33-річний Василь Тежигор із села Назавизів Надвірнянської громади на війну приїхав з Німеччини. Добровольцем пішов у штурмову роту 711 бригади, півтора року воював на Донбасі. Під час одного зі штурмів отримав важке поранення. Йому ампутували ногу. Вдома Василь відкрив свою справу та всіляко допомагає побратимам, які воюють, пише Репортер.
Війна показала, хто є хто
Коли почалося повномасштабне вторгнення Василь Тежигор працював у Німеччині піцайолою. Друг розбудив новиною, що почалася війна. Каже, не вірилося, навіть додому вирішив їхати на другий-третій день, бо ще надіявся, що це все закінчиться. Але потім знайшов попутку й рушив до кордону. Згадує, що всі виїздили й лише він та ще кілька чоловіків їхали в Україну.
А як приїхав, то з другом ще цілий вечір зварювали протитанкові їжаки, а на другий день поїхали у військкомат. Черга там стояла – кілометрова. Спершу пішли у тероборону, а там нікого вже не треба було. Поїхали у навчальний центр УДА, де були два тижні, але повернулися назад.
У Василя на той момент уже воював старший брат, офіцер у 115 бригаді. То він радив молодшому, аби думав добре, мовляв, щоб із документами було все гаразд.
Ми приїхали додому, домовились з другом, що знову йдемо на військкомат, – розказує Василь Тежигор. – Уже якось менше народу було. А через тиждень вже була відправка, і я поїхав, а той друг ні. Він зараз у Чехії. Він пішов зі мною до військкомату, але не зайшов туди. Таких маю друзів. Не спілкуємось. За три роки війни я зрозумів, з ким я маю спілкуватися.
«Транспортники» воювали добре
Василь потрапив у 711 полк охорони, який потім став бригадою. З військкомату усіх повезли у Чоп й сказали, що там будуть служити до кінця війни.
Мене і багатьох побратимів це не влаштовувало, – говорить Тежигор. – З добровольців формувались штурмові роти і я також пішов туди.
На початку вересня 2022 року Василь вже був у Донецькій області. А перший бойовий вихід мав у жовтні. Це було між Водяним та Опитним.
Нас тоді було три взводи, – пригадує Василь. – Кожен займав свій напрямок. Нас якраз тоді прикомандирували до 503 бригади морської піхоти. Деякі наші підрозділи поїхали під Донецький аеропорт штурмувати, а мій підрозділ мав працювати на Донецькій кільцевій. Але між Водяним та Опитним усе пішло якось погано, то ми поїхали туди.
Потім Василеву роту прикомандирувати до 68 єгерської бригади, під Вугледар.
Розказує, що штурмовиків з 711 називали «транспортниками», бо вони – Державна спеціальна служба транспорту. Але, каже, в деяких моментах «транспортники» були екіпіровані набагато краще й добре себе показали на штурмах.
“Нога дивилася на мене”
Поранення Василь отримав 1 липня 2023 року. Це було в лісі біля Кліщіївки. Був обстріл, Василю прилетіло.
Я лежав під деревом, ми чекали, бо не могли просунутись далі, – пригадує той день Василь. – Гучний вибух – і я зрозумів, що лечу в повітрі. Дуже сильно боліло. Побачив, що нога дивиться до мене п’ятою. Я, здається, двічі закричав, бо дуже сильно боліло. Потім зрозумів, що нога відірвана, треба накладати турнікет. Почав перетягувати, до кінця не перетягнув, бо прибіг побратим і він уже докручув, бо я вирубувався. Встиг ще сказати, що в рюкзаку є м’які ноші.
Далі Василь мало що пам’ятає, хіба те, що до нього весь час говорили, що цілу вічність їхав у «емці» (машина для евакуації поранених).
Думаю, коли ми вже приїдемо?! – говорить Тежигор. – «Фєдя» цілу дорогу бив мене, аби я не вирубався. «Фєдя» – побратим, він ромської національності.
Читайте: Десерти від ветерана. Дмитро Яцура з сім’єю у Франківську налагоджують маленьку кулінарну справу
Далі був Часів Яр, потім Костянтинівка і Дніпро. У медичному автобусі, яким везли поранених у Дніпро, Василь зустрівся зі своїми побратимами. Каже, їм тоді було вже прикольно, бо перебували під дією знеболювального.
Того дня багато Василевих побратимів отримали поранення. Зокрема, його найближчі, з якими ще з перших днів – «Жора», «Окунь», «Федя», «Костиль». Він з ними й зараз постійно на зв’язку.
Для «Окуня» то було вже друге поранення, – каже Тежигор. – Місяць тому він отримав третє, зараз у госпіталі. Він такий, побитий чувак. «Жора» зараз в Іспанії на навчаннях. Нашу бригаду зробили саперною. І тепер вони займаються розмінуванням. «Костиль» перевівся у 71 бригаду. «Федя» списався за станом здоров’я, вчора з ним спілкувався.
Василь розумів, що ногу доведеться ампутували, але ще в Часовому Ярі запитав, чи ще там щось можна пришити? Медики посміялися.
А в Костянтинівці мені ногу принесли в пакеті, – розказує Василь Тежигор. – Кажуть, тут ваші речі. А я знаю, що в мене нема ніяких речей, бо я все в лісі покидав, а одяг на мені порізали. Телефони й документи ми залишили в командира взводу перед виїздом. Які речі? Кажу, подивіться, що там є. «Там нога, що з нею робити?». Викинути, мені нащо? Так вона десь там і залишилася.
Четверта лапа
Василь дуже довго ставав на протез, бо нога не гоїлась. Були ризики, що й коліно доведеться ампутувати, але минулося.
Розказує, як одного разу на одній нозі пострибав у ліс і знайшов гриб. У нього машина на автоматі, тому їздив навіть без ноги. Дружина на кріслі колісному підвозила до машини, він пересідав на водійське сидіння та їхав. То якось проїжджав біля лісу і попри дорогу побачив гриб. Зупинився, пострибав, зірвав, потішився і поїхав додому.
Коли вже були милиці, то це легше стало, а коли протез – то тим більше.
Ти можеш ходити без милиць, вже можеш щось взяти й перенести з точки «А» в точку «Б». Прикольні відчуття, – говорить Василь. – Спочатку тобі дають тимчасовий протез, аби вчитися ходити, а потім постійний, і ти на ньому ходиш. У мене так не виходить. Нога дуже худне, а гільза має бути під розмір ноги. Це в мене вже четверта лапа. Вони там щось підклеюють, але деколи вже не можеш підклеювати, то треба переробляти новий.
Розказує, що було образливо, коли його пропустили на касі наперед, а якась жінка позаду питала, мовляв, а чого його пустили без черги. А ще злить, коли приїздить на парковку, а усі місця для водіїв з інвалідністю зайняті абсолютно здоровими людьми.
Не до малювання
Василь – художник. Каже, колись малював дуже багато – розписи на стінах, портрети на замовлення, картини. Зараз не малює.
Колись малював, бо спокійний був, а зараз… щось воно тяжко, – говорить Тежигор.
Коли був на війні, то віддав на аукціон свої роботи, які тримав для себе, бо мріяв колись побудувати дім і прикрасити його своїми картинами. Та на фронті потрібне було авто. Тоді з продажу тих картин добре докинули до машини.
Зараз Василь має власну студію колористики, яка спеціалізується на підборі автомобільних фарб. Працює від Великодня. Каже, ніби успішно.
Читайте також: Спорт допомагає жити. Андрій Бойчук з Прикарпаття після ампутації готується до «Ігор Нескорених»
Допомагає побратимам, які воюють. Передав на Сумщину до своїх хлопців мікроавтобус «Vito». Знайома звернулась, що хоче віддати, то чи не знає Василь, кому з військових потрібно. Також, каже, дозрів до того, аби перебрати всі коробки з військовими одностроями. Лишив собі один комплект, а все інше повіддавав. Залишив як історію – “аби колись внукам розказувати, як дід воював”.
Авторка: Світлана Лелик
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”
Comments are closed.