Сирні коники з села Брустури, що на Косівщині, можуть внести до нематеріальної культурної спадщини України. Процедура вже майже на фініші.
А нещодавно у селі Прокурава відкрили мистецько-туристичний етнохаб «Кольорові пацьорки» Марії Чулак. Під час відкриття майстрині Марія Петрів з Брустурів та Анна Левицька з Прокурави організували майстер-клас для всіх охочих. Жінки вчили робити сирні іграшки, а за роботою розказували про особливості цього вміння. «Репортер» теж повчився і послухав.
Жодного дійства без коників
«Перше – лапки розтягуйте. Мачайте у гарячу воду. У мене якийсь динозаврик вийшов, а не коник. Нічого страшного – сирні динозаврики також їстівні». Такі дивні коментарі лунали з альтанки, де великі й малі вчилися робити коників під наставництвом майстринь.
Марія Петрів займається цим уже близько 40 років. Проводить майстер-класи у себе вдома.
Я дітей багато вчила і далі буду набирати, – розказує пані Марія. – А мене цього навчила майстриня з Брустурів – одна у нас така була – Марія Матійчук. Ці коники пішли саме з нашого селі. Брустури – столиця сирних коників.
Каже, нині в селі як хтось не вміє робити коника, то є сміх.
У нас ні одно дійство без них не проходило, – говорить Марія Петрів. – Нарізку сирну на тарілочку роблять і хоч би зо 5-6 коників кладуть. Ми тепер і на фуршети робимо розочки з сиру, курочки, коники. Розходиться моментально, бо це такий продукт, що і смачно, і корисно. Тут багато кальцію.
Сирні коники у Карпатах роблять на Великдень, Різдво, весілля, хрестини, похорон. Наприклад, після похорону роздають людям калач, свічку й коника чи солодощі. Це називається – «за прости Біг». Аби людина, яка прийняла це, ще раз помолилася за померлого, аби Бог простив гріхи.
І на весілля робили, – розповідає пані Марія. – Здавна молодим з сиру робили такі калачики. Їх зав’язують червоною освяченою ниткою до руки молодої і до руки молодого, як вони йдуть до вінчання. Той калачик – це любов, якої нема ні кінця, ні краю. Аби так кріпилася любов молодих.
Також сирними калачиками прикрашали весільне деревце. По весіллі те деревце вішали на яблуньку.
Кожен, хто йшов додому, ламав собі гілочку, аби люди бачили, що він з весілля йде, – каже Марія Петрів. – То висохне і так пахне на всю хату – і деревцем, і сиром.
До речі, ті калачики молоді берегли до кінця життя, там, де й весільний віночок. Пані Марія 35 років тому виходила заміж і теж мала такий калачик. Каже, досі береже – і свій, і чоловіковий.
З сиру роблять усе
Ганна Левицька розказує й показує, що спершу сир треба в руках розім’яти до однорідної маси.
Аби файний та еластичний, – говорить пані Ганна. – Тоді вже можна робити формочку. Мене також вчила старенька жіночка з Брустурів. Вона недалеко від нас жила, 1900 року народження, Анна Габорак. Їй було десь 86 років, а мені 13. Досі пам’ятаю, як вона казала, що головне – робити файно й не класти коника, якщо не зробила такого, як треба. Пам’ятаю донині.
А вже «професійно» робити коників пані Ганна почала вже десь у 2010 році. Тоді їх масово виготовляли на весілля.
То стало дуже модно, й цих коників потребували всюди, на всіх дійствах, – говорить Ганна Левицька й кладе готову фігурку в холодну підсолену воду. Там коник затвердіє.
Найбільше замовлення на весілля, що я робила – 1200 коників і з 300 трояндочок, – пригадує пані Ганна. – Таке було весілля велике на дві палатки у селі Шешори. Це треба дуже багато часу й багато сиру. За один раз таке не можеш зробити. З кілограму сиру виходить великих – десь 20 коників, а менших – з 30.
Зараз з сиру і троянди роблять, і баранчики, коники, олені, курочки, – перечислюють майстрині. – Косички плетемо різні на цілий великодній кошик. В’яжемо так, аби як ковбаска стояла довкола кошика.
Що вміємо з пластиліну ліпити, те й робимо з сиром, – сказала, як відрізала, донька пані Марії – Христина. Юна майстриня вже дуже добре вправляється з сирними кониками.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.