людина. Коли побачила його в бліндажі, сказала: «У мене загинув син, я хочу тобі допомогти». Так у мене почалася співпраця і з його підрозділом. Так само маю зв’язок із розвідником Іваном з нашої 102 бригади ТрО. Вони мені замінили сина на той момент. Я дивилася на них, вони мені розповідали про війну, і я бачила свого сина, який лише один раз вийшов зі мною на відеозв’язок. А вчора мій племінник, бойовий медик із девʼятирічним досвідом на війні, відзначений медалями ГУР, обійняв мене і сказав: «У тебе є Вася – це я. Нехай спробує тебе хтось образити».
За цей час Ларисі Стефанишин вдалося зібрати близько 12 тисяч доларів. Найбільші суми пішли на дрони. Також пані Лариса перерахувала 8 тис грн на тактичні медичні засоби для “Госпітальєрів” та 19 тис грн на тактмед для бойового медика Василя Цірика з 98 окремого штурмового батальйону. Ще 28 тис грн – на купівлю двох тепловізорів. Також зі збору «Пам’яті Василя Стефанишина», пані Лариса долучалася до купівлі автівки, зборів на сітки місцевим волонтерам, продукти й пальне військовим, спорядження тощо.
Нині збір пам’яті Василя Стефанишина триває.
Ці хлопці ходять дуже близько до смерті. Але ми маємо будь-яким способом показувати, що ми з ними. Василь казав: «Ми там, щоб ви тут жили!». Ці його слова тепер на фото, – каже пані Лариса.
Має бути двіж
Юрко Стецик до вторгнення був музикантом, мав власний гурт «Трясовина», але з початком повномасштабного вторгнення вступив до лав Івано-Франківської тероборони. Молодший сержант 102 бригади ТРО загинув у бою поблизу Гуляйполя 28 грудня 2022 року.
В пам’ять про Юрка друзі нині співають його пісні та проводять концерти, а батьки Ярема і Наталя Стецики запустили разом із майстернею Bukvica серію футболок «Антидепресанти від Юрка», з продажу яких відшивається адаптивний одяг для поранених військових.
Читайте: Наталя Найда: “Ці кольорові футболки – це такий меморіал про Юрка”
Ярема каже, тоді цими футболками із зображеннями Юрка вони з дружиною в першу чергу намагалися врятувати себе. Але воно підхопилося і стало кроком до хорошої ініціативи.
Момент знаходження тіла все відтягується. Планувалося, що люди, які захочуть прийти на похорон, прийшли б відсвяткувати це життя, яке було, щоб усі прийшли максимально кольорові, аби зверху це була одна велика різноколірна пляма – торжество життя, – говорить Наталя Стецик. – Коли ми зрозуміли, що питання похорону відкладається на незрозумілий термін, і він може взагалі не відбутися, ми пішли іншим шляхом – кольорових футболок.
Серія футболок має три дизайни, три варіанти розмірів і чотири варіанти кольорів. Вартість однієї – 1000 грн. З купівлі кожної футболки в пам‘ять про Юрка Стецика відшивають один комплект одягу для військових. Пошиття футболок взяла на себе майстерня Bukvica, а адаптивний одяг відшиває бренд Framiore. Обидва проєкти засновані Наталею Найдою.
Юрка загинув. Був цей момент, коли стало зрозуміло, що війна триватиме, люди гинуть і був чорний провал не лише в нас особисто. Ці футболки ми зробили кольоровими, аби було багато кольорових плям, аби ні ми, ні хтось інший не провалювався. Ми свідомо траур не носили й не носимо. Бо Юра казав, ніяких плачів не має бути. Жити. Має бути двіж. У нас це сьогодні виходить раз через три, – каже Наталя Стецик.
Не лише рятувати, а додавати сенсу
Ярема і Наталя Стецик нині вже роздумують, як могли б закрити не лише базову потребу поранених військових в адаптивному одязі, а й допомогти їхній реабілітації через музику.
Війна триватиме. Незалежно від нашої ситуації, треба щось робити. Ми розглядаємо різні служіння. Зараз починаємо говорити з ветеранами, з пораненими. Якщо нам вдасться, то спробуємо робити виїзні діалоги з музикою і малюванням, як у 2014, – говорить Ярема Стецик.
27 травня 2023 року у Франківську в пам’ять про Юрка провели концерт «Потужняк», на якому збирали гроші на виробництво fpv-дронів. Там його друзі виконали пісню «Де такий вайб взяв», яку Юрко Стецик написав під час останньої відпустки. А на річницю загибелі сина Наталя і Ярема Стецик готують серію пенсійних колядок, з якими 28 грудня підуть в коляду містом.
Ми зачепилися за коляду і спробували випустити серію «пенсійних» колядок («Пенсія» – постпанковий музичний проєкт Яреми Стецика, в якому співають усі охочі – авт.). Ми почали їх тихенько писати на студії, включили себе, музикантів. На кривій козі, але діяльність відбулась, і думаю, на осінь ми це підготуємо, – додає Ярема.
Наталя Стецик каже, Юра був “дуже про життя”, тож нині їм з Яремою хочеться включатися в те, що дає життя, щоб це було не лише порятунком фізичним, а й надавало сенсу.
Адаптивний одяг – це про людську гідність: не лежати голим, коли не можеш одягнути звичний одяг. Вони – воїни, отримали поранення і хочуть відчувати себе воїнами навіть в їхньому стані, – говорить Наталя. – Оцей Юрин момент “живіть життя” фактично став його заповітом, ми стараємося зробити так, щоб воно було про життя. Справа йде туго, як саме життя, але вона йде благословенно.
Реабілітація та виховання дітей
Мати Героя України – льотчика-винищувача Степана Тарабалки пані Наталя облаштувала у селі Ценява оздоровчий центр “Тепло крилатої душі”. Центр створений для тих, хто пройшов пекло фронту, та їхніх рідних – тут є реабілітація, масажі, арттерапія і просто спілкування між своїми. На цю справу мати Героя віддала компенсацію після загибелі сина.
Син Наталії – Степан Тарабалка загинув 13 березня над Житомиром. Мати каже, що він завжди мріяв про небо й до своєї мрії йшов сам. У 27 років отримав звання майора. Був пілотом винищувача Міг-29. Пані Наталія впевнена, що синові сподобалося б те, що вона робить в пам’ять про нього.
Олег Перегуда – ветеран АТО / ООС, старший лейтенант 80 окремої десантно-штурмової бригади, загинув 14 червня у бою поблизу села Богородичне Краматорського району Донецької області. Дружина Олега Василина Перегуда після його загибелі вирішила втілити його мрію – відкрити реабілітаційний центр “4.5.0. Прикарпаття” на Калущині.
Нині вона з побратимами облаштовує реабілітаційний центр на базі колишньої водонапірної станції. Центр допомагатиме ветеранам відновитись фізично та психологічно, аби готувати їх до повернення додому. Наразі тривають роботи. Ініціативі потрібна будь-яка допомога.
Етнічні росіяни 24-річний Роман та 21-річний Леонід Бутусіни проживали в Калуші, були професійними військовими й з початком повномасштабного вторгнення відбивали наступ росіян на Чернігівщині. Вони загинули 9 березня 2022 року під час героїчної оборони села Лукашівка.
В пам’ять про своїх синів батьки Тетяна та Олег купили обладнання для місцевої жіночої консультації в Калуші та забезпечили місцеву школу якісною водою. А недавно вони здійснили мрію одного з синів Романа, який хотів після перемоги разом зі своєю дівчиною Оленою всиновити двох дітей.
Тетяна та Олег Бутусіни прийняли у свою сім’ю 6-річну Вероніку та 8-річного Романа, які виховувалися в Івано-Франківському центрі соціальної реабілітації.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.