Свята вже не просто на носі, вони тривають. Затишно, голосно, смачно, може, й до ранку.
І поки тут тривають розваги, хлопці на передовій охороняють наш спокій, пише Репортер.
Вишиванка для побратима
29-річний Тарас Лукань із села Кобаки, що на Косівщині, каже, має лиш кілька хвилин для розмови. Позивний у нього – «Бешкетник», бо любить жартувати та й узагалі веселий. Але з «Репортером» не надто красномовний. Відповідає коротко й чітко. Пояснює, що зараз саме на виїзді.
У нього навіть акцент виробився такий східняцький, явно не гуцульський. Сам себе на тому підловлює, мовляв, шість років служби на сході даються взнаки.
Читайте:
«Я коли додому приїжджаю, то мене сварять, чого я дакаю, – сміється Тарас. – У нас 60 % російськомовні, але вдома трошки побудеш, і вже по-гуцульськи говорю».
На війну Тарас пішов на початку 2016 року, служить у полку «Азов» – він водій БТР і механік роти. Наразі їх забрали з передової на базу.
За ці роки Тарас лише один раз був на Новий рік вдома. Це сталося минулого року. Якраз мав відпустку на п’ять днів. Згадує, що навіть не було часу адаптуватися до домашньої атмосфери та й удома все якось уже не так. На війні значно простіше, зрозуміліше – серед побратимів, з якими пройшов і бачив чимало.
Тарас уже купив метрову ялинку. Прикрашатиме дитячими малюнками. Якраз має багацько нових, бо передали з Кутської школи. Додає, що ще новорічний дощик буде і майже готова святкова атмосфера.
Ті дитячі малюнки Тарасові недавно передали косівські волонтери. Каже, приємно було бачити своїх земляків-гуцулів на Донбасі.
Читайте також:
Подарунок для воїна. Що роблять франківські школярі, аби свято відчули на фронті (ФОТО)
«Мені зателефонував один волонтер, що буде всіх наших кобацьких об’їздити – Валентина Прокопюка з 56 бригади, Васю Копчака з 24-ї та й до мене заїдуть, – розказує Тарас. – Привезли стільки всього, що ще й на Різдво залишиться. Вони з 2014 року їздять, молодці! Познайомився з дядьою Вовою з Кутів, для якого то вже 39 поїздка на схід».
За словами Тараса Луканя, найбільше хлопці зраділи трилітровому слоїку сала. А ще волонтери передали йому вишивану сорочку до свята. Її Лукань подарував побратиму з Хмельниччини, бо пообіцяв.
На візку на Донбас
Ще один косівчанин – 27-річний Максим Ємець – на війну пішов, коли йому було 19 років. Спершу воював у добровольчому курені УНСО, потім у 10 гірсько-штурмовій бригаді, а нині вже два роки служить у 24 механізованій. За його плечима Іловайськ, Дебальцеве. Має позивний «Єнот» – одного разу перед завданням наніс грим не вздовж лиця, а впоперек – по лінії очей. Це було у 2014 році, тоді він був простим солдатом, а нині дослужився до старшого лейтенанта.
Це буде вже його шостий Новий рік на Донбасі. Лише минулоріч вдалося побути вдома. Коли на Донбасі, то думає про бабусю й дідуся в Косові, а вдома думав про іншу сім’ю – побратимів.
Зараз на Луганщині, вийшов нагору поговорити, бо в бліндажі нема мережі.
«Ми тут святкуємо, як і більшість українців, – говорить Максим. – Стандартний набір: новорічне привітання, салат «Олів’є», але без алкоголю. В окопах спиртне не вживають! Ялинка завжди була і цього року є. Їх вистачає, бо на Луганщині багато хвойних лісів. Прикрашали іграшками та оберегами, які своїми руками зробили діти. А ще ми дотримуємося такої давньої-давньої галицької традиції та прикрашаємо ялинку цукерками. Є надія, що вони затримаються там хоча б до Йордана».
Найстрашніший для нього був Новий рік з 2014 на 2015 – Дебальцівська операція. Згадує ще ніч з 2017 на 2018. Якраз приїхали франківські волонтери, і ворог почав «вітати» їх зі святом – з 22.00 до 00.30.
«Тоді така відстань була до противника, що ми чули, як вони святкують Новий рік, у них грала музика, кричали: «С новим годом», – згадує Максим. – Як показує досвід, всі наступальні операції противник планує саме взимку – Дебальцеве, Світлодарська дуга. Але ми готові! Українське військо ніколи не відступить».
Нещодавно, розказує Ємець, до нього також приїздили косівські волонтери. Не так було важливо, що вони привезуть, як те, що просто приїдуть.
Дуже багато розказує про волонтера Дмитра Малковича із села Верхній Березів. Минулої зими йому ампутували другу ногу, зараз він на візку і все одно приїхав.
«У нього 20 поїздок на війну! – із захватом говорить Максим. – Такі люди мотивують. Якщо він без ніг може приїхати сюди і подолати відстань у півтори тисячі кілометрів, то нам важко тут постояти і захистити Україну? Такі люди і є Україна, і на таких вона стоїть. Такими варто надихатися і захоплюватись».
А Максимові побратими дуже зраділи смаколикам, які привезли волонтери, зокрема, домашній свіжині. Каже, тепер на свята у них буде все. Але поки що воно все поїхало кудись у морозильні камери. Хлопці навіть нічого не покуштували, бо… дотримуються Різдвяного посту.
«Ми навіть тут про це не забуваємо, – говорить Максим Ємець. – Ми лиш понюхали і сказали: «Слава Богу!». Буде таке приємне очікування до свят».
Рідне смачніше
Франківка Надія Богович з 2016 року зустрічає Новий рік з побратимами на сході, буде там і цьогоріч. Служить у тактичній групі «Сапсан» 24 механізованої бригади. Каже, ніколи їм не вдавалося спокійно пережити новорічні дні.
«На свята ми не готуємося, бо не знаємо, що буде через годину, – говорить Надія. – Єдине, новорічна ялинка у нас вже є. Волонтери з Перегінська, що на Рожнятівщині, привезли гілки і прикраси від дітей. Тим усім ті гілки й нарядили».
Розказує, відколи на Донбасі, ні разу не було спокійного Нового року. Каже, що у ворога він приходить на годину швидше, ніж у нас. От, вони напиваються і стріляють.
«Ми тільки стоїмо на своїх позиціях і вже чуємо чи дивимся на годинники, а там 00.05, і ми між собою тільки: «О, пацани, зі святом нас!», – пригадує Надія. – Наразі ми нічого такого ще новорічного не бачимо. Знайшли якесь весільне плаття і зробимо щось схоже на костюм Діда Мороза. Намагаємося підняти собі настрій, але знаємо, що ніч на 1 січня буває дуже важка».
Читайте також:
Ветерани йдуть у бізнес. Як у Франківську атовців навчають основ підприємництва
Каже, сьогодні перед нашою розмовою були дуже сильні обстріли. Крім того, погода – жахлива. Снігу по коліна, вдень може бути –2 чи +2. Усе під ногами перетворюється у кашу, а вночі страшенно мете і лупить мороз.
«Такі перепади сильно відбиваються на здоров’ї, – говорить Надія. – Не можу навіть вам передати, як воно важко. Вимучені – страшне. Ти шість годин відпочиваєш, три години стоїш. І за ці шість годин треба встигнути відкинути сніг, якого намітає вище коліна, приготувати їсти. Там дує, там щілина, там ще щось і це все підмайструвати».
Каже, волонтерам пощастило до них добратися ще минулого тижня, бо хоч мороз і тримав мінус 19, але без таких снігів. Зараз не проїхати.
«Були волонтери з Кутів, Перегінська, Києва і це дуже приємно, – усміхається у слухавку Надія Богович. – Привезли домашніх смаколиків. Усе дуже смачне, бо воно рідне. ЗСУ дає харчі, питань нема, але коли ти багато працюєш фізично, витрачаєш енергію, хлопці хочуть їсти щось смачненьке і ті домашні подаруночки ще й зігрівають. Крім того, коли ти в полі, в окопі, то не маєш можливості піти в магазин і купити собі кави чи шоколадку. Це все нам привозять волонтери. Це колосальна робота. І взагалі – оцей дух Різдва, Нового року, свята – тримається тільки завдяки їм. Ця битовуха, війна давно б, напевно, з’їла і подавила морально, якби не волонтери, якби не ті щирі дитячі листи, які вони привозять».
За словами Надії, ніколи ніхто не ностальгує, не жаліє, що у ці новорічні дні не вдома. Каже, їхній підрозділ лише у кінці 2019 року підписав контракт – досі воювали добровольцями.
«У кожного вдома сім’я, тож коли ми сідаємо говорити на рахунок того, що там удома свята і таке інше, напевно, в душі нікого не рве, бо тут силою ніхто нікого не тримає, – говорить Надія. – Мені здається, що навпаки. Є така розмова, що чим довше ми тут стоїмо, тим спокійніше буде моїй сім’ї. Ностальгія тільки за дітьми, онуками. Звісно, в душі всі сумують. У нас є чоловік з Криму, який з 2014 року не бачив дружини й сина».
Єдине, що її ображає у цей новорічний період, коли заходить у Facebook і бачить фото з корпоративів.
