Олена Пилипів прилаштовує тварин з передової й не тільки звідти. Її батько Ярослав уже понад два роки на війні – військовий медик у 10 гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Він з побратимами захищає не тільки нас з вами тут, але й чотирилапих друзів там. І такі наші військові – всі, пише Репортер.
Песики для рідних
Олена Пилипів, як і її тато, дуже любить тварин. Ніколи не пройде просто так попри безпритульного кота чи собаки. Її сторінка в соцмережі майже вся у повідомленнях про прилаштування тварин.
Якось до підрозділу, в якому воює батько Олени, прибилася вагітна собака. Військові дбали про неї, назвали Білкою. І от, народила вона аж сім цуценят.
Читайте також: Лелечі пристрасті. Як за пару птахів з Прикарпаття переживала вся Україна
Я запропонувала татові, що допоможу їх тут прилаштувати, – розказує Олена. – І почала рекламну кампанію. Скидала пости по різних групах, писала у «Дім Сірка», «Рудий пес», шукала їм добрі руки. То поки тато передав собак волонтерами, поки вони ще лиш їхали з Донбасу, у чотирьох цуциків уже були господарі.
Каже, важко було їх доставити, бо не всі водії хотіли брати. Але один волонтер з Долини таки забрав. Дорогою ще зупинявся по кілька разів – годував, давав пити, перевіряв, чи все в порядку. Оленин батько постійно був з ним на зв’язку.
Нині одна “дівчинка” з того виводку живе у Франківську, у приватному будинку. Ще одна – у Києві, теж у приватній садибі.
За словами Олени Пилипів, розібрали малих зовсім незнайомі люди, але дуже хороші. Песикам у них добре. Господарі скидають фотографії, а вона все пересилає татові. Він дуже радіє, що про малих дбають.
Коли собаки з фронту, люди більше відгукуються, – говорить Олена. – У нас, наприклад, собак розібрали родичі військових. У Долині взяв чоловік, в якого воює син. На Рогатинщині – жінка, у неї брат військовий. Ще одна взяла для своєї мами – у неї більше року чоловік зник безвісти. Люди хочуть через цих песиків мати зв’язок зі своїми рідними, які зараз на війні. Хочуть мати хоч якийсь зв’язок.
«Слава Богу, нічого нового»
Оленка розказує, що зараз цуциків у батька нема. Для Білки купують спеціальні таблетки. Ще батьковий побратим знайшов одне цуценя й залишив собі, то тепер про нього дбають усі. Мають ще котів. Ті дуже помагають з мишами.
Тато в мене доброволець, – розповідає Олена Пилипів. – Коли почалося вторгнення, він був у Польщі з моїм чоловіком, але вже 24 лютого вони заїжджали в Україну. А 25-го зібрався у військкомат. У цивільному житті він підприємець, але мав диплом фельдшера, тож пішов на війну як військовий медик. Він на позиціях з хлопцями у 10 бригаді «Едельвейс».
До речі, Олена також медик – вона лікар ЛОР, а брат Микола Пилипів – хірург, оперує військових в обласній лікарні. Каже, батько ними дуже пишається, що допомагають війську.
Олена з татом щодня на зв’язку. Старається хоч кількома словами перекинутися чи попереписуватись.
Тато про війну не любить говорити, не любить жалітися, – розповідає донька. – Він навпаки каже, що ми тут в тилу більше знаємо про нього. Його коронна фраза, коли питаємось, мовляв, що нового: «Слава Богу, нічого».
Донька старається не розказувати батькові про якісь побутові проблеми. Каже, їй соромно це озвучувати, адже знає, в яких умовах перебувають наші на фронті. Натомість розповідає про погоду вдома, що нового, якісь новини, бо слідкує за політикою.
Про демобілізацію сьогодні з татом говорила. Він каже, той закон не могли підписати, бо нема такої кількості людей, щоб замінити, – переповідає батькові слова Олена. – Нема ким замінити. Ще казав, що сьогодні у нас ситуація набагато краща, ніж могла б бути, ніж він очікував.
Ще каже, і батько, і вони з братом росли на тому, що Україна – це дуже важливо. Що багато людей померли за неї, багато боролись.
Батько у мене дуже ідейний, стрийко його тата був в УПА і був засуджений, – розказує Олена Пилипів. – І він відчував, що це його обов’язок. Тато не літав у фантазіях. Він їхав на війну, він розумів, куди їде.
Ніхто задню не дасть
Оленин батько волонтерив з 2014 року, а тепер сам взяв до рук зброю. З ним воює ще один волонтер – Іван Клим.
Він уміє з будь-яких підручних матеріалів зробити все, що треба, і знайти може все, що треба, – говорить Олена. – Тато казав, коли вони були під Києвом, то Іван десь знайшов якусь клейонку й завдяки цьому вони всі не були мокрі. І таких історій безліч. Він пам’ятає хто, які сигарети хто курить. Якщо комусь привезли не ті цигарки, то він їх забирає і привозить ті, що треба. Знає, де колесо поміняти, де кому якийсь телефон потрібний. Комусь треба взуття, то він уже пішов і приніс! Ця його здатність дуже допомагає – і йому, і хлопцям.
Батько багато розказує про побратимів. От, за молодого хлопця Віталіка, який спершу переживав, бо в армії не служив, нічого не знав. А зараз перший їде полями, які прострілюють, аби підвезти боєприпаси.
Тато приїздив у відпустку з побратимом Юрієм – теж такий дуже хороший хлопець, – розказує Олена. – Воює з початку війни. З Долинщини хлопці воюють, які також такі, ідейні. Ніхто задню не дасть.
А ще Олена каже, у червні-липні в їхній родині буде приємна подія. У брата має народитися син – перший онук у тата. Тож чекають на народження дитини й на те, що тато приїде.
Авторка: Світлана Лелик
Матеріал опубліковано в рамках проекту “Журналістика в умовах війни: точність, етика, співпраця”, що впроваджується ГО “Івано-Франківський прес-клуб реформ” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
