Цими вихідними у Франківську на запрошення «Теплого міста» з лекцією про основи інклюзивності та безбар’єрності була експертка Ніна Мацюк. Репортер розпитав її про нинішні виклики, кращі приклади в українських містах та що може робити кожен, аби жити було зручно всім.
Ніно, ви експертка з інклюзивності та безбар’єрності. Що саме варто розуміти під цими визначеннями. Адже нині вони часто лунають, але водночас багатьом є незрозумілими і не завжди використовуються у правильному контексті?
Так, це правда, що є брак розуміння різниці цих двох слів, і люди часто плутаються. Називають інклюзивністю те, що є безбар’єрністю, і навпаки. Тому тут варто розібратися. Інклюзія – це процес включення всіх людей до соціуму, тобто суспільного життя. Наголошую на тому, що інклюзія – це сам процес і нічого іншого. І цей процес стосується не тільки включення людей з інвалідністю, а людей різних національностей, різної сексуальної орієнтації, різної віри, людей, які, наприклад, є внутрішньо переміщеними особами або військовослужбовцями і військовослужбовицями чи ветеранами й ветеранками.
А безбар’єрність – це ширше, комплексне питання, такий план з подолання й усунення бар’єрів в усіх сферах життя. І власне це стосується абсолютно кожної людини, тому що кожна людина стикається з бар’єрами в будь-якій сфері. Ну і власне, важливо сказати, що на національному рівні безбар’єрність в Україні закріплена в “Національній стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні”.
Де нині є більше непорозумінь: щодо інклюзивності чи безбар’єрності?
Абсолютно однаково є брак розуміння в обох напрямках. Це все пов’язано просто з тим, що у людей немає цього досвіду і дуже багато, на превеликий жаль, хибної інформації можна знайти в публічному просторі.
Як змінилися і чи змінилися в принципі підходи до цієї теми за час повномасштабного вторгнення?
Так, дуже різко й кардинально. Я дуже добре пам’ятаю, як до вторгнення мої публічні виступи були присвячені тому, що таке безбар’єрність, чому це важливо, для кого це важливо, які переваги отримує суспільство. А з початком повномасштабного вторгнення ці діалоги вже відбуваються в парадигмі того, що потрібно зробити, аби забезпечити безбар’єрність. Тому що для ширшого кола людей це стало очевидним.
Мабуть, у ветеранських організацій більше розуміння важливості цієї теми?
Нам, як суспільству, дуже небезпечно переходити в цю парадигму, що питання інклюзивності, безбар’єрності дорівнює питанню ветеранів. Зрештою, інклюзивність, безбар’єрність стосується не тільки людей з інвалідністю.
Дуже яскрава зміна ставлення була після 2014 року. До цього людей з інвалідністю часто розглядали як групу людей, яким потрібні допомога, підтримка і так далі. Але аж ніяк не як повноцінних учасників, учасниць. І це, як би воно не звучало, змінила війна, яка почалася у 2014 році. Бо люди, які до того жили своє звичне життя, ходили в офіс, у свої улюблені кав’ярні, в кіно й на виставки, після участі в тоді ще АТО не могли піти в той кінотеатр, в який ходили раніше. Не могли потрапити, наприклад, в улюблену кав’ярню. І вони не погоджувалися з таким станом речей тому, що до того люди з інвалідністю здебільшого з цим погоджувалися.
У спадок від СРСР ми отримали не найкращі практики інклюзивності та безбар’єрності. Тобто вони були повністю відсутні. Люди утримувалися десь там, за бар’єром, – ми бачили дуже мало людей з інвалідністю на вулиці. І це насправді змінили ветерани після 2014 року.
Але все ж таки ширшого значення це набуло після повномасштабного вторгнення. Тому що більша кількість сімей і родин стикнулися з цими питаннями, вони стали проявлятися яскравіше. І люди самі почали ставити питання про те, що я особисто можу зробити для того, щоб віддячити людям за захист країни.
А що можна зробити?
Почніть із себе. Кожна людина напевно десь живе. Якщо це багатоповерховий будинок, то, скоріше за все, в ньому можуть бути представники чи представниці маломобільних груп населення: люди старшого віку, діти до семи років, батьки, які користуються дитячими візками, люди з інвалідністю тощо. І от, власне, можна подумати про те, чи доступний мій будинок. Потім – чи доступна найближча зупинка громадського транспорту. Багато людей є власниками тих самих ресторанів, аптек чи інших бізнесів, є люди, які безпосередньо укладають тактильну плитку на вулицях. І вони також мають розібратися, як це робити. Немає людини, якої це не стосується, якщо вона повнолітня та приймає якісь рішення.
Чи можете виділити, наприклад, 10 правил, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю?
Важливо сказати, що це небезпечно, бо це дуже сильно узагальнює. Та й загалом шукати прості відповіді на складні питання – небезпечно. Я ніколи не була прихильницею таких простих відповідей як от топ-5 запитань, які не можна ставити людям з інвалідністю, або топ-10 правил, як взаємодіяти з людьми з інвалідністю. Усі люди з інвалідністю абсолютно різні. Кожна людина – особистість. Кожна має індивідуальні потреби, свої особисті думки і ставлення до життя.
У контексті ветеранської політики це мене ще більше подразнює. По-перше, ми знову тут узагальнюємо. А по-друге, ми начебто перекладаємо цю відповідальність з себе. Часто в контексті оцих топів правил спілкування з ветеранами та ветеранками ми перекладаємо відповідальність безпосередньо на самих ветеранів і ветеранок, тому що зрештою ці питання адресуються їм. Тобто суспільство запитує ветеранів та ветеранок: а як з вами спілкуватися? І погодьтеся, що це занадто, щоб люди це робили для нас. Вони нас захищали, а тепер мусять ще й пояснити, що з ними відбувається, для того, щоби суспільству було краще.
І загалом хочу наголосити на тому, що це не ветерани мають адаптуватися, інтегруватися в суспільство. Це суспільство має усвідомити те, що ми живемо у час війни і це наша реальність. Нам потрібно взяти на себе цю відповідальність, розібратися, почитати, сходити на консультацію до психолога або психотерапевта і поставити свої питання, якщо вони нас хвилюють. Це абсолютно нормально, тому що ми не маємо перекладати цю відповідальність на людей, які й так взяли на себе відповідальність захищати нас.
А чи є в Україні місто, яке має власні локальні політики з впровадження безбар’єрності?
Після затвердження національної стратегії міста хочуть робити свої локальні стратегії і дуже часто не аналізують стан речей у своєму місті. Натомість вони просто дублюють те, що є в стратегії.
Одразу після затвердження національної стратегії до мене зверталися мерії і питали, чи знаєте місто, в якому є хороша стратегія, щоби просто взяти її, якщо вона вже робоча. Але це так не працює. Стратегія, наприклад, Івано-Франківська підходить лише Івано-Франківську – саме через контекст, виклики, проблеми. У Вінниці буде інша історія, в Ужгороді – ще інша. Не можна взяти чийсь успішний кейс і просто його імплементувати в себе.
Звісно, потрібно досліджувати досвід різних міст, тому що кожне може похвалитися якимось рішенням. Так само як і кожне місто має якусь проблему, на яку не має рішення. Тому треба підходити комплексно, потрібно аналізувати, залучати фахівців. Наголошую, потрібно залучати тих фахівців, які мають підтвердження кваліфікації. Не соромтеся питати про сертифікати, дипломи. Слідкуйте за репутацією цієї людини: скільки років вона в темі, які проєкти вона реалізувала. Ця тема зараз на часі, багато хто за неї взявся. Але у нас є дуже великий брак фахівців на цьому ринку.
То до кого ж тоді звертатися?
Наприклад, якщо ми говоримо про фізичний простір, який місто хоче змінювати, то отримати допомогу в багатьох питаннях найкраще у локальних організацій. Бо, звісно ж, локальні організації вже розв’язують якусь проблему, виклик. А це значить, що у них є цей досвід, є аналіз цієї проблеми і вже є якесь рішення. Тільки локальні організації найкраще знають потреби свого міста і вони всі дуже різні. Я їжджу по багатьох містах і в чомусь захоплююсь класними локальними рішеннями. Але я розумію, що імплементувати їх в іншому місці неможливо, тому що це працює саме тут. Або ж те, що є проблемою для одного міста, взагалі не є проблемою для іншого.
До прикладу, якщо Львів має велику кількість реабілітаційних центрів, то у Івано-Франківську люди частіше вже живуть у своєму новому стані. Тому залучати експертів і експерток, брати в них консультації можна, але дуже важливо нарощувати власну спроможність.
Усі люблять історії успіху: як комусь вдалося. Можете назвати, якому місту вдалося?
У нас є якісь хороші практики, але сказати щоби вдалося охопити всі шість напрямків безбар’єрності (фізичну, інформаційну, суспільну, економічну, цифрову та освітню), то такого немає.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас було не дуже добре з протезуванням. Ми кинулися в США, Ізраїль – країни, які, як здавалося, мають релевантний досвід, аби вони нас навчили швидко і якісно протезувати. І стало зрозуміло, що в них немає потрібного досвіду і ми маємо його самі якось набувати. І ось на третій рік повномасштабного вторгнення у нас дуже хороша динаміка з розвитком протезування: у нас є хороші фахівці, є класні протези, ми можемо це все на місці вирішити і не потрібно транспортувати людину.
І знову ж таки, ми – люди, які будемо вигадувати, створювати, винаходити ці кращі практики. Секрет успіху в цьому такий, що для того, аби щось зробити для різних людей, їх і потрібно залучати до цих процесів.
Знаю, ви часто їздите до Львова. Розкажіть, що там такого робиться? Може й у Франківську треба щось таке робити?
У Львові в мене стає все більше роботи, ніж в моєму рідному Києві. І насправді на Галичині є така тенденція – не тільки говорити на конференціях про важливість цього питання, а вже переходити, так би мовити, в поля.
Моя активна співпраця зі Львовом почалась понад півроку тому. У Львові є програма, яка називається: “Місто лікує”. Це екскурсії для військовослужбовців, які перебувають на реабілітації у Львові. Там є різні події для того, щоб люди не просто весь час були в медзакладі, а виходили в місто розвіятися.
Це, по-перше, позитивно впливає на їхнє психологічне самопочуття, а по-друге, вони можуть в місті випробувати свої протези чи колісне крісло. Власне, після того, як стартувала ця програма, стало зрозуміло, що не в кожен заклад можна зайти, щоб з’їсти піцу, випити кави або сходити до вбиральні. Також багато людей приїхали до Львова на реабілітацію, і їм не було, де зупинитися, бо у Львові не всі готелі є доступними, безбар’єрними. І ми почали працювати з Львівським офісом туризму – проводити для рестораторів і готельєрів навчання, які складалися з двох блоків. Перший блок стосувався коректних комунікацій, взаємодії – як надавати послугу. А в другому блоці ми говорили про те, яким має бути доступний безбар’єрний ресторан та готель.
Ми безпосередньо обстежували ресторани та готелі. Таким чином власникам ресторанів і готелів ставало зрозуміло, що саме потрібно змінити у просторі. Після цього Львів копнув глибше, зрозумів що не ресторанами й готелями єдиними, що є багато комунальних закладів, які також обов’язково мають бути доступними і безбар’єрними. Так само і вулична інфраструктура, і так далі. Міський голова поставив задачу всім комунальним закладам виконати це завдання. Наразі 114 комунальних закладів відзвітували, що вони це зробили. Мене долучили до їх перевірки.
Як проходила перевірка Львова на безбар’єрність?
Була створена моніторингова комісія. Мене залучили як експертку. Також в цій комісії була представниця ЖКГ, люди з управління архітектури. Ми приходили на об’єкти, оцінювали прибудинкову територію, вхідну групу, коридори. І нам стало зрозуміло, які в нас є проблеми з інформаційною безбар’єрністю. Наприклад, ненормативні таблички з шрифтом Брайля.
Зауваження ми оформлювали в протоколи і був певний дедлайн для цих комунальних закладів, які мали виконати те, що написано в протоколі. Тут важливо сказати, що у багатьох людей все ж таки не було розуміння, що саме є доступністю і безбар’єрністю, якими саме мають бути пандуси, якої висоти мають бути вхідні групи. Насправді, й для мене було також багато нового в тому, що десь не можна рухати стіну, десь не можна рухати підлогу. А це – Львів, де кожен другий об’єкт – це історична спадщина. Можу зробити такий спойлер, що навіть якщо неможливо зробити вхід в нуль, то завжди можна зробити адаптацію простору або якесь розумне пристосування. Це працює навіть в супер історичних спадщинах. І це не має зупиняти людей.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.