У перші дні повномасштабного вторгнення росії сотні тисяч українок виїхали до Європи, рятуючись від війни. Німеччина – одна з країн, яка прийняла українських біженців, надала їм соціальну допомогу і прихисток. Втім, досвід мігранток у Німеччині дуже різниться – від успішних історій до різко негативного досвіду.
Крім того, за майже три роки перебування, виклики і обставини, з якими стикаються біженці, змінилися, пише Репортер.
На касу – щоб вчити мову
Харків’янка Олена Антонова провела перші тижні повномасштабного вторгнення, рятуючись від постійних обстрілів. Жінка працювала у супермаркеті, а коли у місті була проблема з доступом до продуктів, пекла хліб і роздавала мешканцям. Коли ситуація ще погіршилася, жінка вирішила виїхати разом з родичкою, яка прямувала до Мюнхена.
Перші місяці у Німеччині було складно, бо я зовсім не знала німецької. Англійську вчила ще у школі, вже забула, – розповідає Олена Антонова. – Спочатку я боялася навіть вийти у магазин, фотографувала назви вулиць, щоб не загубитися. Потім пішла на безкоштовні курси німецької, які відвідую досі.
Вивчення мови – обов’язкова річ для біженців, яким передбачені соціальні виплати. Та й для того, щоб отримати роботу, теж потрібне хоча б елементарне знання німецької. А щоб підтвердити диплом фахівця будь-якої сфери, цей рівень має бути не нижче С1.
Багато наших людей не хочуть працювати. Вони отримують понад 500 євро на місяць соціальної допомоги, безкоштовне житло і медичну страховку. Так само живуть і біженці з інших країн, – розповідає Олена Антонова. – Є люди, які тут 20 років і жодного дня не працювали. Але таке життя – не для мене.
Олена Антонова влаштувалася касиркою в супермаркеті. Спочатку було важко, знову ж таки через мовний бар’єр. Але саме робота допомогла жінці покращити своє знання мови, тож зараз вона уже почувається значно впевненіше. І навіть їздила на медійну зустріч з німецьким міністром – як приклад української біженки, яка успішно інтегрується у німецьке суспільство.
Українці тут переважно йдуть працювати на пошту, щоб розвозити посилки, на склад – а там і мову не вивчиш, бо навколо самі іноземці, – розповідає жінка. – Я пішла працювати на касу якраз тому, що хотіла розуміти звичайних німців. Бо на курсах ми вчимо літературну мову, до того ж баварський діалект теж має свої особливості.
Щодо житла, то перший час домом Олени став табір для біженців. Зараз вона працює і сама знімає квартиру.
Табір – це великий намет з перегородками, усе чутно. Спочатку це шок, але потім до всього звикаєш. А люди так живуть роками, – розповідає Олена Антонова. – Згодом є можливість отримати соціальне житло, яке оплачує держава. Звісно, існує черга – наприклад, у жінок з дітьми більше шансів. Коли надходить твоя черга, треба пройти співбесіду з орендодавцем. Якщо він тебе обирає, можеш виїхати з табору в свою зйомну квартиру. Але, раз я працюю, то квартиру оплачую сама. Це соціальне житло, тому коштує 600 євро на місяць. А загалом зняти квартиру в Мюнхені – від 1000 євро.
Щодо підтримки місцевих, то за майже три роки ентузіазм знизився – як через економічні чинники, так і через поводження деяких українців.
Місцеві уже втомилися, у них велика інфляція. Зарплату не підвищують, а соціальні виплати – так, – каже Олена Антонова. – Все залежить від людини, німці різні – як і українці. Деякі з наших не хочуть працювати, натомість подорожують Європою за соціальні виплати – це німців дуже обурює. Багато українців уже звикли і не планують повертатись. А от я не можу дочекатися, щоб знову жити у Харкові.
Читайте: Далеко від дому. Як українки у Європі рятуються від війни (ФОТО)
«У Німеччині варто спочатку дякувати, а потім просити»
Експертка з комунікацій Марина Говорухіна мешкала у Києві. Коли почалося вторгнення, звуки сирен і загальна паніка негативно впливали на жінку. Останньою краплею стало те, що її кіт панічно реагував на різкі звуки сирен. Не допоміг навіть переїзд до Львова, де теж були повітряні тривоги.
Тоді подруга, яка живе у Берліні, закликала мене до себе, – розповідає Марина Говорухіна. – Пощастило, що у мене був хтось, хто мені допомагав у перший час, тож адаптація пройшла легше. До того ж я добре знаю англійську, тому була у більш виграшному становищі, ніж деякі інші українці. У моїй групі з вивчення німецької була українка, яка так і не змогла вивчити німецьку, тож вирішила повернутися назад – краще під обстріли, але там, де її зрозуміють.
У Берліні Марину підтримала програма «Віднова» для мігрантів з України. Жінка отримала стипендію і мала час на відновлення психологічного ресурсу та спокійних пошуків роботи. Також допоміг європейський EIC Found, де Марина пройшла практику і завела багато знайомств з місцевими організаціями та людьми.
Я комунікаційниця, тому маю добре «прокачані» soft skills, щоб заводити знайомства. І проти німецької бюрократії нічого не маю, бо сама юристка за першою освітою, тому з німцями легко знаходжу спільну мову. Навіть в Україні раніше казали, що у мене дуже німецький підхід до справ, – каже Марина Говорухіна. – Тепер живу в Берліні, проводжу тренінги, допомагаю будувати комунікаційні та інформаційні стратегії – як для німецьких, так і для українських організацій.
Як розповідає Марина Говорухіна, на початку вторгнення німці намагалися всіляко висловити свою підтримку. І зараз багато людей співчувають українцям.
Читайте: У Франківську подружжя з Бердянська через страви надихає пізнавати Україну
Звичайні люди часто розуміють ситуацію. Звісно, вони бояться, що війна може дістатися і до них, – розповідає Марина Говорухіна. – Я завжди починаю діалог з того, що дякую за підтримку. А люди у відповідь часто знічуються і кажуть, що роблять недостатньо. Така комунікація правильніша, на мою думку, ніж починати одразу з прохань.
«У мігрантів доступ до прав менший, ніж у місцевих»
Марина Усманова протягом 10 років працювала в Херсоні директоркою благодійної організації «Інша». Це феміністична й ЛГБТ-інклюзивна організація, яка бореться за рівні права та відсутність дискримінації за ознаками статі, гендеру, сексуальної орієнтації тощо.
У день, коли російські війська увійшли у Херсон, моє обличчя висіло на білбордах у рамках адвокаційної кампанії, яку проводила наша організація, – пригадує Марина Усманова. – Я розуміла, що маю виїжджати з родиною якнайшвидше. Потім я дізналася, що мене таки шукали, офіс «Іншої» пограбували, а частина нашої команди пережила російську окупацію у Херсоні.
Марина з родиною приїхали до Берліна, їх прихистила німецька сім’я. Тут українці провели вісім місяців, шукаючи житло для оренди.
У Берліні житла просто немає, місто переповнене, – розповідає Марина Усманова. – А виїхати в інше місто не так легко, адже ти стаєш автоматично приписаною до певного району в Берліні, де отримуєш соціальну допомогу. Ми знайшли квартиру у Франкфурті-на-Одері, це за годину їзди від Берліна. Але переїхати змогли лише завдяки допомозі партнерів, з якими я працювала над міжнародними проектами ще в Україні. Їхня юристка допомагала нам з перереєстрацією в іншому місті. Й навіть так процес тривав пів року.
Якщо на початку вторгнення українців приймали всі федеральні землі Німеччини, то тепер – лише Берлін. Людей селять до табору для біженців у колишньому аеропорту Тегель. Там, за словами Марини Усманової, умови просто жахливі. Тегель – це великі намети з окремими відсіками, де мешкають люди. Ті, хто там живе, скаржаться на жахливе харчування, неможливість дітям відвідувати школу… Проте у таборі зараз мешкає близько 4000 людей, з них 3400 – українці.
Жінки й чоловіки живуть в одних приміщеннях. Завісою затуляти ліжко не можна, бо раніше через це була пожежа. Таких умов не може бути у цивілізованій державі, – говорить Марина Усманова. – Багато людей просто не може виїхати, бо житло маєш шукати житло тільки у Берліні й лише по соціальній ціні, але квадратура має відповідати державним нормам. Звісно, якщо у тебе добра англійська чи німецька, ти соціалізована людина, можеш знайти роботу і покинути табір. Але більш маргіналізовані групи часто не мають необхідних навичок, щоб це зробити, тож застрягають у Тегелі. Я знаю людей, які жили там рік, а потім поверталися в Україну, до того ж у міста, які щоденно обстрілюють.
У Берліні Марина Усманова є співкерівницею організації Kwitne Queer, яка допомагає жінкам та представникам ЛГБТ+ спільноти, зокрема і тим, хто мешкає у таборі для біженців. І продовжує боротися, щоб права мігрантів з України поважали.
Читайте: «Віримо, що повернемось додому». Як у Франківську центр «ЯМаріуполь» допомагає своїм
З одного боку, тут є всі потрібні закони на захист прав людини. Але чим більше у тебе моментів маргіналізації – якщо ти мігрантка, без особливого життєвого досвіду, не володієш мовою, маєш ментальні захворювання – тим більше в тебе шансів закінчити своє життя погано. Тому що є поняття прав, а є поняття доступу до цих прав. У мігрантів цей доступ значно менший, ніж у місцевих.
Втім, за даними DPA (Німецької прес-агенції), у 2024 році офіційно в Німеччині мешкає 1,1 млн українців, які виїхали через війну, пише Радіо Свобода. З них понад 300 тисяч – діти.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.