Вікторія Курілова з чоловіком Мирославом мали навіть не один, а кілька успішних бізнесів у Бердянську. Після двох місяців в окупованому місті вони полишили все. Виїжджали через 18 ворожих блокпостів з одними лише документами. Їхали на Косівщину – в рідне село Мирослава. Цієї зими подружжя пережило пожежу, в якій вкотре втратили все.
Нині їхній старший син воює в лавах ЗСУ, донька здобуває вищу освіту, а вони всі зусилля, час і гроші вкладають у вирощування городини. Це не властивий Косівщині спосіб заробітку, але, як виявилося, дуже потрібний. Адже до цього місцеві продавці везли овочі з Чернівецької, Закарпатської чи Львівської областей, пише Репортер.
Стали сільські
Вікторія з Мирославом, сином Дмитром і донькою Тетяною мешкали в Часовому Яру. Вікторія понад 20 років працювала вихователькою в дитячому садочку, Мирослав робив ремонти в Бахмуті. У 2018 році родина переїхала до Бердянська. На початок повномасштабного вторгнення, вони мали кілька успішних бізнесів. Будівельні бригади Мирослава зводили відпочинкові містечка та готельні комплекси. Разом із Вікторією вони також тримали чотири кіоски з сувенірами для туристів. А коли літній сезон закінчувався, їздили на ярмарки, де продавали соляні лампи.
Коли зайшов москаль, я в Мелітополі будував торговий центр на чотири поверхи, а у Приморську – туристичне містечко на 54 будинки по 180 кв. м кожен. Усі будівельні інструменти, все лишилося там, – розповідає Мирослав.
Після 24 лютого 2022 року родина жила вже в окупованому Бердянську і шукала можливість виїхати. Усі заощаджені гроші ще в Бердянську пішли на порятунок руки Мирослава, яку він ледь не втратив через нещасний випадок. Руку мали ампутувати, але пощастило знайти хорошого травматолога, який взявся за операцію, і хоч нерви не відновили, але руку зібрали.
Через два місяці вони таки виїхали на Косівщину – в рідне село Мирослава.
Виїжджали за гроші – бусом через 18 російських блокпостів. Вікторія каже, найважче було на останніх блокпостах, де стояли військові з Донецька.
Там знущалися як хотіли. Мирослав – з франківською пропискою. До того ж, був з гіпсом після операції, то для них – «ранєний укроп». Усіх чоловіків роздягали, бо шукали сліди від зброї і тату на тілі. Сина паспорт кидали на мінне поле, – згадує Вікторія.
В село Микитинці, що на Косівщині, доїхали за останні гроші. Тут Вікторія одразу заповнила заявку на роботу на заводі в Коломиї.
Подружжя шукало будь-яких можливостей заробити. Робити ремонти Мирослав не міг через травму. Каже, аби зібрати свою бригаду, треба вкласти в інструмент шалені суми, яких у них вже не було. А в селі роботи нема.
На Донеччині залишався батько Вікторії, який ще під час обстрілів міста вирощував в теплиці розсаду помідорів.
Люди виїжджали з міста, тож він всю свою розсаду вислав мені, – розповідає Вікторія. – І понеслось…
Читайте також: У Косові «План Б» одягає військових у модні принти
Овочевий рай на Косівщині
У Микитинцях знайти тепличне господарство нескладно. Тут, їх, здається, знають усі.
– Де у вас тут переселенці овочі вирощують?
– Повертайте ліворуч і ще з дороги побачите їхні теплиці, – кажуть чоловіки серед поля, на яке нас помилково завів навігатор з Google карт.
Вікторія з Мирославом показують свої володіння і розповідають, як зародилась ідея з теплицями. Спочатку садили у відкритому ґрунті розсаду, яку передав тато. Результатом були задоволені: зробили багато закруток, роздавали помідори знайомим та друзям. На зиму 2023 році поставили першу теплицю. Після збору та продажу першого врожаю редиски поставили другу теплицю.
Нині у них в Микитинцях три теплиці, четверта буде от-от. А ідей та завзяття – значно більше. Лиш нарікають, що рук на все не вистачає. Вікторія позмінно працює у Коломиї на заводі Leoni монтеркою кабельного виробництва. Тож багато що Мирослав робить сам. Прокидається о п’ятій ранку і до пізньої ночі порається біля городини.
Інвестиції в овочі
Усе, що заробляють з овочів, як і зарплату з заводу, інвестують у господарство.
Мирослав каже, постійно щось потрібно – то мотор згорить, то треба купити дріт, аби підв’язати помідори, то якісь матеріали, крани чи труби для поливу.
Нині в одній теплиці ростуть огірки та розсада, якими торгують з травня, в іншій – помідори.
«Це наш помідорний рай!» – каже Вікторія, показуючи одну з теплиць, де росте ультраранній гібрид «Девонет».
Ці обидві теплиці повністю опалювані. В листопаді ми тут вирощували зелену цибулю на перо, а з січня – редиску, – розповідає Мирослав.
Частину розсади продають місцевим. Минулого року люди купили в них трохи з того, що Вікторія виростила для себе, були задоволені. Тому цьогоріч запланували збільшити об’єми. На цей рік люди навіть підказували, яких би сортів хотіли. Вікторія каже, що купують дороге професійне насіння, бо впевнена що рослина з неї точно виросте і дасть урожай.
Ми не агрономи, ми початківці в цьому бізнесі. Пробуємо, експериментуємо. Не все одразу вдається, – говорить Вікторія.
Подружжя багато навчається з інтернету. Дивляться відео агроблогерів, спілкуються в чатах. Хоча, кажуть, знайти тих, хто готовий ділитися досвідом, – нелегко.
За теплицями три сотки з перцями. Жовті – ранні, а от червоні будуть вже аж восени. А за дорогою – поле на 30 сотих, де росте картопля, та 10 соток раннього кабачка.
Читайте також: З полонини у степи. Історія вівчаря та військового Івана Максим’юка
Допоміг грант
Коли приїхали в село у квітні 2022 року, на сімейному обійсті була цілина та великий старий сад. Мирославові мама і 94-річна бабуся обробляли для себе невеличкий шмат землі та квітник. Сад омолодили, цілину обробили.
У мережі Вікторія побачила запрошення у косівський простір «Вільні» на програму з розвитку локального бізнесу. Заповнила анкету та в жовтні 2023 року пройшла навчання і виграла грант у 100 тис грн на зведення ще двох теплиць, саме на місці цілини. Відкрила ФОП.
За ці гроші ми придбали плівку на дві нові теплиці, агроволокно, крапельний полив і мотобур, яким Мирослав за хвилини свердлив отвори під стовпи для теплиці, – розповідає Вікторія.
Ми порахували, що в одній теплиці є 92 стовпи. Копати під них ями у 80 см глибиною треба було б тижні зо три», – пояснює Мирослав біля вже нової теплиці, зведеної за кошти гранту. З неї віє теплом, пахне зеленими помідорами та пиляними дошками. Всередині вже ростуть чотири сорти ранніх помідорів: «Арон», «Пінк Хіт», «Хапінет» і «Черрі Конорі».
Район такого не бачив
Питаю, чи в Микитинцях колись вже бачили такі теплиці.
Навіть район до цього теплиць ще не бачив, – усміхається Мирослав. – Хіба в Яблунові були, але вони давно не працювали. У деяких людей є маленькі – для себе, бо літом весь час волого і на вулиці овочі пропадають.
Читайте також: Не в музей, а в посудомийку. Гончар Сергій Дутка робить косівську кераміку сучасною
Збувають овочі місцевим роздрібним продавцям та через мережу магазинів. Втім, кажуть, почати було непросто. Бо ж кожен продавець має свого постачальника і не дуже хоче пробувати щось інше. А ще важливо мати широкий асортимент, аби товар брали охочіше. І вчасно почати сезон.
Коли першу редиску виростили, вона була гарна, пучки великі, солодка. І поки ми додому доїхали, нам вже дзвонили, щоб везли ще. Так першу редиску ми розпродали за три дні, – розповідає Вікторія. – Але якщо людина все одно буде їхати на Закарпаття, в Чернівці чи до Львова по решту овочів, то їй наша редиска не така цікава.
Майже всю фізичну роботу Мирослав виконує самостійно.
Деколи кличе на підмогу й підробіток односельців чи запрошують на роботу переселенців. Наприклад, рулон плівки на теплицю важить 140 кг, то сам би не впорався.
У Мирослава ліва рука після нещасного випадку майже не працює. Йому робити важко. Мені його шкода. Приходжу з роботи й ще тут допомагаю, бо залишити роботу теж поки не можу, – говорить Вікторія. – Аби було трохи легше і скоріше, чоловік вигадує різні пристосування. Наприклад, мотокосу переробив на сапку, придбали ручний пістолет для посадки розсади, сівалки для дрібного насіння.
Мама з бабусею теж беруться до роботи – садити зернята в касети, пікірувати, пересаджувати, полоти, – гордо говорить Мирослав, – бо без них ніяк, ми ж родина.
Поряд з новою теплицею і ділянкою під ще одну – довжелезна грядка з кабачками. Минулого року там усе було в цибулі та моркві – мама з бабусею самі перепололи всю ту цибулю.
«Сімейний бізнес!» – каже Вікторія Курілова.
Треба працювати
Минулого року доля підносила Вікторії з Мирославом непрості випробування. А під кінець, 5 грудня, на кухні дому, який вони лише відремонтували і мінімально обставили, вибухнув газовий балон. Зайнялася пожежа.
Вибуховою хвилею повідкривало усі двері, повибивало вікна. Мирослав вилетів аж до воріт. Горів весь. Було три пожежні машини – що не загасили, то затопили водою. Житло не підлягає відновлення, – згадує Вікторія цей жах. – Я була на роботі, коли мені подзвонили про пожежу.
Колеги викликали їй таксі, і Вікторія дорогою видзвонювала сусідам, аби дізнатися стан чоловіка. Зустріла швидку з чоловіком та одразу поїхали до лікарні.
В тій пожежі родина втретє втратила все. З будинком згоріли документи, гроші, речі, меблі. Залишились тільки стіни.
Перший раз – у Часовому Ярі, другий – у Бердянську, третій раз вже тут, але слава Богу, що живі-здорові. Решту придбаємо, – говорить Вікторія, показуючи згарище після пожежі.
Коли лише приїхали, планували ще й добудову робити до тієї хати. Тепер, каже, будинок відновленню не підлягає. Але, може, колись зроблять там якийсь курник.
Не падати духом
«Обнулилися по повній», – каже Мирослав.
Вікторія розповідає, тоді допомагали всі – сусіди, знайомі, її співробітники, небайдужі. Співзасновниця простору «Вільні» Ганна Романова зробила допис у мережі Facebook і люди відгукнулися на біду – допомогли і грошима, і речами.
Родина не падає духом. Вікторія хвалиться загородою з 90 курчатами, яких вилупили з інкубатора. Каже, дуже хочуть ще й птицею займатися. Окрім курчат, мають 46 гусенят.
Ще й індиків хотіли розвести, але в селі почали вимикати світло, тож Вікторія не ризикнула закладати яйця. Думає також і про перепілок.
З часом щось придумаємо і все одно свою мрію втілимо, – каже Вікторія.
А біля маленького ставка, який Мирослав викопав для крапельного поливу городини, планують поставити будиночки для гусей і натягти огорожу. «Буде рай для гусей!» – каже Вікторія.
Вода у ставок надходить із потічка. У ставку прогрівається і нею вже можна поливати рослини.
Перед хатою – бабусин квітник
«Тут ніхто не може полоти, бо лише вона знає, що де росте», – пояснює Вікторія. А поряд – шість сортів полуниці. Це вже поле діяльності Вікторії з Мирославом. Кажуть, згодом хотіли б розвести більше.
«Треба працювати», – резюмує Мирослав.
На момент виходу статті Вікторія розрахувалась з заводу, і нині вся родина плідно працює в теплицях та на городах. Їхнє поле діяльності – це кілька тисяч саджанців помідорів, огірків, кабачків, перців, капусти, а ще картопля, цибуля та морква.
Невтомності й цілеспрямованості Вікторії та Мирослава можна позаздрити. І дуже хочеться, аби їм знову все вдалося.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.