Валерія Бучаста та її чоловік Юрій Кочубей виїхали з Бердянська в перший день повномасштабного вторгнення. Кажуть, сподівалися скоро повернутися. З того часу вдома ще не були. Пара поселилась у Франківську і рік тому відкрила заклад української кухні «ПроУкраїнське». Тут і про позицію, і про традицію. Готують страви з різних регіонів і таким чином знайомлять своїх гостей з цілою Україною.
Бо, переконані, треба знати своє, пише Репортер.
Зрозуміли, що треба жити сьогодні
Найбільше, мені здається, людина боїться невідомості. І ми поїхали в перший же день, бо був той великий страх невідомості, – пригадує Валерія Бучаста. – Було дуже страшно опинитися в окупації.
Подружжя оселилося у Франківську. Знайшли кімнату під стріхою за 2000 грн, в якій прожили пів року. Ту домівку Валерія називає кімнатою Гаррі Поттера.
Франківськ, каже, полюбився тим, що дуже затишне місто й буквально на один квадратний кілометр більше за Бердянськ.
Згодом до Франківська виїхали й батьки. Свою маму Валерія побачила через рік, а тата – через півтора.
У листопаді минулого року на території «Фудотеки» Валерія та Юрій відкрили ресторан «ПроУкраїнське». Його концепція – страви, які представляють певний історико-етнічний регіон України.
Коли ми покинули своє рідне місто, то зрозуміли: так – ми бердянці, так – ми з Запорізької області, але найголовніша ідея, яка виникла в голові це те, що ми українці, – говорить Валерія Бучаста. – І це хотілося якось проявити через бізнес, бо було питання, чим займатися. І дійсно ми зрозуміли, що треба знати свою культуру, вивчати її. Розуміти, що це не тільки наша маленька батьківщина, наш певний регіон, а кожен регіон України – це все наше, рідне. І це потрібно знати. Тому по факту цей заклад – це витвір нашого пізнання України.
За словами Валерії, починати щось нове у новому місті було дуже страшно. Лячно, каже, й досі.
Найголовніше, що ми зрозуміли – треба жити життя сьогодні і треба пробувати, – впевнена вона.
Про мариновані гриби з цибулькою…
За рік роботи «ПроУкраїнське» вже має постійних гостей. Кожного разу з’являються нові. Це туристи, які приїздять у Франківськ, а потім повертаються і приходять сюди.
Мої улюблені страви, які ми готуємо, – це борщ, грибна юшка та гомбовці з дикою вишнею, – перелічує Валерія Бучаста. – А для себе у кожному закладі на Прикарпатті я замовляю мариновані білі гриби. Їх у нашому меню, на жаль, немає, але ми хочемо в цьому сезоні їх ввести. Мариновані гриби з цибулькою – це взагалі топова страва. Мабуть, через те, що ми живемо біля моря, в нас гриби не ростуть. Для мене це таке здивування, щось нове, бо у наших закладах гриби ніхто ніколи не готував. Мариновані гриби у Бердянську – це були хіба шампіньйони «Верес».
На прибуток заклад поки що не вийшов, постійно триває рефінансування. Нещодавно Валерія з чоловіком виграли два державні гранти від Дії – по 250 000 грн. За ці гроші купили два великі холодильники.
Ще б грантів повигравати, бо планів є багато, – каже Валерія.
До речі, у Бердянську за два місяці до великої війни чоловік Валерії відкрив кафе «Культура». То була його мрія.
У нашому місті є стара німецька кірха, а навпроти неї невелика будівля, де жив пастор, – розказує Валерія. – Тобто цій споруді понад 100 років, вона всередині повністю з червоної цегли. Ми зробили там кафе. Дуже великі відкриті вікна, багато очерету. Їздили збирати очерет на море, а потім робили з нього різні підвісні речі.
Зі слів Валерії, зараз окупанти кафе просто забрали. Але воно працює. Валерія й тут пробує шукати позитив, мовляв, працює та концепція, яку заклав чоловік.
Ми втратили свою домівку, на жаль, – говорить Валерія. – З іншого боку, я рада, що місто хоч і в окупації, але воно ціле. А ще там залишилася бабуся. Вона не хоче покидати місто.
900 сердечок
Ще одною родзинкою ресторану бердянців у Франківську є авторський посуд. Наприклад, борщ вони подають у тарелях, які Валерія розмальовувала власноруч.
Ми їздили в Косів й шукали тарілки «Васильківської майоліки». Це завод, який робив кераміку, але він закрився ще до війни, – розказує дівчина. – Дуже хотілося такі тарілки, тому шукали якісь залишки. Косівські не підходять, бо, по-перше, вони дуже дорогі, аби брати їх до ресторану. По-друге – вони ніби вирізані всередині.
Не знайшли, то вирішили зробити тарілки самостійно на основі «васильківських».
Незважаючи, що ми з півдня, в мене вдома мама постійно, коли їздили на захід України, то купляли ці тарілки. У нас вдома весь посуд був такий, тому це більш асоціація з домом, – говорить Валерія Бочан.
До речі, позаду каси висять картини Валерії. Леся Українка, Богдан Хмельницький трохи суворо спостерігають за кухарями. А біля стійки стоїть розмальований у сердечка тубус від снаряда.
Там близько 900 сердець, це про азовців, які у полоні, – говорить Валерія. – Наш друг рік тому повернувся з полону, але всі його побратими ще там. Мій друг дитинства у полоні досі. У мене є ідея розмальовувати серця червоним, коли хоча б один азовець буде повертатися з полону.
Авторка: Світлана Лелик
Матеріал виготовлено в межах Проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна) за фінансової підтримки Фонду «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
